Топ-100

Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Статті

16.10.2020

Епідемія як виклик до самопізнання

«Печерський Благовісник»

Думка про епідемію зазвичай викликає у людей яскраву негативну реакцію, яка уособлює глибоке побоювання за життя перед загрозою смерті, що насувається. Епідемія надзвичайно загострює значення проблеми виживання людини, і в такому випадку вона вимагає значного посилення особистої та громадської гігієни, як способу протистояння загрозі «несвоєчасної» кончини. Однак постановка питання про епідемію як про стимулюючий чинник самопізнання істотно змінює фон її сприйняття: негативна оцінка епідемії як загрозливого фактора замінюється позитивним оцінюванням в контексті духовного акту особистості.

Питається: як можливий такий оціночний перехід і чим можна його виправдати? Вважаю, що відповіддю на поставлене запитання може послужити загальновизнана позиція, яка вказує на доцільність витягати з будь-якої події певні уроки, серед яких повинна враховуватися не тільки руйнівна, а й творча їх сторона. Тим часом кожному православному віруючому необхідно засвоїти будь-який урок в тісному співвідношенні з християнським поглядом на життя. Досить для цього згадати євангельський заклик Іісуса Христа не збирати скарби на землі, але збирати їх на Небі і прагнути до Царства Божого (Мф. 6:19-21). У такому випадку оцінка епідемії виводиться з контексту вкоріненості людського життя в «земному граді» і переноситься в стратегічний контекст досягнення святості в Божественному Граді.

Самопізнання являє собою процедуру виявлення себе серед численних явищ природного і надприродного світу. Ця процедура розуміється у вигляді поглибленого погляду на себе в співвіднесеності з оточуючим людину світом природи, громадським життям, а також з Богом. Ключовими індексами самопізнання служать питання: хто я, як мені жити і на які цінності слід спиратися в своїх життєвих прагненнях? Характер їх вирішення залежить від обраного людиною орієнтира на користь плотських або духовних цінностей, подумування про які, згідно думки апостола Павла, веде до неминучих наслідків: в першому випадку до смерті, а в другому — до торжества життя і миру в божественно-духовному вимірі (Рим. 8:6-8).

В християнській думці самопізнання як «погляд на себе» звертається насамперед до «погляду на Небо» з метою стяжання Духа Божого, необхідного для досягнення святості. «Людина ж не дивиться на свій шлунок, — повчає святитель Василій Великий, — її голова знаходиться нагорі і посаджена прямо, щоб дивитися на споріднену людині висоту. Очі її не опущені до землі. То не вчиняй же всупереч природі. Приковуй свій погляд ні до земного, а до небесного, де знаходиться Христос. <…> Ось як тебе виліпили. Саме це ліплення повчає тебе цілі, заради якої ти народжений. Ти народився, щоб споглядати Бога, а не повзати по землі; не насолоджуватися задоволеннями скотів, а готувати себе до Царства Небесного». Ці повчальні слова не тільки вказують на справжній стратегічний життєвий шлях, але також викривають людей, свідомість яких міцно вкорінена в «земному граді». Свідомість людей «світу цього» викривається з висоти християнського ідеалу, який, завдяки притаманній йому викривальної силі, пробуджує у людини критичне самопізнання. В процесі самокритики ставляться і вирішуються питання про гідність людської особистості і способу життя людини. Візьмемо, наприклад, відоме євангельське повчання: «Яка користь людині, якщо вона здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мф. 16:26). У наведених тут словах міститься сенс духовної турботи людини, предметом якої є оберігати власну душу від загрози її падіння і зберігати її в якості образу Бога.

Для людини самопізнання являє собою її духовну потребу, незалежно від того, усвідомлюється вона чи не усвідомлюється самою людиною. Однак для його вилучення з дрейфу потрібні зовнішні каталізатори, серед яких особливу роль відіграють чинники що становлять загрозу для життя. Людина усвідомлює хиткість свого звичного існування і його опори, яка вбачається в якості гаранта життєвої стабільності. У такій ситуації часто виникають питання про гідність людини і про гідний образі її життя в інших варіантах їх вирішення в порівнянні зі звичним поглядом. Роздуми над цими питаннями здатні здійснити переворот в усвідомленні стратегії і тактики людського і свого власного життя. Одним із зовнішніх каталізаторів в питанні, що розглядається, здатні послужити стихійні лиха, в тому числі широко поширена в сучасному світі епідемія коронавірусу.

Викладена обставина чітко простежується в проповідях Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, який запропонував витягти ряд серйозних уроків з лиха, котре спіткало світ. Ним обгрунтована оцінка пандемії не у вигляді Божого покарання, але як повчання і застереження від згубних наслідків сучасної техногенної цивілізації: вона в своїй гордині в значній мірі переоцінила свої можливості в розрахунку на міць науково-технічного прогресу. Підкреслюється, що при всій потужності технічного потенціалу цивілізації Господь показує нам її крихкість і слабкість. Тому необхідно головним чином спиратися на Божу силу, яка набагато могутніша в порівнянні з людською силою.

