Бесіда з духівником Києво-Печерської Лаври архімандритом Аврамієм (Куявою).

У червні цього року виповнюється рівно 30 років, як Києво-Печерську Лавру повернули Церкві. Ця знаменна подія була приурочена до великого ювілею нашої історії — 1000-річчя Хрещення Русі. 16 червня 1988 року на площі біля Дальніх печер була відслужена перша урочиста Літургія, на якій молилися безліч духовенства і віруючих. З цього дня у Святій Лаврі відновилося чернече життя. Про життя обителі до її закриття радянською владою згадує духівник Києво-Печерської Лаври архімандрит Аврамій (Куява).

65 років тому Адам Куява, майбутній отець Аврамій, прийшов в Лавру і був прийнятий до числа братії монастиря. Свої перші послухи він ніс в повоєнний час — один з найскладніших періодів в історії Церкви. Зранена і опоганена нелюдами-богоборцями святиня тільки починала оживати і підніматися з руїн після двадцяти років запустіння. Але в розраду вірним, які пережили небачене доти кровопролиття, у відродженій Лаврі буяла благодать, яка почила на старцях Божих. Отець Аврамій застав те покоління Печерських старців, яке було призване ще до революції і зберегло живу традицію духовного спадкоємства з глибини століть. Він засвоїв їх дух, ревність по Бозі, твердість у вірі, простоту і християнську любов. Цим дихає слово батюшки, відображаючи те тихе світло в нинішній день.

Коли почалася Велика Вітчизняна, я був в допризовниках, а через час мій рік вже брали на війну. Наше село Борки на 350 дворів, звідки я родом, недалеко від Білорусії, тому, коли мене мобілізували, довезли до Бреста. Потім переправили в авіаполк в Запоріжжі. До 1945 року служив в авіаційних військах: обслуговував літаки, чергував, готував злітні майданчики. Армія була всім забезпечена. Держава дуже цінувала льотчиків і піклувалася про них. Це була наша сила! Офіцери ходили по струнці, одягнені взимку в кожухи, весною у шкірянки з лайки — все у них було справжнє, вищої якості. Їх добре годували, давали в їдальні білий хліб, куличі. Місто Запоріжжя — це був технічний центр, в ньому стояли війська.

Там я служив до демобілізації. Тоді віра в армії переслідувалася. Ну, йде солдат у неділю в звільнення — хто куди. А я в собор, до церкви. Знайшов я собор, пішов на службу. А на другий день мене викликає замполіт на килим, години на півтори. І давай мене пісочити: «Хто тебе виховував? Які у тебе ідеологічні погляди?» І тому подібне. Кажу: «Я віруючий, і вся сім’я у нас віруюча. У нас до радянської влади в селі не було жодного невіруючого». «Ну, йди, я тебе ще викличу». А після цього мене так стали поважати, дали хорошу характеристику, коли йшов з армії, так що можна було відразу директором влаштуватися. Виявляється, офіцер був віруючим, дружини начальства до церкви ходили.

Там була ще інша старовинна церква з червоної цегли на вулиці Грязнова, і вони мене питають: «Ви хочете в ту церкву піти?» «Хочу», — кажу. Вони мене повели, як раз був недільний день. Я стояв на службі у військовій формі. А хочу причаститися. Але куди ж шапку із зіркою дівати? І ось один з тих, хто поруч стояв, сам запропонував: «Давайте, я потримаю». Я пішов, причастився. Повертаюся. А він дивиться-дивиться на мене: «Ви зможете до мене в наступну неділю прийти в гості?» Відповідаю: «Чого ж, зможу».

Так ось у нього збиралися черниці, духовних книг було сила-силенна, співали псалми і співи духовні. І я потрапив в цей духовний осередок. Мені там дали книгу про Серафима Саровського, і я її читав на посту. Одного разу зайшов лейтенант і став біля мене, але нічого мені не сказав, він теж виявився віруючим. А з Миколаєм, який тримав в ту неділю мені кашкет, ми не втрачали духовної дружби. Він був трохи старший за мене, теж фронтовик. У той час він уже прислужував паламарем у церкві.

Про чернецтво я тоді ще не думав. Жив на квартирі над Дніпром. Потім зустрів Миколая, він і запропонував: «Я тут знаю поруч літню жінку, хочу вас з нею познайомити, поговоріть щодо житла». Ну добре. Наступного тижня я прийшов, і він мене познайомив з бабусею Феодосією — маленька така, згорблена, так любила монахів! Вона була з багатих людей, з поміщиків, а за радянських часів працювала служницею. Багатьох же забирали, вишукували їх, вона дивом залишилася, Господь уберіг. Де треба знали, якого вона походження, знали, що молиться, в церкві підспівує, Псалтир читає. Всі бачили, вистежували противників комунізму. Викликали її якось і запитують, що, мовляв, читаєш? Вона каже: «Так!» «Ну!… і читай!» Так я і залишився у бабусі Феодосії, працював кравцем, поки до Києва не переїхав.

Милістю Божою я вступив до Києво-Печерської Лаври в 1953 році. Прийшов у вересні якраз на свято преподобного Феодосія. Коли наші віруючі із Запоріжжя зібралися в паломництво, я з ними разом в перший раз поїхав до Києва. Порадив мені відвідати святиню мій друг Миколай (у постригу Никон). Пам’ятаю, три дня добиралися із Запоріжжя на паровозі, який їхав нешвидко, усюди зупинявся, підбирав людей. Прибув я в Лавру — і вже починається всеношна преподобного Феодосія.

Коли Миколай раніше відвідував Лавру, то познайомився з отцем Герасимом. І коли ми приїхали на свято преподобного Феодосія, то він повів мене прямо до старця. Ігумен Герасим (Григорій Павлович Стешенко, 1878 – 1956 рр.) Тоді був духівником братії. Родом він був з Полтавської губернії. В молодості батюшка служив в Царській армії, а в ті роки, коли я прийшов, звичайно, вже був старенький. Він також виконував послух записчика. Стояла така невелика будка, як у міліціонера, там, де зараз козаки сидять при в’їзді на Ближні печери. У ній були листівочки з лаврськими видами, маленькі іконочки, свічки, ладан, хрестики, набори для небіжчиків. І в церкві ще один записний ящик. А більше нічого не дозволяли, все було заборонено. Іконочки віруючим — і то потихеньку з-під поли, маленькі як карточки. А так щоб справжні ікони виклали в церковній лавці як зараз — такого не дозволяли, нічого не давали робити і продавати. Все серйозно, з перевіркою приходили. Після війни знаєте, люди боялися, переживши стільки всього. Кого випустили з ув’язнення, а кого ще тримали. Гнані ж були.

І ось отець Герасим, який став моїм духівником, сидів в цій будці, брав записки, а після сповідував причасників. Взагалі батюшка був духівником і сповідував два монастирі: нас, Покровський і ще семінаристів. Щомісяця його забирали на сповідь. На той час, як приїхав в паломництво, я вже вирішив піти в Лавру — в Києві служби правляться, є батюшки і монахи. Прийшли ми з Миколаєм до отця Герасима проситися, а він мені каже: «Почекай, я зараз закінчу, й підемо до мене в келію обідати». Під час обіду я повідомив йому, що хотів би поступити до монастиря, і питав, мовляв, як тут — важкувато? Батюшка сказав, що треба йти до намісника отця Нестора.

Приходимо ми з отцем Герасимом до майбутнього владики: «Отець намісник, візьміть його до монастиря, він хороший майстер, все вміє шити!» А я працював тоді в майстерні. Намісник каже: «Отець Герасим, я знаю, що ви поганого не порадите. Ну, Бог благословить!» А у отця Нестора через тиждень-два була вже призначена архієрейська хіротонія, і треба було готувати облачення. Ось я його і пошив: сакос, омофор, все, що треба. Простеньке таке, не те, що в парчі, в ньому його і висвятили. Царства Небесного владиці! Уже майже півстоліття як він упокоївся.

