Нещодавно з друку вийшла збірка віршів насельника Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври архімандрита Пафнутія (Мусієнка) під назвою «Псальми Печерські». З цього приводу маємо декілька питань до автора видання.

— Отець Пафнутій, збірка віршів носить досить дивну назву «Псальми Печерські». Який саме зміст Ви вкладали в ці слова?
— Передовсім хочу подякувати нашому Намісникові, Митрополиту Вишгородському і Чорнобильському Павлу за його благословіння і тонке розуміння душі, можливостей і здібностей кожного з нас, лаврської братії.  Адже саме в Лаврі вийшла моя перша книга «Мальований хрест», яка починала писатись ще в Китаївській пустині. Власне, назва цієї, вже четвертої — «Псальми Печерські» — теж продовжує своєрідну творчу естафету тих років, саме в Китаївській пустині я почав знімати фільми на духовну тему, серед них «Псальм Єрусалимський», «Псальм Румунський», «Псальм Буковинський». Ідея такої назви належить моєму другові, режисерові і художнику Олександру Столярову, який в Китаєві став моїм духовним чадом. Олександр тонко підмітив особливість суто українського слова «псальм», «псальма» — це духовні піснеспіви, які мають місце і для славослів’я Богу, і для вираження особистого ставлення автора до духовних явищ. Народні псальми, які здавна в Україні виконували кобзарі та лірники, відкривають людям духовний світ, барвистими епітетами та метафорами збагачують та доступно подають духовні істини та закони. Я назвав цю книгу «Псальми Печерські», бо там, крім переспівів власне псалмів царя Давида, є й інші вірші на духовну тему — про святих, про свята, про життя, про близьких і дорогих людей… Якби я вмів грати на бандурі, то й сам заспівав би.

— Більшість авторів пишуть і видають збірки своїх віршів на одну тему. Тематика віршів в Вашій збірці досить широка – від іподияконів Блаженнішого до військового протистояння на Сході України. З чим це пов’язане?

— Вірші для мене — можливість висловлення того, про що з об’єктивних чи суб’єктивних причин змушений… не те щоб замовчувати, але говорити стримано і зважено, як цього, власне, і вимагає чернече життя. Тому тут багато присвят — власне, вся збірка присвячена пам’яті моїх батьків Віталія і Вікторії, які пішли з життя минулого року, достойно пронісши свій хрест житейських випробовувань. Тут є вірші, присвячені і Блаженнішому Митрополиту Онуфрію, в якого я несу чернечий послух, і нашому Наміснику Митрополитові Павлу, лаврській браті, братії з Митрополії, серед яких — і іподиякони Блаженнішого, з якими часто доводиться виїжджати у відрядження. Кожний, з ким звела мене доля в Лаврі, являє собою прекрасний образ справжнього брата, кожному є за що подякувати, і якщо це не завжди зручно зробити в буденному протокольному режимі, то я зробив це у віршах. Є у книзі багато віршів на патріотичну тему — Церква, як відомо, стоїть над питанням державних кордонів, але ж кожен із нас, прямуючи до Небесної Вітчизни, Небесного Єрусалиму, пам’ятає про свою земну Вітчизну. У мене болить серце за війну в Україні, я щовечора молюсь за українських бійців, прошу в Бога, щоб повернулися живими, щоб Господь зберіг нашу державу і нарозумив нашу владу, розвернув її обличчям до свого народу, який гідний добробуту і кращої долі. І вони наступлять, я в цьому переконаний, от тільки не знаю коли. Мабуть, це залежить і від нас з вами, дорогі отці і браття, наскільки щирою і старанною буде наша молитва за Україну.

— В Вашій збірці Ви торкаєтесь теми відносин між братією Лаври. Чи не було нарікань з цього приводу зі сторони самої братії?
— Лаврська братія — свята, я переконуюсь у цьому щоразу, коли виходить нова книга, в якій згадується хтось із лаврської братії. Іноді — в серйозному контексті, але частіше — жартома, з братською любов’ю. У цій збірці є кілька віршів у продовження циклу з попередньої — «Варнава і Полікарп», не можу не згадати про обставини, які спонукали мене до написання віршів саме про цих братів. Про о. Полікарпа я багато чув хорошого  ще до Лаври, але не був особисто знайомий, і тому, коли на другий день, як я прийшов у Лавру, о. Полікарп підійшов до мене у вівтарі Хрестовоздвиженського храму і скомандував: «Кроком руш на клірос!», я не встиг ні завагатись, ні здивуватись — не смів перечити такому авторитету. З о. Полікарпом у нас склались теплі дружні і братські стосунки, як і з о. Варнавою, який був комендантом 53-го братського корпусу, в якому я жив спочатку, ми з ним часто спілкувались і в корпусі, і по дорозі на службу, на трапезу. І о.Варнава і о. Полікарп дуже люблять Красногірський монастир, одного разу вони мене запросили з собою на святкування Переполовіння, в обителі це престольне свято. Наступного разу я не зміг з ними поїхати, але написав їм на дорогу невеличкого вірша:

Через Рось, через Унаву
Полікарп везе Варнаву
В Красногірський монастир.
Будуть їсти свіжий сир.

Не знаю, чиїми молитвами — о.Варнави чи о. Полікарпа — мені так припав до душі цей екзотичний образ двох лаврських монахів, що я почав уявляти їх разом на послуху, у паломництві, на прогулянці по Лаврі, кращі теоретичні уявлення про братерську взаємопідтримку знайшли своє втілення. І я вдячний цим братам за розуміння і за здорове почуття гумору, без нього так важко іноді розривати ланцюги житейських стереотипів і людських умовностей.

— Ваша збірка розділена на чотири частини. Чи має це якесь символічне значення?
— По великому рахунку — це один день із життя лаврського ченця: перший розділ «Світанок» присвячений молитві, святим і лаврським святиням, другий «Полудень» — послуху в Митрополії і відрядженням по святиням України, третій «Надвечір’я» — спогадам про рідну Буковину та особистим паломництвам, а останній «Вечір» — молитовному усамітненню в келії, роздумам про життя та його цінності. Це як чотири стіни в келії, як чотири сторони Божого світу, як чотири наріжних камені нашого буття.

— В Вашій збірці досить багато віршів про Ваші особисті подорожі. Куди плануєте їхати наступного разу?
— Дуже хочу відвідати Грузію та її православні святині, мрію побувати в Сербії та Чорногорії — там теж багато православних монастирів, які мають багату, цікаву і повчальну історію. Мандрувати треба не так часто, щоб уже забувалась історія твоєї обителі і країни, але й не так рідко, щоб губилась здатність порівнювати і бачити цінність, святість свого рідного, яке дуже часто пізнається на відстані.

— Що надихає Вас на написання поезії, і чи плануєте Ви спробувати себе в написанні художньої прози?
— Я писав прозу ще в юнацькі роки, вона мене більше приваблює, вона глибша і ширша у розкритті образів та послідовностей буття. Але й більш затратна у розумінні часу і зусиль, щоб писати прозу, треба з келії виходити тільки вранці на полунощницю і ввечері прогулятись перед сном. А з’їсти можна і «Мівіну» з яблуком, перевірено: на голодний шлунок і молиться, і пишеться краще. На жаль, у зв’язку з моїм чернечим послухом у Митрополії я не можу собі дозволити такої розкоші, тому поки-що обходжусь невеличкими віршами, які записую на мобільник де доведеться, де мене впіймає натхнення. А якщо буде Божа воля, то візьмусь і за прозу: це може бути роман-трилогія, в першій частині якого будуть дитячі спогади та хроніка мого роду, через яку спробую по-духовному поглянути на історію всієї України. У другій частині йтиметься про початок власне чернечого життя у Китаївській пустині, а третя буде присвячена нашій дорогій Лаврі і духовному сходженню, можливо, до того часу Господь сподобить крім особистих міркувань та спогадів написати ще й духовні поради з особистого досвіду.

— І на завершення: що б Ви хотіли побажати Вашим читачам? Бажаємо Вам і надалі творчої наснаги.
— У переддень світлого Різдва Христового хочу щиро побажати і лаврській братії, і парафіянам нашої обителі, усім читачам лаврського сайту миру, добра, творчого натхнення і Господнього благословення на труди і молитви. І щоб сяйво Віфлеємської зірки, яка возвістила світові про Різдво нашого Бога і Спасителя, не вгасало в наших серцях, щоб вело нас шляхом спасіння, і щоб ми не втратили здатність бачити це сяйво. І йти за ним.

Бесіду вів ієромонах Інокентій (Підтоптаний)

Фотогалерея: