Кожен православний християнин, який відчув у собі покликання до чернечого життя і не має у світі сімейних зобов’язань, безсумнівно, може прийти до монастиря і спробувати свої сили як трудник або послушник. Подальший шлях вкаже Господь.

Чернецтво, на відміну від шлюбу, є долею обраних – обраних не в тому сенсі, що вони кращі за інших, але в тому сенсі, що вони відчувають покликання і смак до самотності. Якщо в людини немає потреби в перебуванні на самоті, якщо їй нудно наодинці з собою і з Богом, якщо їй постійно потрібне щось зовнішнє для заповнення, якщо вона не любить молитви, не здатна розчинитися в молитовній стихії, заглибитися в неї, наблизитися через молитву до Бога, – в такому разі вона не повинна приймати чернецтво.

Древні подвижники віри залишали світ не зі страху не спастися, а через непривабливість світу. Вони йшли в пустелі не як у темну і сиру могилу, а як у квітучу і радісну країну духу. Діадох Фотикійський (V ст.) так сформулював загальне правило для відходу зі світу: «Ми добровільно відмовляємося від солодощів цього життя тільки тоді, коли скуштуємо солодощі Божі в цілісному відчутті повноти».