Вірші зі 140-го псалма Давида
1. «Хай виправиться молитва моя, як кадило перед Тобою, підношення руки моєї – жертва вечірня».

У головному духовному діянні для християнина – молитві – основним чинником успіху є увага. Якщо є увага, а разом з нею також благоговіння і покаяння, то молитва буде підноситися до Бога, як дим кадильний, благоухаючий, який безперестанку плине вгору. В іншому випадку, якщо уваги немає, то молитва «стелиться» землею, подібно до диму жертви Каїна, яка, як відомо, не була до вподоби Богові. При цьому, як це не парадоксально і не сумно, подібна «каїнова» жертва – неминуче тимчасове явище для кожного християнина, оскільки нерозсіяна молитва – це «жертва вечірня», оскільки є плодом багаторічних і посилених праць. І отримуємо ми цей плід нерідко лише до «вечора», тобто ближче до заходу життя.

Це основний лейтмотив піснеспіву. У ньому – вказівка мети. Далі йдуть вищезгадані моменти в цих віршах.

2. «Господи, воззвах до Тебе, почуй мене: вонми гласу моління мого, коли воззвати ми до Тебе».

Тут вказівка на якості, якими володіє справжня молитва і які ми повинні для своєї молитви набувати. І по-перше, йдеться про щирість і покаянний характер молитви. Ось як говорить про це великий Златоуст: «Що ж виражає Псалмоспівець словами: “Господи, я воззвав до Тебе, почуй мене”? Він розуміє тут внутрішній заклик, який вимовляє серце запалене і дух розбитий, який вимовляючи, і Мойсей був почутий.

Як людина, що волає голосом, напружує всю свою силу, так і той, хто волає серцем, напружує весь розум свій. Такої воззванія вимагає Бог, воззвания, яке походить від серця і не дозволяє співаючому позіхати і розважатися».

Хто хоче досягти нерозсіяної молитви, повинен молитися постійно.

По-друге, не можна не помітити: у другій частині вірша – та сама думка, що й у першій, тільки викладена іншими словами. І це не в останню чергу говорить нам про необхідність у молитві постійності. Хто хоче досягти нерозсіяної молитви, повинен молитися постійно. Невипадково закликає апостол: «Безперестанку моліться» (1Фес. 5: 17). Постійність у молитві – те саме, що крапля, яка точить камінь. Подібно до маленької мізерної краплини, яка з часом руйнує навіть твердиню каменю, наші немічні, але постійні молитовні потуги здатні зруйнувати гріховну серцеву коросту і ввести молитву в серце, де вона стає по-справжньому сильною і дієвою.

3. «Поклади, Господи, оберігання устам моїм, і двері огорожі на устах моїх».

Ніщо так не розкрадає з серця молитовний плід, як постійно відкриті уста. Тому й Премудрий закликає: «Словам твоїм зроби вагу і міру, а устам твоїм – двері і засув» (Сир. 28: 29). «Двері огорожі» і “зберігання” своїм устам ми повинні просити в Бога, оскільки звикли тримати свої уста відкритими і говоримо багато зайвого. Жоден інший гріх так не «легкий» і не «приємний», як марнослів’я. Він здатен швидко «згладити» поганий настрій, акуратно «прикрити» лінь. Воно, як ніщо інше, доставляє нам багато «приємних хвилин», але водночас забирає дещо дуже важливе – нехай невеликий, але все ж таки благодатний плід, який набуває наше серце після нашої немічної, але все ж таки молитви. А тому християнину, який щиро молиться про виправлення молитви, «яко кадило», також щиро слід боротися з марнослів’ям, багатослів’ям і, звісно ж, лихослів’ям. «Тоді тільки слід говорити, коли слова корисніші за мовчання», а це, погодимося, нечасто трапляється.

4. «Не ухили серце моє в словеса лукавства, непщевати провини про гріхи».

Цей непростий, як здається, вірш містить досить просту думку: «Не ухили серце моє до слів лукавих для вигадування вибачення в гріхах». Як самоосуд для людини – велике благо, так самовиправдання – велике зло.

Ось як говорить про це святитель Іоанн Златоуст: «Ти, улюблений, коли згрішиш, говори: я згрішив. Немає нічого справедливішого за таке виправдання. У такий спосіб ти вмилостивиш Бога; у такий спосіб і сам себе зробиш більш повільним на ті самі гріхи. А якщо станеш відшукувати порожні приводи і звільняти душу від страху, то посилиш у ній прихильність знову вдаватися до тих самих гріхів і багато прогніваєш Бога».

Самовиправдання – велике зло. Тому, коли згрішиш, визнавай: я згрішив.

Гріх природно породжує в душі почуття провини і відчуття неминучості покарання. Виникає бажання кудись від цього сховатися. Коли людина не цілком розуміє значення покаяння, тоді й виникає самовиправдання як спроба сховатися від відповідальності. Самовиправдання – те саме, що прагнення страуса піти від небезпеки через занурення голови в пісок. Це смішно, але не тільки. Самовиправдання породжує для людини істотне зло: що більше людина сама себе виправдовує, то більше засуджується Богом. А тому той християнин, хто прагне нерозсіяної та плідної молитви, повинен уникати самовиправдання, бо просити Бога про милість і водночас привертати на себе Його осуд – це те саме, що однією рукою щось будувати, а іншою – негайно все руйнувати.

Здіймання рук під час молитви – дуже давня зовнішня форма звернення до Бога, хоча в сучасній богослужбовій практиці вона використовується священиками нечасто. Основна думка цієї форми-образу – дати можливість людині якомога сильніше висловити спрямованість її до Бога і Неба. Висловити і потім – за принципом переходу від зовнішнього до внутрішнього – допомогти спрямуватися до Бога її розуму, її серцю і волі. Піснеспів «Нехай виправиться молитва моя» саме про це. Це молитва про те, щоб наше зовнішнє благочестя прийшло нарешті в гармонійну єдність із нашим внутрішнім світом. І, напевно, тому він так полюбився нашим православним людям.