Покаяння – не окремий акт, але цілий шлях. Сенс шляху визначається його метою. І кінцева мета і сенс покаяння – радість примирення і зустрічі.

Найнебезпечніше для людини, яка заблукала, – не відсутність дороги, а хибні стежки, дуже схожі на справжні. Отець Олександр Шмеман назвав дві такі помилкові покаянні стежки небезпекою «юридизму» і небезпекою «психологізму».

Юридизм

Людина ухиляється в бік юридизму, коли розглядає покаяння переважно дисциплінарно і вважає приводом до нього порушення закону. Юридизм схильний зводити гріх до злочину і бачити засіб розв’язання гріха в покаранні, а кінцеву мету – у відновленні справедливості. Покаяння перетворюється на розумовий пошук розбіжностей своєї поведінки з готовим кодексом. За формою це нагадує звіт. Саме таїнство починає мислитися за зразком судового діловодства, де той, хто кається, спершу під час підготовки до сповіді виступає як детектив, що має до певного терміну відкрити достатню кількість злочинів, далі, вже під час сповіді, він виступає як обвинувачуваний і водночас як прокурор (а часом і як свідок захисту, що шукає пом’якшувальні обставини), а священик водночас підштовхується до ролі судді, а то й до ролі адвоката. Такий образ покаяння поганий тим, що він ковзає по поверхні, не зачіпає сердечної глибини, не шукає коріння гріха, і через це не відбувається власне метаної – зміни розуму, і раз по раз один і той самий душевний бур’ян надокучливо виростає на тому ж самому місці.

Ця «юридична», формальна тенденція особливо загрожує захопити нашу сповідь, коли немає в душі живого покаянного почуття – вона заціпеніла, скам’яніла. Що ми можемо протиставити цій тенденції, щоб поглибити нашу сповідь?

Цю проблему вирішує маевтика. Потрібно самому собі поставити запитання, які дадуть змогу виявити справжню причину скоєного гріха. Коли нам вдається за допомогою маевтики зробити зусилля і від поверхневої «юридичної» назви гріха зробити крок углиб нашої власної душі, то відбуваються наступні «переміни розуму»:

1. Сповідь із знеособленої стає особистою;

2. За поверхнею гріха відкривається корінь пристрасті;

3. Теплохолодне ставлення до гріха змінюється тим, що можна назвати обпалюючим холодом;

4. І, нарешті, головне – у нас з’являється шанс за шкаралупою гріха, за нашаруваннями бруду зустріти якийсь дивно знайомий лик – ні, це зовсім не «Трійця» Рубльова, а картонна саморобна іконка, у якої є тільки одна перевага – це ми самі.

Ось – головне. Нам потрібно від площини формальної сповіді заглиблюватися і заглиблюватися до коріння гріха для того, щоб пройти крізь гріх до самих себе. Адже якщо ми солідарні з тим, що покаяння увінчується радістю зустрічі, то найголовніше в ньому аж ніяк не сокрушення, не очищення і не виправлення, це все лише засоби, головне ж – щоб прокинулася наша особистість. Інакше хто ж буде зустрічатися з Господом?

Коли Господь прийде, погано, якщо він застане нас у не до кінця виметеному і прибраному домі, але це набагато краще, ніж прийти йому в чистий, але абсолютно порожній будинок.

Психологізм

Людина ухиляється в бік «психологізму», коли приводом до сповіді вважає пережите душевне неблагополуччя, тривогу, дискомфорт. Психологізм хоче скоротити гріх до провини, засіб розв’язання гріха бачить у виправданні, а кінцеву мету – у заспокоєнні.

Як психологізм може проявлятися у сповіді? Жінка одразу після сповіді незадоволено скаржиться: «Ну ось сповідалася – і нічого, зовсім не полегшало». Звісно, почуття полегшення, звільнення від тяжкості, від гніту гріха може бути  чудесним душевним наслідком покаяння. Але в духовному житті не можна плутати наслідки з метою. Душа взагалі не виносить по-солдатськи прямолінійних приписів. Якщо ми хочемо відчути радість, ми не можемо віддати своїй душі наказ – «Рівняйся! Струнко! Радій!». Вона не послухається. Джон Старт Мілль писав про «хитру стратегію щастя» – для того, щоб досягти щастя, не можна робити щастя ціллю, потрібно прагнути гідних цілей, і тоді щастя може прийти як нагорода зусиль. Полегшення, як і будь-який інший душевний стан, не може бути метою сповіді.

У сповіді психологізм проявляється в тому, що ми починаємо занадто велику увагу приділяти нашим душевним станам, обговорюємо конфлікти, стосунки з іншими людьми, намагаємося пояснити гріх, наприклад, тим, що ми опинилися в ситуації, де доводилося обирати менше із зол тощо. Уся ця «задушевна бесіда» мотивується одним – уникнути зустрічі з самим об’єктивним гріхом і з об’єктивною відповідальністю за гріх, а залишитися з психологічною тінню гріха – з почуттям провини. У цьому є мотивація уникнення покарання: якщо вже я визнав свою провину, то що ж мене карати – повинну голову меч не січе.

Отже, небезпека психологізму полягає в підміні гріха почуттям провини. Ця тенденція в покаянні затискає людину в лещата між двома однаково непродуктивними установками, які в одному психологічному тесті іменуються екстрапунітивністю та інтропунітивністю. Небезпека в тому, що всю енергію людина спрямовує або на пошук звинувачення іншого, або на пошук самозвинувачення. Звинувачення себе зовсім не краще за звинувачення інших, тому що воно схильне саме почуття провини перетворити на пристрасть. Якби знадобилося саме почуття провини зобразити графічно, то це була б спіраль, що закручується, яка ніби обвиває гріх. У цьому підступність: гріх у своїй грубій правді стає невидимим, він прихований усередині кілець почуття провини. Підкоряючись цій пристрасті, людина стає догідливою, пасивною, вона не дивиться в очі і зовні це може нагадувати смиренність. Але вона дедалі далі відходить від можливості випростатися і зробити крок назустріч іншій людині й Богу. І знову ми повертаємося до загальної ідеї розуміння сенсу сповіді та покаяння як зустрічі. Культивування пристрасті провини створює смертельну небезпеку покаяння без зустрічі. Це небезпека Іуди. Він розкаявся, але не пішов на зустріч, не здійснив акт сповідання віч-на-віч. Тому, можливо, у почутті провини відчувається якийсь вірус самопокарання і, як крайності, самогубства.

Отже, тенденція психологізму може призвести до сповіді без покаяння або до покаяння без сповіді, без зустрічі віч-на-віч. Сповідь без покаяння перетворює таїнство на душевну комфортну бесіду про себе, а покаяння без сповіді – загрожує замиканням у почутті провини, коли страшна, але цілюща зустріч підміняється душевним самоїдством.

Подібність між невротичним афектом і тим, що в аскетиці називають пристрастю, полягає у втраті свободи особистості, у полоні особистості. Ми так і говоримо в пасивному стані «Мене охопила пристрасть», «Мене охопив гнів». Це не я щось відчуваю, щось роблю, а гнів і пристрасть щось роблять зі мною, я визнаю себе пасивною жертвою.

Розв’язання проблеми юридизму і психологізму

Завдання полягає в тому, щоб допомогти людині відрізнити себе від гріха. Не можна погоджуватися і солідаризуватися з гріхом, але цілком можна погоджуватися з тим, хто оцінює вчинок як гріх (з тим, хто кається). Людина, відчуваючи таке підтвердження себе, розуміючи, що інші не ототожнюють її особистість із гріхом, отримує плацдарм для внутрішньої боротьби.

Тенденція психологізму намагається нам навіяти, що гріх – це тільки внутрішній, тільки душевно-духовний стан, а не щось матеріальне, буттєве, об’єктивне. А раз так, то головне нам висповідатися, покаятися, отримати прощення, і справа покаяння на цьому закінчена. Уявімо таку картину. Пустотливий хлопчисько грає м’ячем, незважаючи на попередження дорослих і, врешті-решт, розбиває вікно. Невдоволення батьків – сльози – «я більше не буду» – прощення. Але після всього цього добрий батько візьме інструменти і покличе сина разом вставляти нове вікно. Бог мислить речами, думка Бога – буттєва, онтологічна. І прощення Бога – онтологічне. Відпускаючи гріх, він одночасно починає роботу зі зцілення, відновлення, виправлення порушеного нашим гріхом світу. Ми самі не в силах склеїти розбитого скла, ані вставити нове, але прагнути до того, щоб потримати цвях, поки батько вставляє нове вікно, – це наш обов’язок. Це радісний шанс спільної творчості з Богом.

З погляду психології проблема втілення, реалізації результатів покаяння – це не стільки проблема нашого безвілля і нашої забудькуватості, це проблема установки. Поняття установки, тобто внутрішньої готовності діяти певним чином, є одним із найважливіших у психології. Один із психологічних законів свідчить: якщо людина потрапила в напружену соціально-психологічну ситуацію, вона діятиме найчастіше за логікою сил цієї ситуації, а не за логікою своєї вільної волі. Можливість залишитися вірним собі полягає в тому, щоб уникнути потрапляння в ситуацію, або увійти в ситуацію з внутрішньою інтенсивною установкою, заздалегідь розвиненою в собі готовністю діяти певним чином. Установка може не просто думкою, а силою послужити провідником вільної волі стати в гущі сил світу.

Ми картаємо себе, що щоразу нам не вистачає волі та геройства, щоб після сповіді втриматися в подвигу чистого життя. Але, можливо, варто прийняти менш романтичний образ городника, який отримав у покаянній праці кілька зерен, і їх потрібно зберегти, вкрити, поливати і поступово вирощувати. Ось установка і дає нам таку можливість.

Установка – психологічний орган, який об’єднує в собі внутрішнє і зовнішнє, свідомість і поведінку. Створення духовної установки йде через об’єднання молитви і дії. Як цього з точки зору психологічних закономірностей можна домогтися технічно?

Наприклад, одним із результатів покаянного самоаналізу можуть бути маленькі прості обіцянки Богу і собі – попросити вибачення в скривдженого, провідати забутого, подякувати тому, до кого ми виявилися невдячні. Як зберегти від суєти і забудькуватості ці маленькі обітниці? У нас є для цього чудовий духовний інструмент – молитовне правило. Чому б, наприклад, до коротеньких молитов св. Іоанна Златоустого з молитов на сон прийдешній не включити серед прохань про спасіння від вічних мук і дещо простіше: «Господи, дай мені сил провідати Ірину Олександрівну, Господи, дай рішучості попросити вибачення в Михайла».

Але для створення духовних установок можна не тільки бажану дію включити в молитву, а й молитву включити в дію. Для того, щоб ЗУСТРІЧ могла відбутися, потрібно нагадувати собі, що завдання покаяння – не знайти гріх, а знайти в собі того, хто готовий до зустрічі з Господом.