З усвідомленням хиткості сучасної цивілізації перед «викликом» природної стихії доречно пов’язати ситуацію крихкості людської самості, емансипованої від Бога. Самовпевнений погляд людини на себе саму як на творця світобудови, що використовує в своїй творчій практиці все більш і більш досконалі засоби науково-технічного прогресу, виявився осоромленим перед безсиллям в прагненні негайно зупинити зростаючу епідемію. Здійснити повний контроль над дією природи виявилося людству не під силу. Люди відчувають перед непередбачуваною стихією страх і побоювання за відтворення в майбутньому з її боку руйнівної сили, внаслідок чого гординя самості стала зазнавати глибоку кризу. Під час експерименту взаємовідношення між людиною і природою вона поступово втрачає свою опору. Відповідно до думки праведного Іоанна Кронштадтського, кожна пристрасть виглядає одночасно і власним вчителем і одночасно катом кожної одержимої нею людини. Дана обставина вказує на доцільність оцінити епідемію не просто в якості зовнішнього покарання, адресованого людству за його гріхи, а й у вигляді караючої сили самого гріха, вкладеної в нього Божественним Промислом. Одночасно Промислом вкладена в гріх не тільки сила караюча, але також сила, яка напоумляє грішника, що реалізується через пізнання самого себе.

Чи можливий в даних умовах оптимістичний поворот самосвідомості людини? Цей поворот можливий за умови набуття надійної життєвої опори, яка виявилася б здатною захистити людину від руйнівних наслідків стихійних лих. Однак такої якості опору навряд чи може гарантувати сучасне суспільство з його науково-технічним потенціалом, на який люди покладають величезну надію, турбуючись за свою долю. Відповіддю християнства на затребуваність людей в безумовній і надійній опорі служить «богослов’я надії», що наставляє кожну людину зводити свій погляд на Небо. «Пильно дослухайся до себе, щоб, представляючи себе перед Богом, нічого не очікувати тобі ні від кого, але в усьому з вірою сподіватися на Нього Єдиного». У наведених словах авви Ісаї самопізнання як увага до самого себе розглядається у вигляді пильного акту, що представляє собою неослабний погляд з надією тільки на Бога і звернення до Нього за допомогою у вирі земного життя. «Той, хто покладається на Бога, — підкреслював преподобний Ісидор Пелусіот, — підтримується надією найвеличнішою, славною, непохитною, а той, хто сподівається на людину, підтримується надією непорочною, слабкою, оманливою і вельми часто руйнується». Святитель Іоанн Златоуст назвав покладання надії на Бога священним якорем спасіння і міцним ланцюгом, що звисає з Неба і підтримує наші душі, «мало-помалу піднімаючи на висоту тих, які міцно тримаються за неї, і підносячи нас вище бурі життєвих зол».

Покладання надії на Бога повинно послужити одним з істотних мотивів самосвідомості особистості і одночасно однією з провідних тем для самороздуму. «…Повинно нам завжди пізнавати свою неміч і благодать Божу; і не впадати у відчай, якщо що-небудь трапиться з нами, але і аж ніяк не бути дерзновенними, думаючи, що ми значимо що-небудь, але більш покладатися завжди на Бога зі смиренням», — писав святий Петр Дамаскін. З наведеної цитати випливає, що вихідною підставою надії на Бога слід визнати усвідомлення людиною своєї немочі, що витісняє мотив гордині самості. Усвідомлення людської немочі супроводжується усвідомленням Божественної Слави в Її всемогутності, любові і милосерді до Свого творіння.

Повчальне значення епідемії доречно оцінити за аналогією з виховним значенням смерті, яка, за словами сучасного богослова митрополита Амфілохія (Радовича), протвережує і будить від «важкого сну», пробуджує спрагу вічних цінностей і «вічної істини незгасного світла». «Як екзистенціальне потрясіння, вона піднімає в людині бунт проти рабства неминучості, тимчасовості і гріха, стаючи поштовхом для пробудження людського прагнення до початкової цілісності і втраченої свободи», — зазначає згаданий богослов. В окресленому контексті епідемія вправі розглядатися «викликом» до духовного протверезіння свідомості людини, який спонукає її грунтовно усвідомити помилковий орієнтир емансипованої від Бога самості в її зануренні серед плотських пристрастей, а також піднятися до Бога, сподіваючись на Його безмежне милосердя і любов до занепалого людства.

Такого роду усвідомлення повинно послужити наслідком самопізнання як концентрації почуттів, думки і волі людини на саму себе в тісній співвіднесеності з навколишнім середовищем і Богом. Нинішня пандемія оголила неміч людини перед стихійними силами природи, вона спонукає осягнути цю неміч на індивідуальному життєвому досвіді і збуджує спрагу пошуку надійного захисту і опори в нестабільних умовах земного існування. Християнство вказує людині на необхідну і бажану безумовну опору, а також на вірний шлях до її набуття.

Використана література:

  • Василій Великий. Бесіда друга про людину // Основи православної антропології. Хрестоматія. — М.: Вид. Московської Патріархії РПЦ, 2016. — С. 66-77.
  • Митрополит Амфілохій (Радович). Основи православного виховання // Основи православної антропології. Хрестоматія. — М.: Вид. Московської Патріархії РПЦ, 2016. — С. 66-77.
  • Святий праведний Іоанн Кронштадтський. Щоденник. Т. 4. 1862. Душекорисні настанови. Пізнай самого себе. — М.: Отчий дім, 2006. — 610 с.
  • Скарбниця духовної мудрості. Антологія святоотецької думки. — Т. 12. — Вид. Московської духовної академії і Введенської Оптиної пустині, 2009. — 607 с.

Георгій Панков, доктор філософських наук, професор Харківської державної академії культури

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Редакція сайту www.lavra.ua

Щотижнева розсилка тільки важливих оновлень
Новини, розклад, нове в розділах сайту

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: