Свята Гора Афон відома у всьому світі і має величезний авторитет в православних колах. Часто Афон сприймається як чи не єдине місце на землі, в якому зберігається справжня чистота Православ’я і стародавні чернечі традиції. Чи так це? Чи є Свята Гора центром Вселенського Православ’я? Чи можна назвати її «камертоном», за яким необхідно зіставляти свої погляди і переконання? Як афоніти дивляться на церковну ситуацію в Україні? Про це та про багато чого іншого редакція журналу для духовенства «Пастир і паства» розмовляє з церковним істориком і дослідником Афону, директором Міжнародного інституту афонської спадщини (МІАС), головним редактором альманаху «Афонська спадщина», керівником Паломницької служби «Афоніт» Сергієм Вікторовичем Шумилом.

— Сергій Вікторович, іноді можна почути думку, що Афон є центром Вселенського Православ’я… Наскільки справедливо так вважати?

— Афон ніколи не був центром Вселенського Православ’я. Адже він не є і ніколи не був якимось церковно-адміністративним релігійним центром, на зразок Ватикану. Тому порівняння Афону з Ватиканом в корені невірні. Правильніше говорити, що Афон є певним духовним центром, осередком православного чернецтва і чернечої традиції. Це дійсно унікальний в історії християнства міжнародний центр східного чернецтва незалежно від національної і державної приналежності.

У періоди розквіту на Афоні налічувалося близько 300 монастирів. Сьогодні їх всього 20 і трохи більше десятка скитів, а також безліч келій і калив. У складі Грецької держави Афон користується правами автономної чернечої республіки, що закріплено Конституцією Греції. Але головне все ж не це, а те, що тут всюди протягом тисячоліття нерозривно зберігається чернеча традиція спадкоємності від старців до учнів. А головним завданням «громадян» цієї «республіки» є молитва. І в цьому відношенні Афон дійсно є свого роду духовним центром чернецтва і молитовного ділання, але ніяк не адміністративним.

Крім того, важливо пам’ятати, що саме Афонську Гору обрала своїм Уділом Сама Божа Матір. Тому Афон у всьому християнському світі здавна шанується Уділом Божої Матері. І це не якась художня метафора. Це справжній духовний Уділ Богородиці. І якщо паломник на Афоні перебуває в правильному духовному настрої, то він там відчуває присутність Божої Матері скрізь і невпинно, де б він не знаходився — хоч в монастирях або скитах, хоч в відлюдницьких келіях, в горах або лісах…

При правильному духовному настрої присутність Божої Матері тут відчувається, як ні в якому іншому місці на землі. Але дуже важливо самому бути внутрішньо підготовленим до цього.

— Ви багато займаєтеся вивченням ролі та значення афонської спадщини в історії і культурі України. Можете розповісти, в чому саме вона мала важливе значення для України?

— Афонська чернеча спадщина протягом багатьох століть відігравала винятково важливу роль у розвитку вітчизняної духовності і культури як в епоху Київської Русі, так і в більш пізні часи. Особливо важливим було становлення під впливом Афону Києво-Печерського монастиря, який був свого роду «розсадником» і центром чернецтва, духовності, книжності, культури і просвітництва по всій Русі. По суті, культура Київської Русі в значній мірі формувалася під впливом монастирів, які мали на собі сильний вплив саме афонської спадщини.

На Афоні першою давньоруською обителлю був монастир в честь Успіння Богородиці «Ксілургу» (Древоділ). Він був заснований з ктиторською підтримкою київських князів св. Володимира Хрестителя і св. Ярослава Мудрого. Тут же, згідно монастирського передання, що збереглося, проходив початкове духовне становлення прп. Антоній Печерський, який заснував згодом Києво-Печерський монастир.

— А крім давньоруського періоду чи мало афонське чернецтво вплив в землях України?

— Безумовно. Так, в період розквіту паламізму в XIV-XV ст., саме під впливом афонскої спадщини на Русі починається період «ісихастського відродження», що знайшов глибоке відображення на формуванні нашої самобутньої і глибоко духовної культури. Найвидатнішим афонітом, який зробив вагомий внесок в розвиток духовності та культури України, був київський митрополит свт. Кипріан (Цамблак). За часів його митрополитства на Русь з Афону привозять багато книг, здійснюються переклади, отримує поширення традиція ісихазму.

Важливу роль Афон і його подвижники зіграли і в духовно-культурному відродженні в Україні в XVII столітті. Під їх впливом у нас пишуться нові полемічні твори, відкриваються школи (Острозька та Києво-Братська), друкуються книги, здійснюється воцерковлення запорізького козацтва та залучення його до боротьби за релігійне і національне визволення.

Найвидатнішим з українських афонітів того часу був преподобний старець Іоанн Вишенський Святогорець, а також його сподвижники прп. Іов Княгиницький, блаженний Кипріан, Ісаакій Борискович, прп. Іов (Залізо) Почаївський, Афанасій Межигірський, Іоасаф Густинський, Ісайя Копинський, Іосиф Коріатович-Курцевич та інші. Тісні духовно-культурні зв’язки з Афоном в цей час підтримували Києво-Печерський, Києво-Братський, Межигірський, Трахтемирівський, Самарський, Манявський, Почаївський, Густинський, Мгарський, Святогірський, Мотронинський і багато інших монастирів.

Українське козацтво теж підтримувало тісні зв’язки з Афоном, запрошувало звідти досвідчених наставників і старців, робило щедрі пожертви на монастирі Афону, здійснювало паломництво, а нерідко чимало козаків і самі приймали на Афоні чернечі постриги і подвизалися в монастирях Афону. В 1747 р. ними був заснований на Афоні окремий козацький скит під назвою «Чорний Вир». Вперше відомості про нього нам вдалося відшукати кілька років тому в архівах, після чого вдалося по крихтах відновити історію цієї козацької афонской обителі.

Іншим вихідцем з родини українських козацьких священиків прп. Паїсієм Величковським був заснований на Афоні знаменитий Свято-Іллінський скит, який у багатьох документах часто іменувався «малоросійським». Там теж подвизалися в основному колишні запорізькі і задунайські козаки. Кілька років тому нами було вперше видане листування прп. Паїсія Величковського з останнім кошовим отаманом Запорізької Січі, а нині канонізованим святим прав. Петром Калнишевським. Так що зв’язки України з Афоном протягом усієї багатовікової історії були дуже тісними.

— Нещодавно в ЗМІ повідомлялося про те, що на Афоні Вам вдалося виявити старовинний рукопис XVII-XVIII століть із записами українських гетьманів і козацької старшини, які жертвували на афонські монастирі. Можете розповісти про це?

— Так, цей рукопис є унікальною пам’яткою, що відкриває досі невідомі сторінки тісних зв’язків українських гетьманів і козацької старшини з Афоном. Зокрема, тут записані знатні козацькі роди Івана Самойловича, Івана Мазепи, Данила Апостола, Івана Скоропадського, Леонтія та Павла Полуботка, Василя Борковського, Якова Лизогуба, Семена Палія, Івана Обідовського, Василя Кочубея, Івана Іскри, Михайла Гамалія, Івана Гулака, Ігнатія Галагана і багатьох інших.

Серед церковних діячів увагу привертають наведені роди архієпископа Феодосія Чернігівського, митрополита Стефана Яворського, інших архієреїв, а також ігуменів монастирів Києво-Печерського, Михайлівського Золотоверхого, Пустинно-Микільського, Межигірського, Видубицького, Чернігово-Єлецького, Мгарського, Густинського та інших українських православних монастирів.

— Чи плануєте Ви видання цього рукопису?

— Так, наш інститут нині готує цей афонський пом’янник до видання окремою книжкою, щоб це цінне джерело було доступне для вітчизняних дослідників. Крім перевидання самого пом’янника до кожного згаданого там роду козацької старшини будуть подані коментарі з описом біографії жертводавця і його роду. Якраз над цими коментарями ми зараз працюємо. Адже цей рукопис може послужити цінним джерелом в майбутніх дослідженнях з історії Церкви, козацької старшини і України доби Гетьманщини.

— Повертаючись до сучасності… Наскільки справедлива думка, що Афон нині є таким собі «камертоном», за яким необхідно зіставляти свої погляди і переконання?

— Дивлячись про які погляди і переконання йдеться. Якщо ми шукаємо на Афоні підтвердження якимось земним подіям або процесам, політичним ідеям та ідеологіям, то це марно. Як я вже казав, Афон — це місце, де протягом тисячоліть нерозривно зберігається жива чернеча традиція. Саме цим він цінний.

Одна з важливих складових цієї традиції — ісихазм (священнобезмовність), досвід безперестанного внутрішнього ділання Іісусової молитви. Тим, хто прагне до справжнього духовного життя, дуже важливо долучитися до такої живої і неушкодженою духовної традиції східного чернецтва. Адже у нас ця традиція неодноразово переривалася, особливо в ХХ столітті в роки богоборчих гонінь. Тому цей афонсько-ісихастський тисячолітній досвід дійсно є «камертоном», за яким слід зіставляти своє духовне життя. Але це абсолютно не стосується суспільно-політичних подій.

— Нерідко можна почути стереотип, ніби афонські монахи і старці володіють мало не надприродними якостями… Інші, навпаки, говорять, що Афон вже не той, що він «занепав», а справжніх подвижників і старців більше немає…

— Це в людях говорить їх «магічна свідомість», потреба наділяти інших людей якимись надприродними, мало не «магічними» якостями. А коли вони розчаровуються в таких власних невиправданих очікуваннях, то починають осуджувати. На жаль, нашим людям це властиво. Але не потрібно переоцінювати святогорських ченців, як і будь-яких інших. Адже на Афоні живе кілька тисяч ченців з різних країн і різних народностей. І вони не якісь там «небожителі», що спустилися десь із «небес» на землю. Це такі ж живі люди, що вийшли з такого ж світу… Багато з них можуть мати різні думки з тих чи інших земних питань, різні політичні погляди і симпатії. Між ними теж виникають різні суперечки і розбіжності. Як правило, йшли вони на Афон, щоб віддалитися від впливу світу і мирської суєти, щоб вести внутрішню брань з власною гріховністю і вдосконалюватися. Однак не у всіх це виходить. Це життя… Одні в результаті безперервної внутрішньої боротьби досягають вершин святості, інші навпаки — падають.

Так що там теж живі люди, які мають свої недоліки, пристрасті і гріхи. Так було завжди. Це і є реальне життя. До речі, оскільки на Афоні проживають представники різних національностей, то іноді траплялися серед афонських ченців розбіжності і навіть чвари на національному ґрунті. Особливо це загострилося в XIX-XX ст.

Так що ніякої «надприродності». До речі, не варто думати про афонських ченців і як про якихось «віщунів» або «ворожок», які провидять майбутнє, пророкують війни і т. п. Навіть найдосвідченіші афонські старці цим не займаються. У них адже зовсім інші завдання — допомогти людині виправитися духовно-морально. Як вже було сказано, старчество не має якихось там «магічних» якостей. Це, перш за все, духівництво, пастирство. Більш того, якщо пастир починає багато цікавитися політикою, видавати якісь політичні прогнози і «пророцтва», то справжні старці завжди попереджають триматися таких осторонь, так як тут може бути присутньою прелесть. Духовно досвідчений наставник дивиться насамперед на духовні причини того чи іншого явища і уникає політики.

Так що в більш ніж тисячолітній історії подвижництва на Афоні там відомі як приклади небувалої святості, так і падінь окремих ченців.

— Як же зрозуміти, справжній це подвижник чи ні?

— Перш за все, не варто «ганятися за старцями». Шукати потрібно не старців, а власного внутрішнього єднання з Богом, внутрішнього очищення і переродження, в чому старці або духівники — всього лише засіб для його досягнення. Провідники, які можуть допомогти тобі духовно, підказати, якщо ти почуєш. У нас же, на жаль, в пострадянський час виникли занадто ідеалізовані і навіть перебільшені уявлення як про старчество, так і про Афон.

Як я вже говорив, у власній уяві багато людей у нас стали наділяти старців якимись «магічними» якостями, що далеко не так. Ну і, до речі, занурений в безперестанну молитву подвижник завжди небагатослівний. Це теж одне з відмінних якостей. Може бути, він щось і бачить, але він це ніколи не показує. І тим більше він не займається політпропагандою або ворожіннями і направо-наліво не розкидається словами та прогнозами. Адже дослівний переклад слова «ісихія» — безмовність.

На Афоні чимало святих подвижників і зараз, які творять свій подвиг потай, не показуючи цього зовнішнім. І тільки Бог знає, що це великий святий. А для всіх навколо, навіть для співбратій, він може здаватися якимось абсолютно простим, звичайним монахом, який несе собі звичайні послухи де-небудь на кухні або городі, і нічим не примітний з боку, як це було з прп. Силуаном Афонським. Адже ісихазм — це внутрішнє ділання, безперервна внутрішня Іісусова молитва, здійснювана в схованках душі. Це прагнення внутрішнє, а не зовнішнє, поєднати свій розум і уста з серцем, і через серце — з Самим Богом, і навчитися жити в такому внутрішньому стані невпинно. Але це найскладніше. І, на жаль, багато з тих, що приїжджають нині на Афон, шукають зовсім не цього…

— Ви говорили про випадки падінь серед афонських монахів. А чи були випадки відокремлення від Православ’я на Афоні в єресі або розколи?

— Безумовно, як і в будь-якому живому організмі, що складається з реальних живих людей, бували й випадки відпадання від Православ’я. Як і в будь-який Церкві це бувало упродовж історії.

— А можете навести приклади?

— Бували періоди, коли на Афоні деякі монастирі навіть приймали унію. Так в 1274 році була прийнята Ліонська унія. За наказом Папи Римського і візантійського імператора Михайла VIII Палеолога на Афон був відправлений загін солдатів, який силою намагався примусити святогорців прийняти унію. Деякі монастирі на Афоні тоді її прийняли. Однією з перших на сторону уніатів перейшла Велика Лавра. Однак більшість святогорських обителей і Протат залишилися в опозиції. На незгодних обрушилися суворі репресії: постраждали Зограф, Іверон, Ватопед та інші обителі, багато їх насельників були страчені або вигнані з Афона. Пізніше, в 1308 році, Святу Гору спіткало нове випробування — нашестя каталонських лицарів. Тоді вони вбили на Афоні багатьох монахів і вщент зруйнували кілька обителей, в т. ч. і наш давньоруський монастир св. Пантелеімона, відомий нині як «Старий» або «Нагорний» Русик.

Можна згадати і знамениті суперечки про ісихазм між афонськими монахами свт. Григорієм Паламою і Варлаамом Каламбрійським в XIV ст. Останній, як відомо, деякий час жив на Афоні і виступав проти ісихастського вчення, пізніше відпав в католицизм і став там католицьким єпископом.

З більш свіжих подій, наприклад, можна згадати гоніння на старців-коллівадів в кін. XVIII — поч. XIX ст. Деякі афонські монастирі тоді виступили жорстокими гонителями цього афонського ісихастського руху. В 1774 році в монастирі Кутлумуш відбувся антиколлівадський собор, на якому багатьох відомих афонських старців-ісихастів засудили як «єретиків». Серед засуджених і вигнаних з Афона були шановані нині православні святі Афанасій Паріос, Макарій Нотарас, Неофіт Кавсокаливіт і інші старці-коллівади.

На початку ХХ століття на Афоні спалахнула т. зв. «ім’ябожничеська смута», яка привела до дуже сильних заворушень і зіткнень серед монахів.

Так що Афон хоч і святе місце, але не застрахований від спокус і падінь серед ченців, які є такими ж живими людьми. Але від цього значення Афону як святого місця і Уділа Божої Матері ніколи не применшувалося. Важливо, перш за все, правильні пріоритети розставляти всередині себе, тоді зовнішні падіння окремих ченців або навіть монастирів не будуть приводити нас в збентеження.

— Чи правда, що Афон визнав новостворену в Україні «ПЦУ», в якій об’єдналися колишні представники схизматичних груп УПЦ-КП і УАПЦ?

— Священний Кінот Афону не є уповноваженим вирішувати питання визнання чи невизнання тих чи інших Церков або церковних груп, це не його компетенція, тому що Афон не є окремою Помісною Церквою. Тому ніякого рішення Священний Кінот з цього питання не приймав. На даний момент в різних монастирях є різні думки з цього питання, і кожен монастир самостійно його вирішує для себе. Тому є монастирі, які приймали делегацію ПЦУ, а є монастирі, які відмовилися приймати.

Щоб не було розколу між афонськими монастирями, Священний Кінот свідомо не хоче ставати на одну зі сторін, зберігаючи нейтралітет і чекаючи вирішення цього питання на всеправославному рівні. Така позиція. При цьому Кінот відмовився офіційно від імені Афона посилати делегацію до Києва на інтронізацію нового глави ПЦУ. Ігумени Ксенофонту і Ватопеду, які приїжджали до Києва, представляли тільки свої монастирі і прибули як представники делегації Вселенського Патріархату, а не як представники Св. Кіноту Афону.