Отець Мелетій, казначей, дав грошей на дорогу. У мене запасу не було, вистачило тільки в одну сторону приїхати. Повернувся я на роботу і сказав там, що поїду до себе додому на Волинь. У мене мама тоді хворіла. Розрахувався, приїхав до Лаври, і мене тут дуже милостиво прийняли. Так я і залишився в монастирі. Милість Господня покривала нас, лаврську братію всюди. І до сьогодні радіти і не натішитися тим, що Господь береже нас. Немає кращого житія, ніж чернече.

Мого друга Миколая Господь незабаром теж в Лавру привів. І ми були тут разом до закриття в 1961 році. Ігумен Никон (Миколай Іларіонович Гаркушенко, 1915 — 1986 рр.) Став моїм духівником після отця Герасима. Він потім і маму свою сюди забрав. Після закриття монастиря вони жили під Києвом в Ірпені в хаті, яку він мені заповідав. Але вона мені була не потрібна, і я цей будинок на трьох людей віддав тому, хто його потребував. Отець Никон похований на Звіринецькому кладовищі на Печерську.

На початку 50-х братії в монастирі було близько ста осіб. Сюди після відкриття обителі в воєнні роки прийшли ченці з Іонинського та інших навколишніх монастирів. Всі зійшлися в Лавру, тому що інші монастирі радянська влада не дозволила відкрити. У повоєнні роки тут були сильні старці, до яких тягнулися люди. Я ще застав нині прославленого отця Кукшу (Величко), великого угодника Божого, відомого духівника. Його пізніше перевели до Почаєва. Але старець приїжджав сюди в Лавру до преподобних, провідував. А останні роки він жив в Одесі в Успенському монастирі, де і був похований.

До отця Даміана (Корнійчука) теж приходило багато людей. Він схимонах, чадо преподобного Іони Київського, і до Лаври трудився в Іонинському монастирі. Старець жив в корпусі над Ближніми печерами, його келія розташовувалася на другому поверсі. Влітку він приймав народ на веранді, а решту часу виходив до прихожан в кімнату, яка поруч з келіей перебувала. Ось це я добре пам’ятаю. Отець Даміан стояв біля ікони Успіння Пресвятої Богородиці, коли її опускали для поклоніння. Послух біля чудотворного образу несли два схимника — отець Даміан і отець Парфеній. Люди підходили і з благоговінням прикладалися до іконочки.

Ще одним духівником і старцем був ігумен Андрій (Міщенко), який крім того мав послух ризничого і вичитував хворих. Він жив в корпусі над Ближніми печерами, це та кімната, де мощі угодників просушують, поруч з келіей, де я нині, милістю Божою знаходжуся. Якось він мені розповідав, що біля гробу преподобного Антонія став читати молитви над хворим. А той як підскочить, як схопить хрест, як кине його — він і полетів. Отець Андрій йому наказує: «Піди і принеси! Навіщо ти це зробив?» «Батюшка, вибачте, це не я зробив, не знаю навіщо». Пішов, підняв і поклав на місце. Схожі випадки у нього не раз були.

Після мене незабаром в Лавру прийшли отці Ісая (Коровай), Феофіл (Россоха), Руф (Рєзвих), Мардарій (Данилов). Всі ми молитвами преподобних Печерських духовно зміцнювалися в Лаврі, черпаючи монашеську науку від своїх старців. Разом зі мною в Антонієвих печерах постригалися монахи Руф, Захарія і Ісая. Я був четвертим. Зазвичай постригали в Антонієвому храмі. З того часу Чин постригу ніяк не змінився до цього часу. А ось Лавра змінилася — благоукрашається, реставрується. Ремонти дуже потрібні. Адже церковна благоліпність — це повага до святині. А тоді жили бідно, всі будівлі старіли, та й постійний контроль відчували.

На Дальніх печерах була богадільня, де доживали прості монахи — старі. У богадільні прислуговувала Надя, велика, освічена жінка, вона носила відром їжу і роздавала її. Трапезна перебувала там, де зараз розташовується владика Намісник митрополит Павел. За монастирем значилася ще Іоакимівська церква, п’ятдесятий корпус, а решта будівель були віддані робочим. Пам’ятаю ієромонаха Анемподиста (Васильєва), печероначальника — скромний такий, прямо взірець. Він говорив, що в 1945 році тут людей до десяти всього було, тому що вночі братію ловили і садили в тюрму. Хоча Патріарх домовився з владою, щоб Церкву не чіпали, але вони зовні не чіпали, а внутрішньо колупали. А при мені до ста людей Богородиця зібрала. Старше покоління — все старці, сповідники! Не було ні одного, який би в тюрмі не сидів, тільки сучасні, які молодими прийшли. Всі посивіли в ув’язненні, хто помер, хто живий, пощади не було, так як клич був такий, що релігія — це погано…

Приміщень було мало, тому що в монастирських корпусах жили мирські, а братія тіснилися в кімнаті по двадцять людей. Паломники влітку влаштовувалися ночувати у дворі або в «митарствах» на підлозі лежали як снопи (біля стіни із зображенням митарств при вході в Ближні печери — ред.). На преподобних Антонія, Феодосія і Успіння Богородиці приходило дуже багато людей, вони зупинялися по домівках у віруючих. Тоді багато спасалися тим, що приймали прочан. Ніяких готелів і в помині не було.

За звичаєм всю ніч молилися. Площа перед храмом, яка зараз під асфальтом, вся зеленіла під травою, на ній сиділи прихожани і паломники, співали псальми і духовні пісні. Яких вони тільки не знали! Серед них були і бродячі сліпці, як за старих часів, які виспівували різні духовні оповіді. У місто люди не мали звички виходити, трималися Лаври. Були не багаті, але мали міцну віру і простоту. Так!.. І нестаток був, і любов була.

Ідеш по монастирю — і всюди співають псалми, звучать прекрасні чоловічі голоси. Багато їздили в паломництва в Почаїв, в інші монастирі та навчилися. І такі у них були красиві голоси — як на небесах! І баритони, і тенора — слухав би і слухав!! Закінчать одне співати, інше починають. Наш лаврський клирос теж прекрасно співав. В нього входили досвідчені монахи. Архімандрит Никон (Білокобильський) був знаменитий лаврський заспівувач. «Блажен муж» тільки починає, вже душа тріпотить… А зараз кругом — нова техніка, мікрофони-магнітофони…

Я спочатку був паламарем, потім довгий час служив ключарем, тому що старі монахи стали вмирати, частину братії відіслали в Балту, в Одесу, в Почаїв, під кінець тут залишалася жменька. Влада вже мала в планах закрити Києво-Печерську Лавру. А в Одесі там дача Патріарха, там фунікулер прямо в море спускався, добре так все влаштували…

Після війни трохи дали послаблення в 45-му році. Правда, на короткий час. В цілому ж монахи були гнані, багато сиділи в тюрмах. Почаїв не був такий схильний до гонінь, тому що там Захід поруч, вони подалі від столиці. А ті монастирі, які недалеко від Києва, позакривали. Тому в післявоєнні роки у молодих не було такого прагнення до монашества, так як переслідування і гоніння не вщухали, і люди боялися. Коли радянська влада наших ченців розігнала, всі роз’їхалися хто куди. Одні на Кавказ, інші в Почаїв. Найбільше гонінь було в Росії. Там нанесли перші удари по Церкві, все закрили, один Псково-Печерський монастир залишився. Я туди їздив — теж добре.

В Почаєві, як не намагалися, скільки не нападали, але там така сила була зібрана — не змогли закрити. Правда, багато ченців розігнали, навіть намісника архімандрита Севастіана тримали в органах. Він потім казав, що його в один мішок зав’язали, а іншим мішком з піском били, щоб на них працював. Але він такий — каже: «Хоч убийте, я не піду на вас працювати!» Тоді його зняли і в Одесу відправили. Він за фахом кравець, а в Одесі намісник був на той час. І намісник Почаївської Лаври став працювати кравцем. Сильно стримувало владу те, що Захід і Рим говорили про комуністів, передавали по радіо, що Почаївську Лавру гонять, забрали намісника, монаха, посадили в тюрму, били його. Про це оголошували по всьому світу щодня. Влада хотіла все робити потай, створюючи враження, нібито у нас тут свобода — а не виходило. Але ці гоніння були попущенням Божим. Якщо хмари йдуть, рано чи пізно буде гроза. Архідиякон Феодор, зі старих монахів, як-то сказав: «Читали газету? У Франції в цю ніч комуністи вбили триста священиків. Раз там таке відбувається, значить і до нас скоро дійде».

У 1961 році влада влаштувала провокацію, щоб закрити Лавру. Прийшов такий собі чекіст, його спеціально послали, на кшталт фотокор, і став знімати кругом. Владика Нестор говорить одному з братів: «Заборони, щоб вони тут не знімали, ходять всякі відомості збирають». І ось наш монах Павел і двоє інших — Ігор і Руф підійшли, взяли цього засланого під руки так, що у нього гудзики повідривалися — і на вихід. Він зараз же подзвонив, і коли приїхала сюди машина з міліцією, кричить: «Бандити, побили!» Їх заарештували і забрали: отцям Павлу і Руфу дали по п’ять років, а Ігорю — три роки.

Після закриття Лаври я з Божою допомогою залишився в Києві і спочатку пішов працювати кочегаром. Через рік влаштувався в організацію, яка займалася вирощуванням квітів. Потім, коли гоніння на віруючих трохи вщухли, служив на Деміївці, ходив до Володимирського собору. В штаті Вознесенського храму на Деміївці не перебував, але на службах виймав частинки з просфор і читав поминальні записки. В Лавру приходив і після закриття. До мощей прикладатися не дозволяли, але я примудрявся прикластися. Чавунну підлогу спеціально змащували олією для того, щоб ніхто не ставав на коліна. Був великий жаль, горе з плачем…

Сучасні монахи від старих відрізняються тим, що колишні мали великий дух і міцність тілесну. Як говорить святитель Ігнатій Брянчанінов і багато святих, отці того часу володіли великою силою духу і силою тілесною, бо вони мали і подвиг, і молитву, і все. А тепер вже йде ослаблення в мирському побуті, а монахи ж не падають з неба, зі світу приходять. Світ слабкий — і монахи слабкі, ось так і слабшає дух. Крім того, немає ще жорсткої дисципліни, послуху. Раніше ж монах не мав права без благословення зробити зайвий крок.

Я 1926 року народження, мені зараз 92. Всі вже з мого покоління померли, останнім був протоієрей Мефодій Фінкевіч, відомий проповідник. Він закінчив Духовну академію в Москві, служив у Володимирському соборі, потім багато років настоятелем храму на Деміївці.

Що сказати про традиції лаврського старчества? Давно, дитинко, вже не бачити старчества. Раніше дух інший був. Все скорочується, особливо духовне. Раніше була любов і простота. Тому і старчество було. А зараз все нове і нововведення. І його вже не відновиш. Уже при Оптинських преподобних старчество почало убувати. Про що говорити… А старці підтримували людей! Перш все по-простому було, а тепер мудрування: мовляв, краще можна жити, давайте, щоб було краще, не так просто. До того ж цьому вірять. А треба все відчувати: або так жити, або по-іншому.

