У п’ятницю Світлої седмиці Православна Церква звершує святкування на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело». У Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі це свято особливо шанують, оскільки воно є престольним для невеликого храму, розташованого на схилах долини Дніпра. Кияни особливо люблять церкву, іменовану «Живоносне Джерело», вона вважається «сімейною», оскільки це єдина монастирська церква, в якій звершуються треби для мирян: хрещення, вінчання та ін., служаться щоденні молебні. З проханням розповісти про парафіяльне життя монастирського храму, який стоїть на кордоні Лаври і зовнішнього світу, редакція сайту звернулася до ієромонаха Іларіона.

– Отець Іларіон, дозвольте розпочати нашу розмову з Вашого служіння. Число братії Києво-Печерської Лаври недавно поповнилося молодим поколінням ченців, що, безумовно, свідчить про відродження чернецтва в сучасному суспільстві. Розкажіть, будь ласка, про те, як Ви прийшли до Лаври. Хто вплинув в духовному сенсі на Ваше становлення як священнослужителя?

– Вирішальний вплив на моє виховання і духовне становлення мали, звичайно ж, батьки. Я народився в родині священика. З дитячих років ходив до храму і любив богослужіння. Не пам’ятаю, про що мріяв у дитинстві, але у мене завжди було бажання бути таким, як батько, бути священиком, служити Церкві. Навчаючись в Почаївській духовній семінарії, бачив життя братії і, напевно, в Почаївській Лаврі у мене вперше з’явилося бажання стати ченцем. Потім вступив до Київської духовної академії.

Для мене завжди був і буде прикладом Блаженніший Митрополит Володимир, про якого мені дуже багато розповідав мій батько – про його служіння і проповіді, про його доброту і мудрість. З Його Блаженством Господь сподобив мене зустрітися в Києво-Печерській Лаврі. Вплинула на моє духовне становлення також зустріч з Намісником Лаври архієпископом Павлом, у якого я був іподияконом. Різноманітність і глибина духовного світу владики Павла, його пастирське служіння, його добродійне життя завжди будуть для мене прикладом справжнього пастирського служіння. Але все ж на питання про те, чому людина залишає мирське життя, стає монахом і приймає священство, кожен монах і священик відповість по-різному, але в одному ці відповіді будуть подібними – це покликання, яке кожен відчуває серцем.