Багато таких, що в існуючих суперечках хочуть бачити Афон саме на своєму боці, а тому нерідко вдаються до свідомого або неусвідомленого спотворення фактів. Однак, як і завжди, основне завдання афонських ченців — це не участь в церковно-політичних процесах, а безперервна молитва й ісихия (священнобезмовність). Тому навряд чи варто найближчим часом очікувати якісь сенсаційні заяви або рішення. Ймовірно, поки що різні позиції серед різних монастирів залишатимуться й надалі… Але, незважаючи на різне розуміння проблеми, всі вони продовжують молитися за припинення розколу і ворожнечі між православними віруючими України. Це важливо.

— Кого з сучасних афонських подвижників Ви б відзначили в першу чергу?

— Напевно, старця Єремію (Альохіна). У всякому разі, особисто мені він найбільш близький. Помер він 4 серпня 2016 року на 101-му році життя. Це людина, в житті якої об’єднані цілі епохи. Побачивши світ в 1915 році, він пережив і революції, і війни, і репресії, пройшов і через радянські концтабори, і через нацистські. Його мирське життя було тісно пов’язане з Україною. Вся сім’я його була розкуркулена і заслана до Сибіру, після втечі з табору він багато років переховувався, працював на Донбасі, на металургійному заводі і хлібокомбінаті. У роки війни був насильно вивезений на важкі роботи до Німеччини. У розпал хрущовських гонінь на віру прийняв чернецтво, трудився в Свято-Успенському монастирі в Одесі і навчався в Одеській семінарії, і з часом поїхав на Святу Гору Афон. Понад 35 років він був ігуменом Свято-Пантелеімонівського монастиря на Афоні. Він завжди згадував про Україну, говорив, що молиться за неї, за мир, переживаючи про події, які тут відбуваються.

Він часто любив повторювати, що потрібно жити з Богом в серці і без Нього нічого не робити. «Якщо будете робити все за Божими заповідями, по любові, то тоді вселиться в серці мир, і все буде добре», — говорив старець.

Переживши за довге життя багато горя, страждань і поневірянь, він не тільки не озлобився, не втратив віри, але навіть і з цих тяжких випробувань пам’ятав тільки саме хороше, добре… Навіть згадуючи про жахливі в його житті події, він завжди розповідав з посмішкою як про щось приємне. І головне, за все дякував Богу. І всіх вчив не тільки словом, але перш за все особистим прикладом — любити і не пам’ятати зла. Цей приклад любові і прощення дуже необхідний нині всім нам.

— Що б Ви хотіли побажати читачам наостанок?

— На жаль, нам притаманні заангажовані політичні або ідеологічні погляди, пристрасті, які нерідко розколюють цілі родини, суспільство, але при цьому про найголовніше — про євангельський приклад, про заповіт прп. Серафима Саровського «Стяжи Дух мирний в серці своєму!» — ми забуваємо. Чимало афонських старців нам якраз саме про це постійно нагадують. І старець Єремія (Альохін) часто говорив, що, перш за все, необхідно мирний Дух всередині себе стяжати, тоді і навколо буде мир. Кожному, незалежно від політичних поглядів, від конфесійної приналежності, важливо навчитися цьому.

А коли всередині нас киплять всілякі політичні пристрасті, розбіжності і протистояння, незалежно від кольорів прапорів і ідеологій, ми віддаляємося від Бога, отже — від миру. Отець Єремія був переконаний, що наблизитися до Бога можна тільки шляхом любові, тому що Бог є Любов. Без любові ніщо добре неможливе, до неї треба прагнути, стяжати всередині себе. Цьому і вчить нас багатовікова афонська спадщина. Цим, насамперед, вона і є цінною для нас. Так, наприклад, старець Силуан Афонський в своїх працях повчає, як мир в душі своїй стяжати, як навчитися любити ворогів. Адже не складно любити близьких, родичів, тих, хто робить нам добро, але дуже важко полюбити тих, хто бажає нам зла. А це адже одна з найважливіших заповідей Христових — навчитися любити ворогів своїх… Чи виконуємо ми її?

Можливо, тому Господь часто і попускає такі ситуації, щоб перевірити нашу віру, обтесати її, немов скульптуру, щоб вона відповідала євангельським заповідям, про які ми багато говоримо, але не завжди дотримуємося. Тому закінчити хотів би побажанням стати хоч трошки ближче до цих євангельських завітів. Мир вам.

Джерело: Журнал для духовенства «Пастир і паства», № 1, 2019 р., стор. 48-56.