Святість – це чужість по відношенню до світу гріха, повне заперечення його. Святий – це той, хто став іншим по відношенню до світу, стяжав Духа Святого і явив силу його в нашому світі. Святий не від світу.

Святість – це не проста моральна «досконалість», але це активна сила, що має глибокий преображаючий вплив на людину і світ загалом. Остання мета і сенс усього сущого полягає в повному його преображенні і єднанні з Богом. Досягнення його – процес поступовий. Обоження – це стяжання Духа Святого, перетворення дією благодаті Божої смертної природи людини на безсмертну, тлінної – на нетлінну, звільнення її назавжди від гріха та моральних недосконалостей, від фізичних немочей і хвороб; дарування їй сили та влади як над навколишньою фізичною природою, так і над духовним світом людини, одухотворення її, надання їй Божественної слави та величі, аби підходящим місцем для життя душі стала не земля, а Небо.

Святі своєю присутністю у світі свідчать не тільки про норму християнської віри і життя, але дають можливість усвідомити всім християнам свою глибоку недосконалість. Про справжню святість свідчать не зовнішнє благочестя, а Богоподібні властивості як очевидні знаки обоження людини. Доброчесності здобуваються поступово, є ліствиця духовного життя, ухилення від якої призводить до згубних наслідків. Ця ліствиця починається доброчесністю – смиренням, на якому будується вся споруда досконалості святих. Увінчується ліствиця любов’ю.