Немає такої людини, яка б не замислювалася про те, що є подвиг. Для православної людини найдосконаліший зразок героїчного черпається з життя Христа. І героїзм тут не тотожний нарочито показним і ефектним вчинкам, які супроводжують народних лідерів і вождів. Спаситель показує нам приклад смирення перед Своїм же творінням. Він показує нам приклад покірливості перед тими, хто Його засуджував. Він показує нам приклад послуху Свого Отця. Він показує нам, як насправді повинна вести себе людина в будь-якій життєвій ситуації, і яку велику боротьбу потрібно понести кожному з нас.

Вчимося подвигу, читаючи Євангеліє. Вчимося подвигу, вивчаючи твори святих отців, повчання про доброчесне християнське життя. Богословська література, догматичне вчення Православної Церкви говорять саме про духовний подвиг, сполучений з приборканням одномоментного, пристрасного, чуттєвого, коли в очищену душу входить Сам Господь, зміцнюючи в несенні подвигу кожного, хто відгукнувся… Тоді і замислюється людина про те, як втілити в своєму конкретному житті несення подвигу, звершення подвигу, у всьому наслідуючи Христа.

Господь бо не вимагає від нас всього і відразу. Господь просто говорить: «…Я стою біля дверей і стукаю» (Одкр. 3:20), і кожному з нас потрібно почути цей тихий стук, відгукнутися на нього і стати на той шлях, по якому пройшов Сам Христос. Життя дане людині для великого подвигу — подвигу служіння ближньому. Про це і Спаситель говорить: «…Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе» (Мф. 22:37-39).

Заповідь про любов до ближнього неодмінно виникає з заповіді любові до Бога. А якщо сказати ще точніше — любов до ближнього є наслідком любові до Того, Хто цього ближнього створив.

В цьому і полягає подвиг кожної людини в його повсякденному житті.

Не кожен може понести чернечі обітниці, не кожен може відректися від світу і все життя присвятити тільки одному Творцю, не кожен може піти у віддалене місце для молитви, як би це банально не звучало «про мир у всьому світі».

Але кожен може щохвилини, щогодини, щодня бачити в своєму ближньому образ і подобу Божу. Нехай цей образ, дарований людині в Раю, і спотворений зараз, але всі ми віримо, що в останні часи Господь зведе нас «еже за подобою», і кожен зможе почути Його солодкий заклик до вічного Царства.

Але насправді в цьому і криється парадоксальний зміст подвигу людини. Змиритися перед тим, хто тебе образив. Першому попросити вибачення, бо це є одним з ключових понять християнства. Християнина від представників інших релігій, релігійних течій або філософських вчень відрізняє саме це — вміння жертовно прощати і щиро просити вибачення. Без цього дару людину дуже важко назвати християнином і послідовником Христа.

У людини є можливість проявити своє терпіння, коли її зневажають, наслідуючи цим Бога.

Природно, що цей подвиг терпіння недоліків ближнього не може ніяк зрівнятися з терпінням Вседержителя, але все ж для нас — це подвиг, для нас — це можливість побачити свої недоліки, бо, як показує багатюща скарбниця святоотецьких писань, людина помічає в інших саме ті недоліки, якими переповнена сама. І через терпіння недоліків інших ми і самі можемо себе виправити, якщо, звичайно, докладемо до цього зусиль.

Терпіти — не означає потурати. Якщо ми бачимо явний опір Істині, явну несправедливість по відношенню до себе, то потрібно сказати про це людині, при цьому завжди пам’ятаючи слова Христа Спасителя: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мф. 18:15-17).

У чині чернечого постригу є такі слова: «послух до всіх». Це повинно стосуватися не одного лише чернецтва, але виступати принципом життя кожного християнина. Упокорюючи себе в чомусь, людина не втрачає, їй Господь обов’язково воздасть в іншому.
І стосується це не тільки повсякденних життєвих потреб, але, найголовніше, тих духовних дарів, які може придбати людина від того, що побачить свою «вбогість» і змириться перед випробуваннями, посланими на її життєвому шляху. Це — теж подвиг. Дуже важкий, напевно, важчий за всі, але він дається нам для того, щоб стати трішечки кращими і чистішими.

І вже тоді людина насправді стане здатною почути голос Бога, вона зможе прислухатися до нього і побачити себе з боку. А це вже називається — почути голос своєї совісті, через який Господь звертається до кожного з нас.

Коли людина чує цей голос — вона і чинить по совісті, а якщо вона чинить по совісті — вона чинить за Євангелієм, вона починає жити за Євангелієм. І подвиг Христа, Його життєвий шлях стає для такої людини вже не чимось відстороненим, це не просто розповідь про життя якоїсь людини, а реальне переживання того, що Господь зробив для нас і для нашого спасіння.

І життя людини стане вже зовсім іншим. Людина зможе дивитися на ближнього і нести його тягар (див. Гал. 6:1-2), її життя стане подвигом служіння ближньому, її життя стане воістину християнським, і Господь укріпить людину на цьому шляху. Та благодать, яку вона отримає в храмі під час участі в Таїнствах, зміцнюватиме людину. Найголовніше, ставши на цей шлях, ніколи з нього не звернути, зрозуміти, що без Голгофи не було б Воскресіння, і без всіх страждань, які випадають на нашу долю, ми не зможемо досягти вічного спасіння.

Господь ніколи нас не залишить на цьому шляху, Господь допоможе нам. Якщо ми побачимо в найближчому прекрасне творіння Боже, полюбимо його всією своєю душею і серцем, то і Всевишній подивиться на нас також… І обов’язково призведе до тихої пристані Царства Небесного! І нехай збереже всіх нас Господь!

Ієромонах Інокентій (Підтоптаний)