Собор усіх преподобних отців Києво-Печерських відзначається у другу неділю Великого посту. Києво-Печерські подвижники надихали своїх послідовників на духовні подвиги, показавши, що шлях до Бога можливий через покаяння, молитву і смирення. Життя монастиря будувалося на суворих правилах, доброзичливості та милосерді: монахи допомагали нужденним, підтримували один одного й дотримувалися уставу з глибокою відданістю. Їхня святість і любов стали духовною спадщиною для всього народу.

У другу неділю Великого посту Православна Церква вшановує Собор усіх преподобних отців Києво-Печерських. Це свято, що припадає на другий недільний день посту, посідає особливе місце в церковному календарі. Піст — це час духовного очищення, молитви та боротьби зі страстями. Саме ці чесноти повною мірою проявилися в житті києво-печерських подвижників. Тому Церква пропонує вірним у ці дні звернутися до прикладу преподобних отців. Їхнє життя показує, що шлях до Бога можливий через покаяння, смирення та безперестанну молитву.

Насельники Києво-Печерського монастиря стали першими трудівниками чернечого подвижництва Русі. Їхні молитовні подвиги надихнули наступні покоління на великі духовні труди.

Ця обитель, за словами Києво-Печерського патерика, була влаштована «сльозами, постом, молитвою, чуванням». Про преподобного Антонія в одному з оповідань Патерика сказано, що він «не мав ні золота, ні срібла, але все придбав сльозами і постом». За часів ігуменства преподобного Феодосія обитель жила милостинею, яку отримувала і від князя, і від мирян, що приходили до монастиря, приваблені благочестям і святістю життя чернечої громади.

Прийнявши духовне керівництво монастирем за благословенням преподобного Антонія, преподобний Феодосій утвердив у ньому стриманість, «велике пощення і молитву зі сльозами». Коли число братії перевищило сто осіб, він почав шукати відповідний монастирський устав для впорядкування внутрішнього життя обителі. Преподобний Феодосій обрав Студійський устав, який згодом був запозичений і іншими руськими монастирями.

В умовах суворого монастирського життя та щоденних аскетичних подвигів іноки Києво-Печерської обителі, як «світильники, сяяли на Русі».

«Одні були міцні постники, інші подвизалися в чуванні, деякі — в земних поклонах; одні постилися по одному і по два дні, інші їли хліб із водою, ще інші — варену або сиру зелень», — свідчить Києво-Печерський патерик.

Велика увага в обителі приділялася послуху: «молодші корилися старшим і не сміли говорити перед ними; але все робили з покорою і великим послухом».

У братніх відносинах панувала справжня християнська любов. У Патерику особливо підкреслюється взаємна турбота іноків один про одного, піклування старших насельників про молодших, яких вони «навчали і втішали як улюблених дітей». Якщо брат впадав у якийсь гріх, інші втішали його і з великої любові своєї розділяли накладену на нього епітимію між трьома або чотирма братами. Якщо хтось залишав монастир, уся братія дуже сумувала за ним; посилали за тим, хто пішов, і, привівши його до монастиря, йшли до ігумена, кланялися, просили за нього і приймали назад з радістю.
«Такими-то були люблячі, стримані постники!» — вигукує інок Печерської обителі преподобний Нестор Літописець.

Живучи милостинею світу, монастир і сам прагнув допомагати сиротам, голодним і нужденним людям. Неподалік від Києво-Печерської обителі преподобний Феодосій влаштував странноприїмний дім для бідних і хворих, де їм надавалася всебічна допомога. Щосуботи монастир відправляв до міста хліб, призначений для ув’язнених у тюрмах. Бували випадки, коли милостиню подавали навіть розбійникам, спійманим під час спроби пограбування монастиря.

Житія преподобних отців Печерських відзначаються дивовижною різноманітністю подвигів. Деякі з них подвизалися у строгому затворі, проводячи роки в безперервній молитві. Інші служили братії та паломникам, допомагали хворим і нужденним.

Але головним у їхньому житті була любов до Бога і до ближніх. Саме ця любов зробила їх духовними наставниками для всього народу.

Печерські святі стали прикладом того, як людина може преобразити своє життя через покаяння. Багато з них прийшли до монастиря зі звичайного мирського життя, але через подвиг молитви досягли святості. Їхнє життя нагадує, що шлях до Бога відкритий кожній людині: через уважне ставлення до своєї душі, боротьбу зі страстями та постійне прагнення до очищення серця. У такому покаянному діянні й смиренному виконанні євангельських заповідей поступово преображається внутрішнє життя людини, і вона мало-помалу сходить шляхом духовного вдосконалення, до якого покликаний кожен християнин.