Топ-100

Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Бесіди

12.06.2018

«Лавру відкриють, коли каштани зацвітуть»

арх. Антоний (Новицкий)

Бесіда з першим пострижеником Києво-Печерської Лаври архімандритом Антонієм (Новицьким)

після її відкриття в 1988 році

 

            В цьому році виповнюється рівно 30 років, як Києво-Печерську Лавру повернули Церкві. У той час, через десятиліття після запустіння святині, навіть серед віруючих вже мало хто вірив, що таке можливо. Але на прикладі древньої обителі, що повстала із забуття, світ в черговий раз побачив, що все в руках Божих. 12 червня 1988 року в свято Всіх святих, які в землі Руській просіяли, по всій країні відбулися головні урочистості, приурочені до великого ювілею нашої історії — 1000-річчя Хрещення Русі. Цього недільного дня по всіх храмах були відслужені святкові богослужіння та подячні молебні. А наступного тижня радянський уряд передав територію Дальніх печер Лаври з усіма наземними будівлями і печерами Києво-Печерській чернечій громаді. Київські віруючі старожили пам’ятали, що за кілька років до закриття обителі в 1961 році, лаврські старці говорили, що скоро Лавру закриє безбожні влада. Але прийде час — святиня оживе і повстане у всій благоліпності.

            У ніч на 14 червня кілька священиків зі старої лаврської братії, серед яких були архімандрит Софроній (Шинкаренко), архімандрит Ігор (Воронков) і протоієрей Михайло Макеєв відслужили Літургію у Дальніх печер. А 16 червня 1988 року відбулася перша урочиста Літургія на площі Дальніх печер, на якій молилися безліч духовенства і віруючих. З цього дня у Святій Лаврі відновилося чернече життя. 27 жовтня того ж року першими пострижениками відродженого монастиря Промислом Божим стали Антоній і Феодосій, названі на честь преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських, першоначальників руського чернецтва і засновників Лаври. Нині архімандрит Антоній (Новицький) — клірошанін і досвідчений духівник, наставницьке слово і голос якого добре знають парафіяни Лаври і численні паломники. Спогади батюшки про перші дні відновленої Лаври — найцінніше свідчення, в якому для нас важлива кожна деталь.

 

— Отець Антоній, розкажіть про старше покоління ченців, кого з них Ви тут застали на перших порах?   

— Коли Лавру повернули, сюди одразу зібралися колишні братія, які подвизалися тут до закриття. Отця Софронія (Шинкаренко), архімандрита, який зараз намісник в Преображенському монастирі в Княжичах, призначили казначеєм. Отця Руфа (Рєзвих) благословили ікони продавати. Він, правда, рік побув і пішов, потім перед смертю повернувся і ще рік або трохи більше пожив в Лаврі. Під криласом завжди сидів. Його поселили в схимницький корпус, де колись жив отець Поліхроній, в схимі — Прохор (Дубровський) його духівник. Кончина отця Руфа († 2009) була блаженна. Він соборувався, причастився, склав ручки, закрив очі і почив. Повернулися в Лавру отці Ігор (Воронков) і Павло (Чупрун), яких разом з Руфом посадили в тюрму, коли вони в 1961 році захищали Лавру від провокаторів. Отець Павло після тюрми жив в Псково-Печерському монастирі. А коли Лавру відкрили, він приїхав сюди, йому дали келію. Але він через якийсь час виїхав назад. Залишилися схиігумен Агапіт (Кармаз) і архімандрит Пафнутій, в схимі — Феофіл (Россоха), який з 1993 року облаштовував Китаєву пустинь. У 1991 році прийшов отець Авраамій, духівник Лаври. Зі старих ченців був ще батюшка з Афона — отець Серафим, який потім поїхав до Оренбурга на свою батьківщину. Сказав, тут Чорнобиль і дихати важко.

            Отець Агапіт, який до закриття був канонархом, сам з Житомирської області, 1916 року народження. Після війни працював на заводі в Києві, потім прийшов в Лавру і прожив тут 16 років до закриття — до останнього дня. Монахів тоді з Лаври розселяли по інших монастирях, виписували, перед закриттям залишилося всього вісім чоловік братії на Дальніх печерах. У нас при Володимирському соборі знаходився на послухові чергового ієродиякон Софроній з лаврських ченців. Він був ревнитель. Грав на фісгармонії лаврські піснеспіви, дуже переживав за Лавру. Зараз вже не ті люди, немає у них такої ревності як у колишніх. Слабкі стали, немає сили ні духовної, ні фізичної, хворі всі.

