«Ось ти видужав; не гріши більше, щоб не сталося тобі чогось гіршого» (Ін. 5:14). Такий заповіт дав Господь зціленому Ним розслабленому.

Цей заповіт Господній має для нас надзвичайно важливе значення. Він сповіщає нам, що ми піддаємося хворобам та іншим лихам земного життя за наші гріхи. Коли ж Бог визволяє нас від хвороби чи нещастя, а ми знову починаємо проводити гріховне життя, тоді знову піддаємося бідам, ще тяжчим, ніж були перші покарання й напоумлення, послані нам від Бога.

Гріх є причиною всіх скорбот людини як у часі, так і у вічності. Скорботи становлять ніби природний наслідок, природну приналежність гріха.

Розладнана отрутою гріха наша природа набула здатності грішити, набула потягу до гріха, підкорилася його насильству, не може не породжувати із себе гріха, не може обійтися без нього в жодному виді своєї діяльності. Ніхто з людей, не оновлених благодаттю, не може не грішити, навіть якщо й не бажає грішити (Рим. 7:14–23).

Три кари визначено правосуддям Божим усьому людству за гріхи всього людства. Дві з них уже звершилися, одна ще має звершитися. Першою карою була вічна смерть, якій піддалося все людство у своєму корені, в прабатьках, за непослух Богові в раю. Другою карою був всесвітній потоп за допущене людством переважання плоті над духом, за зведення людства до життя й гідності безсловесних. Останньою карою має бути руйнування і кінець цього видимого світу за відступ від Іскупителя, за остаточне ухилення людей у спілкування з ангелами відкинутими.

Святі отці стверджують, що до викуплення все людство перебувало під владою гріха, творило його волю навіть усупереч власному бажанню. Після викуплення роду людського Богочоловіком ті, що увірували в Христа й оновилися святим Хрещенням, уже не примушуються гріхом, але мають свободу: або противитися йому, або наслідувати його навіювання.

Ті, які під проводом Слова Божого ведуть боротьбу з гріхом і противляться йому, у свій час здобувають повну перемогу над гріховністю.

Перемога над власною гріховністю є водночас перемогою над вічною смертю. Той, хто здобув її, легко може уникнути й суспільного гріховного захоплення. Це бачимо на святих мучениках: перемігши гріх у собі, вони протистали народному заблудженню, викрили його і не зупинилися перед тим, щоб запечатати святе свідчення своєю кров’ю. Людина ж, захоплена й осліплена власним гріхом, не може не захопитися і загальним гріховним настроєм.

Усі святі без винятку, незважаючи на те, що перемогли вічну смерть і ще за цього тимчасового життя відкрили в собі життя вічне, піддавалися багатьом і тяжким скорботам та спокусам (Євр. 12:8). Чому це? Хоч гріховність і переможена в праведниках, хоч вічна смерть знищена присутністю в них Святого Духа, однак їм не дарована незмінність у добрі на всьому шляху земного мандрівництва: не відібрана в них свобода вибору між добром і злом.

Незмінність у добрі — це властивість майбутнього віку. Земне життя до останньої його години є поприщем подвигів — добровільних і мимовільних.

«Усмиряю і поневолюю тіло моє, — говорить великий Павел, — щоб, проповідуючи іншим, самому не залишитися недостойним» (1 Кор. 9:27). Апостол говорить це про те тіло, освячене Божественною благодаттю, якому не зашкодила найстрашніша отрута єхидни, від одежі якого відбувалися зцілення. І таке тіло потребувало приборкання й умертвлення, щоб умертвлені пристрасті не ожили і вічна смерть не воскресла.

Доки християнин, навіть будучи сосудом Святого Духа, мандрує землею, доти вічна смерть може знову ожити в ньому, гріховність може знову охопити і тіло, і душу. Але й одного власного подвигу недостатньо для рабів Божих, щоб приборкати падіння, яке гніздиться в природі та постійно прагне відновити своє панування: їм потрібна допомога Божа. Бог допомагає їм Своєю благодаттю і жезлом батьківського покарання відповідно до міри благодаті кожного.

Великому Павлу, як він сам свідчить, «дано було жало в плоть, ангела сатани, щоб він пригнічував мене, аби я не звеличувався» (2 Кор. 12:7) — через його найвищі духовні досягнення, численні Божественні одкровення, великі духовні дарування і безліч звершених чудес.

Настільки пошкоджена наша природа гріховною отрутою, що саме достаток Божої благодаті в людині може стати для неї причиною гордості й погибелі. Не почесті, не слава, не беззаперечний послух зустрічали Павла, коли він проповідував всесвіту Христа, підтверджуючи істину проповіді знаменнями: ангел сатани всюди готував йому підступи, спротив, приниження, гоніння, напасті й смерть.

Пізнавши, що це звершується з Божого попущення, Павел вигукує: «Тому я благодушествую в немочах, в образах, у бідах, у гоніннях, у тіснотах за Христа» (2 Кор. 12:10).

Саме найчистіша людська природа має в собі щось гордовите, як зауважує преподобний Макарій Великий. Ось причина, чому раби Божі добровільно піддають себе нестаткам і скорботам, а також терплять різноманітні скорботи й спокуси з попущення Божого Промислу, який охороняє їхній подвиг від пошкодження гріхом.

Шлях земного життя для всіх святих був шляхом тяжким, тернистим, сповненим нестатків і оточеним незліченними напастями. «Інші ж були замучені, інші зазнали наруги та побоїв, а також кайданів і в’язниці; були побиті камінням, перепилювані, піддавані тортурам, помирали від меча, блукали в овечих та козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи й озлоблення; ті, яких увесь світ був недостойний, блукали по пустелях, горах, печерах і ущелинах землі» (Євр. 11:35–38).

З покірністю Богові, з подякою і славослів’ям істинні раби Божі приймали скорботи, які попускав їм Промисел Божий. Вони «благоволили» у своїх скорботах, як висловився святий апостол Павел; знаходили їх корисними, потрібними й необхідними для себе; попущення їх визнавали правильним і благодійним. Прагнення власної волі вони з’єднували з дією волі Божої.

Початкова причина людських страждань — гріх. Але є й інша причина скорбот: це милосердя Боже до немічного людства. Попускаючи грішникам скорботи, Бог спонукає їх схаменутися, зупинитися серед свого нестримного захоплення, згадати про вічність, про Бога і про свої обов’язки перед Ним. Скорботи, що попускаються грішникам, є ознакою того, що ці грішники ще не забуті й не відкинуті Богом, що в них ще вбачається здатність до покаяння, виправлення і спасіння.

Ті, хто належним чином терпить послані їм від Бога випробування, наближаються до Бога, здобувають дерзновення до Нього, стають Йому своїми, як свідчить апостол: «Коли ви терпите покарання, то Бог поводиться з вами, як із синами» (Євр. 12:7).

Саме так сталося із зціленим розслабленим, який тридцять вісім років лежав у притворі Соломоновому серед багатьох інших хворих, що чекали цілющого збурення води рукою ангельською. Хвороба його була покаранням за гріхи, що видно з повчання, даного йому Господом: «Ось ти видужав; не гріши більше, щоб не сталося тобі чогось гіршого».

Повернення до гріха, який уже був зцілений і прощений Богом, стає причиною найбільших бід — переважно вічних, загробних.

Тридцять вісім років мучився розслаблений через свій гріх. Але Господь сповіщає ще більше покарання за повернення до нього. Що ж це за покарання, тяжче за хворобу, яка тримала людину все життя на ложі? Ніщо інше, як вічна мука в пеклі, що очікує всіх нерозкаяних і невиправних грішників.