З Лаври видно як з небес. І Господь сповіщає обраних Своїх, що з нами станеться. Коли старець Даміан помер, сюди помістили Поліхронія (Дубровського), він став тут жити, сюди до нього люди ходили, він їм допомагав. Поліхроній (в схимі Прохор) — це раб Божий (потім помер в Почаєві), і він ділився зі мною тим, що чув від старцев: що буде війна і скінчиться, що Лавру закриють, але потім відкриють.

Був у нас сліпець один, чергував біля воріт, як до владики йти. Сліпий, але прибився до Лаври, і його поставили на послух, стояв з палицею, стеріг. Він такий чуйний був і прозорливий, все пам’ятав і розповідав. Так ось він теж сказав, що Лавру ще відкриють. А внизу розташовувалася котельня, в якій працював молдаванин, топив там. Газа тоді не знали, спочатку дровами топили, потім вугіллям. І одного разу я проходив на свято біля котельні, а він мені назустріч: «Що я бачив, батюшка! Повний двір котів! Щось недобре гряде!» А Лавру вже починали щипати, говорили, щоб їхали до Почаєва, в Одесу, в Балту.

А інша раба Божа Галина Луківна, яка жила на Дальніх печерах в напівпідвальному приміщенні і цим була задоволена, ще й людей приймала, розповідала, що бачила в тонкому сні. Заходить вона в храм, як зазвичай, а на криласі, де батюшки завжди знаходилися — півчі-жінки і грає патефон. «Я зі страхом проходжу далі, — каже, — бачу владика Нестор сидить спиною до вівтаря».

Нещодавно десь вже підписалися, у Франції, або в іншій європейській країні, що ніякого Бога немає, ніякої релігії не треба, це, мовляв, все пусте… А якщо у сусіда хата горить, то і нам потрібно дивитися уважно, бути напоготові. Зараз в світі є дві держави, як два полюси: Росія і Америка — всі інші дивляться, до кого пристати і на чию сторону перейти.

Дай Бог покаяння, дай Бог триматися Церкви і не запізнитися. В будь-який час треба каятися як є, щоб не запізнитися, бо не знаємо час, коли Господь покличе. Чим швидше почнемо, тим краще, тому що тоді людей буде більше підготовлено.

Залишиться частина вірних, але складно буде триматися Бога. Всі ці документи і нововведення пов’язують людей. Це повинно дуже насторожувати. Хоча все написано в Євангелії і в Одкровенні, і все йде точно по написаному. Ворог ставить мережі на своє царство. Апостол писав, що настануть страшні часи, люті, коли християни — вірні Богу будуть оголошені ворогами. Дай Боже, щоб не зазнати їх, тому що сказано буде дуже тяжко і важко. Тому що сатана сильно розлютиться, особливо на християн, що не хочуть його слухати і приймати його печатки, і піддасть їх за це сильним гонінням.

Є дореволюційних пророкування про те, що Господь в останні дні, коли прийде антихрист, забере Велику церкву Лаври на Небо. Вся Церква у Божої Матері має ціну. Лавра, звичайно, особливо. Але Церква — це, значить люди. Їх піднімуть на Небо. Тих, які залишаться вірними і не піддадуться державному впливу, яка буде змушувати їх прийняти свої встановлення. Гідних людей, які не підкоряться сатані, Господь забере. Дай Боже, щоб ми удостоїлися, і нас пожаліла Божа Матір. Щоб не знехтували нами, тому що соромно буде, не дай Бог. Поспішаймо принести покаяння, щоб не запізнитися…

Записала Валентина Сєрікова

Глава з книги «Батюшки святі. Духівники і старці Києво-Печерської Лаври», очікуваної скоро у друці

На фото: архімандрит Аврамій (Куява), духівник Києво-Печерської Лаври

фото ч/б: Такою була братія Лаври в кінці 50-х років. Отець Аврамій третій зліва

Духівник обителі з нинішньої братією монастиря