Історія Хрещення Русі — це не просто літописне свідчення про зміну релігії. Це драма людської душі, яка прагне Бога, і водночас — велика таємниця, в якій історія однієї людини стає долею цілого народу.

У центрі цієї події — образ великого князя Володимира. Його шлях до Христа не був раптовим. Він народжувався в сумнівах, потрясіннях і був частиною Божого Промислу.

Одним з вирішальних потрясінь стало грізне зіткнення язичництва з християнством на Русі. Вбивство варягів-християн — Феодора і його сина Іоанна — стало першим гучним свідченням Христової віри на землі Київській. Вони відмовилися брати участь в язичницькому жертвопринесенні і прийняли смерть як сповідники віри Христової. Мученицька смерть святих Феодора і Іоанна за Христа (пам’ять 12/25 липня) привернула рясну благодать Божу на нашу землю. І сталося диво: вождь язичництва, гонитель християн, почав звертатися до Христа.

Доказом цього служить незаперечний факт: після свого навернення до віри Христової і Хрещення князь Володимир побудував першу кам’яну Десятинну церкву в ім’я Божої Матері — саме на тому місці, де були вбиті Феодор і Іоанн. Їх стійкість перед обличчям смерті, мужнє свідчення про Єдиного Бога справили на нього сильне враження. З цього моменту він все частіше замислювався про віру, про сенс життя і смерті. Язичництво, яке раніше здавалося природним і звичним, почало втрачати свою силу.

«…коли примножився гріх, стало ще більше благодаті» Рим. 5:20

Справжнє оновлення людини починається з покаяння — коли душа, втомлена від темряви гріха, шукає Світло. Саме так почався шлях до Христа у святого рівноапостольного князя Володимира — і з ним у цілого народу.

До свого навернення, за словами літописця, Володимир був «переможений пожадливістю»: пристрасний, сильний, люблячий війни і походи, нестримний у бенкетах і забавах. Він був сином свого батька Святослава — язичником не стільки за переконанням, скільки за способом життя. Але серед земної слави він відчував внутрішню порожнечу. У його житті було багато пристрасті — але не було любові; багато влади — але не було миру в душі. Настав момент, коли він, за Божим благоволінням, побачив загибель свого стану. Так почався головний суд — суд над самим собою, суд совісті.

Покаяння князя не було поривом почуття або поступкою обставинам. Це було розбиття серця перед Істиною, усвідомлення того, що все його колишнє життя — темрява, якщо в ньому немає світла Христового.

У 986 році, за літописом, Володимир почав відкрито шукати віру. Його відвідували проповідники ісламу, католицизму, іудаїзму і, нарешті, православ’я — кожен зі своїм вченням, кожен — зі своєю надією переконати.

Посли ісламу спокушали багатоженством і тілесними втіхами раю. Але душа Володимира вже відкидала цих ідолів плоті. Він чітко розумів: розпуста можлива і без зміни віри — а значить, така віра не дає нічого нового. Заборона на вино і деяку їжу здалася йому не шляхом до Бога, а безглуздим обмеженням. Він відмовився.

Прийшли латиняни. Їхня проповідь звучала благочестиво: вони засуджували ідолів, говорили про Творця світу. Але на питання князя: «У чому ваша заповідь?» — пролунала відповідь: «Пост — по силах; їж і пий на славу Божу». Ні слова про хрестоношення, про боротьбу з гріхом, про розп’яття своєї волі. Здавалося, вони пропонували віру, яка не стосується серця. Володимир відкинув: «Наші батьки не прийняли цього, і я не приймаю».

Посли іудаїзму розповіли про давню віру і обрання. Але, почувши про руйнування їхньої землі і розсіювання народу, князь поставив просте і глибоке запитання: «Як же ви інших навчаєте, а самі відкинуті?» — і цим словом зруйнував гордість, засновану тільки на плотському походженні.

І ось прийшов грецький філософ. Його слово було не втішним і не спокусливим, але сповненим глибини. Він почав від створення світу, розповів про пророцтва, про втілення Сина Божого, про Хрест, смерть і воскресіння Христове. Володимир слухав. І коли філософ описав Страшний суд, показав вічну радість праведників і муки безбожників, князь вимовив: «Добре тим, хто праворуч, горе тим, хто ліворуч». І почув відповідь: «Якщо хочеш бути з праведними — хрестися».

Однак, за Божим Провидінням, перед своїм хрещенням князь тимчасово осліп. І тільки після обітниці прийняти святу віру, коли священики здійснили над ним Таїнство, він прозрів — і тілесно, і духовно. Так грішна людина, яка жила за пристрастями, стала новим творінням у Христі. Так гонитель став апостолом.

«І коли привели його до хрещення, почала сліпота з очей його відходити, і він відразу прозрів. І прославив Бога, кажучи: «Нині пізнав я Бога істинного». І після цього хрестився, і наказав хреститися всім своїм родичам і дружині…»

— Повість временних літ, Лаврентіївський літопис.

Повернувшись до Києва, князь наказав зруйнувати язичницьких ідолів і встановити хрести по всій землі. Головного ідола Перуна скинули в Дніпро — як знак краху стародавньої темряви.

У день загального хрещення біля злиття Почаїни і Дніпра «зібралися люди без числа». Чоловіки, жінки, старці, отроки — заходили у воду по пояс, по груди, по шию. Хто тримав дітей, хто хрестився сам. Священики на чолі з першим митрополитом Михайлом здійснювали великий чин освячення. І була радість — на небі і на землі. Бо Русь оновлювалася водою і Духом.

Це було духовне народження народу. З того дня Русь вступила в союз з Вселенською Церквою — як спадкоємиця не тільки сили Візантії, але і її віри, богослужіння і святості.

З цього моменту життя князя змінилося. Він вже не вершив суд з жорстокістю, а з милосердям. Він допомагав бідним, будував храми, навчав народ Закону Божому. Він сам став першим учнем і першим пастирем хрещеної Русі.

«Капища руйнуються, а церкви будуються; ідоли трощаться, і ікони святих з’являються; біси тікають, Хрест міста освячує», — писав святитель Іларіон, митрополит Київський.

Князю Володимиру він присвятив слова: «Їм ми обожилися і Христа, Істинне Життя, пізнали».

Русь тоді увійшла в орбіту Візантії не тільки політично, але й духовно — як спадкоємиця її благочестя і культури.

Так почалося перетворення Русі — не мечем, а благодаттю. Хрещення стало новим Завітом між Богом і народом, народженим у купелі як Свята Русь.

Покаяння князя стало не просто особистим подвигом, але точкою відліку великого шляху Київської Русі. Скрушене серце однієї людини стало дверима, через які Христос увійшов у долю цілого народу.

І сьогодні, як і тоді, Господь шукає не серце кам’яне, але серце скрушене і смиренне.

І сьогодні, як і тисячу років тому, голос Церкви кличе нас до спасіння:

Прийдіть, покаймося —

нехай оновиться серце наше,

і нехай осяє його Світло Христове,

як колись осяяло землю Київської Русі.