            Навесні 1961 року на Ближніх печерах прибили табличку, що вони йдуть на ремонт. І владика намісник Нестор сказав йому: «Софроній, піди і на Дальніх табличку повісь». Але він сказав: «Ні! Не хочу, щоб воно на моїй совісті було». Владика сказав, що Лавру закриють, забирайте з церкви що хочете. Тоді Софроній взяв два стихаря, ікони. І на цьому все. Отець Агапіт розповідав: «Вийшли ми з мішечками наверх. Куди йти — Бог його знає. Немає ні кола, ні двора». Вони пішли до парафіянки Лаври рабі Божої Анастасії на вулицю Обсерваторну. А потім у Володимирському соборі знаходилися. Там є по дві кімнатки з кожного боку нагорі. В одній з них співанка завжди проходила, розташовувалася невелика церковна бібліотека, машинка швейна стояла, я на ній ще й шив. А з іншого боку Київський митрополит Іоанн (Соколов) влаштував п’ять невеликих келій, щоб ліжечко стало. І там жили наші отці Агапіт, Антоній і Софроній. Останній ще їздив на Кавказ. Братія в горах Абхазії скит облаштували, причащалися. Але їх розганяли, ловили вертольотами, в прірви кидали. Один лаврський ієродиякон отець Ісаакій загинув в горах, його вбили. І глинські братія теж постраждали.

            А отцеві Агапіту потім дали кімнатку в митрополії, він там підмітав у дворі і ходив по людях, копав колодязі, щоб добути на прожиток. Такий був старчик благочестивий. У нього на ногах утворилися страшні рани від праць. Потім він служив в селі Литвинівка на приході в Вишгородському районі. Там у нього була келія на другому поверсі, і він говорив: «Я на хорах». Він в ній молився, сидів, читав акафіст. Отець Агапіт був півчим, ми з ним в Лаврі на криласі потім разом співали. У нього був дуже гарний голос — перший тенор, високий, гучний. Батюшка любив згадувати про Лавру, як тут раніше було. Схиму він прийняв ще до повернення сюди. Коли я приїхав провідати старця на Сирець, він сказав, що написав листа митрополиту, щоб його постригли в схиму. Отець Агапіт († 1991) молодець, ревнитель, залишався в Лаврі з першого дня як прийшов, до свого преставлення в 72 роки. А інші братія згодом жили в різних місцях.

— Може у них вже не ті сили були?

— Це по-різному у кожного. Отець Ігор (Воронков) отримав квартиру на Лук’янівці і якийсь час жив в ній. Там його паралізувало, відібрало мову. Потім його привозили на візку до отця Авраамія на сповідь, він писав її на листку. Архімандрит Ігор († 2004) був дуже хороший кравець, шив чудові облачення. Потім його забрала ігуменя Флорівського монастиря, там вони його додивилися і на кладовищі Флорівського монастиря поховали.

— Розкажіть про вашого духовного отця. Він теж був з колишнього покоління лаврської братії?  

— Я служив дияконом у Володимирському соборі. І в 40 років мене перевели з собору в Лавру. Моїм духівником став отець Ісаія (Коровай), схиархімандрит, який був восприємником у мене на постригу. Я і раніше знав, що є отець Ісая, але близько з ним познайомився в Покровському монастирі, де жили його духовні чада. Він там завжди зупинявся, коли повертався до Києва під час своїх поїздок по країні. А я тоді працював на цивільній роботі в магазині «Українська паляниця» на Хрещатику. Зараз там давно все інше, не впізнати. Шість років після армії я служив в МВС, потім застудив ногу і поміняв роботу. Добиратися на Хрещатик мені було близько — три зупинки. Жив я тоді на вулиці Кудрявській.

            Пам’ятаю, якось вийшов з Покровського, побачив батюшку Ісаію і кажу йому, що хочу в Почаїв поїхати до старця. А він мені: «Я тобі так на все життя скажу: не шукайте прозорливих, а шукайте Бога. Бог біля нас. А прозорливі як наговорять, то на вербі груші вродять». У Ісаії була маса духовних чад по всьому Союзу. Він як поїхав на свою батьківщину в Носівку, то за ним поїхало народу пів-Києва. А на похорони так весь Київ віруючий приїхав. Я теж був присутній на похоронах. Схиархімандрит Ісаія був дуже сильний духівник, його любили. Вони з братією в горах на Кавказі подвизалися, несли подвиг відлюдників, там молилися і спасалися. Це серйозно.

— Що ще з життя Лаври Ви чули від старих монахів?

— Старі священики, які все пройшли, вони мало що розповідали. Час такий тоді був, що ще треба було знати, кому можна розповісти. Я знаю, що наш духівник отець Авраамій з Камінь-Каширського району Волинської області, з західних земель, аж з-під Білорусії. Працював він на заводі в Запоріжжі, потім прийшов в Ларву. Його духівником спочатку був старенький батюшка Герасим, а потім отець Никон. Цього батюшку я знав, на похоронах його був присутній. Отець Никон служив після закриття в Миколаївській церкві в Василькові і був благочинним Васильківського району. А отець Авраамій після закриття Лаври був у Вознесенському храмі на Деміївці, частинки з просфор виймав. У Володимирський собор на службу теж ходив, але чогось він Філарета уникав.

— У Вас такий мелодійний характерний говір, звідки ви родом?

— Народився я в Київській області в Корсунському районі, зараз це вже Черкаська область. Мої батьки, які ще до революції народилися, вірували і від Бога не відмовлялися. Прадід по маминій лінії був паламарем сорок років. А прадід по батьковій завжди ходив до церкви. Напевно, їх молитвами Господь привів мене в Лавру.

— А коли і як Ви прийшли до церкви?

— За Божим Промислом. Мене в дитинстві привела в храм моя віруюча тьотя, рідна батькова сестра Ірина, яка була малограмотною вдовою. Вона завжди ходила в нашу Успенську церкву і розповіла мені, як там красиво. Перший раз я пішов з нею на Різдво Христове в 1957 році. Церква у нас дерев’яна, велика, красива, старовинна. Іконостас високий, багато ікон. До сих пір пам’ятаю, як я відкрив двері — і тут заспівали різдвяний тропар: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, звістило світові світло розуму…» І така краса! Панікадила сяють, свічки горять, хоругви підносяться, ікон не злічити, люди в святковому в церкві стоять. Холодно, ніжками тупотять. Мені так все сподобалося, що на другий день я вже сам пішов. У нас в селі Деренковець дві церкви — Миколаївська і Успенська. І саме село — древнє, там знаходилися форпости від половців, які звів князь Ярослав Мудрий.

— Вам так сподобалося тоді в храмі, що Ви після цього воцерковилися?

— І до цього дня мені подобається. Коли я прийшов з армії, то сказав молодшому братові Васі: «Вася, я буду ієромонахом». Він здивувався: «Ким, ким?» Я тоді і сам не розумів, що це за «ієромонах», але так Господь на серце поклав. (Батюшка посміхається) Ну ось і став. Де б я не був, завжди залишався християнином, ніколи не говорив, що я невіруючий. Коли служив в армії в Києві, то стояв у почесній варті. І мене командир роти дуже поважав і навіть благословив вступати в семінарію. Я вчився заочно в Троїце-Сергієвій Лаврі. Служив дияконом і вчився.

            А в Лавру спочатку я сам просився, але мені митрополит відмовив, а потім каже: «Ідіть завтра в Лавру, туди прийде комісія, будуть відкривати». Ми втрьох з отцем Іонафаном (Єлецьких), першим намісником, і отцем Ігорем (Воронковим) прийшли сюди в підрясниках. Люди на нас дивилися як на якесь диво, вже відвикли, щоб священик ходив по вулиці в підряснику. І з того дня я в Лаврі. Скільки тут жив — 30 років вже — все пережив: і радості, і сльози, і розради. І поклонів поклав. За все слава Богу! Я співаю на криласі кожен день вранці і ввечері. Спочатку було дві Літургії: рання — в печерах, а нагорі — друга. Потім зробили три Літургії.

— Відкриття Лаври стало для Вас несподіваною радістю?  

— Я вже знав, що Лавру відкриють, тому що мені в 1987 році восени був сон, і я ще розповів про це монахині в Покровському монастирі, матінці Єліконіді. Пам’ятаю, вони з матінкою Іоанною ходили біля Миколаївського собору ввечері, а я прийшов і сказав їм: «Матушки! Лавру відкриють!». Вони не повірили: «Що він плете? Хто її відкриє?». А я кажу: «Лавру відкриють, коли зацвітуть каштани». Це мені так Божий голос сказав. Так і сталося. Каштани зацвіли — і Лавру відкрили. Знав теж, коли Ближні печери повернуть монастирю. Теж про це уві сні звістка була в 91-му році. Я йду на Ближні печери щось робити і чую: «Віддадуть скоро Ближні печери». Ось так Господь сповіщав.

— А як Ви виявили мироточення глав?

— З главами було так: восени 1988 року я там поприбирав, навів порядок і кажу отцеві Пафнутію (Россохі) († 1996): «Підемо, послужимо молебень у мироточивих глав». Ми прийшли, відкрили перегородку, відслужили молебень преподобним Києво-Печерським. Отець Пафнутій такий ревнитель був, молодець. Хоча теж характер, кричав бувало, але треба прощати один одному. І після цього молебню наступного дня замироточила глава. Я пішов і сказав отцю Іонафану, що там масло потекло. Намісник прийшов, узяв чашу, в якій знаходилася глава з миром, відлив у пробірку і повіз до Київського медичного інституту. Там в лабораторії кафедри біохімії зробили аналіз і дали йому висновок, що речовина, яка представляє собою миро, має 70 відсотків білка. Це як у живої матерії. В Дальніх печерах стоїть 29 глав. Багато людей по вірі зцілялося, помазуючись миром. А як же! Йшли, плакали, молилися і зцілювалися. За все слава Богу!

Бесіду вела Валентина Сєрікова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Редакція сайту www.lavra.ua

Щотижнева розсилка тільки важливих оновлень
Новини, розклад, нове в розділах сайту

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: