Майбутній митрополит Павел, у миру Петро Конюскевич, народився 1705 року в місті Самборі (Львівщина). Його батько дав синові освіту в місцевому училищі. Петру хотілося продовжити цю освіту, і він вирушив до Києва, вступив до Києво-Братської академії. Навчався юнак прекрасно і привернув до себе увагу надзвичайною лагідністю, яка, однак, з’єднувалася в ньому з великою твердістю. Закінчивши курс, його залишили при академії вчителем піїтики.

Благочестивий, тихий, який любив церковну справу, богослужіння, він завжди відчував потяг до чернецтва і на 28-му році постригся в чернецтво.

У званні ієромонаха він супроводжував настоятеля Лаври в Санкт-Петербург у якості економа.

До Києва вже йому не довелося повернутися, бо був посланий до Москви на видну посаду проповідника при Московській Славено-Греко-Латинській академії.

Служачи в Москві, він виділявся як здібностями і даром красномовства, так і наполегливістю в праці та суворістю життя. Через два роки його призначили архімандритом Новгородського Юр’єва монастиря, де він залишався 15 років і спорудив багато будівель.

5 травня 1758 р. архімандрит Павел був рукопокладений у єпископський сан і призначений митрополитом Тобольським і Сибірським. Після важкого і довгого шляху він приїхав у Тобольськ 20 листопада і, провівши ніч у Знам’янському монастирі, на ранок облачився в літній його церкві й урочистим ходом пішов до Нагірного міста. Звершивши молебень у міських воротах, він пройшов у літній Успенський собор, де і відслужив Літургію.

І негайно взявся він за справи своєї величезної єпархії. Преосвященний насамперед звернув увагу на освіту духовенства.

Семінарія, що існувала в Тобольську вже 20 років, була поставлена погано: у ній не було навіть головного предмета — богослов’я. Відкривши богословський клас, митрополит безпосередньо спостерігав за викладанням цього предмета.

З Києва викликані були троє вчених ченців для заміщення вчительських посад.

Церков у єпархії було мало; здебільшого дерев’яні, і пожежі їх були звичайним явищем. Митрополит відкрив кілька нових парафій. При ньому в Тобольську та інших монастирях споруджено близько 20-ти кам’яних храмів.

Стосовно духовенства він був суворий до порочних, викликав тих, хто завинив, до архієрейського дому і монастирів, наказував направляти їх на чорну роботу. Однак ця риса його характеру прикривалася його співчуттям до нужденних, вдів і сиріт.

Для навернення розкольників були призначені митрополитом два місіонери.

У 1764 р. в Іркутську при митрополиті Павлі знайдено мощі святителя Інокентія (канонізований у 1805 р.), який відійшов у вічність у 1731 р., проповідника християнства диким племенам Сибіру.

Ця подія була останньою радістю в житті митрополита Павла. Для нього настав важкий час.

Митрополит Павел ставився до закриття монастирів і архієрейських домів і введення штатів із тим самим неприхованим неспівчуттям, як і Арсеній Мацієвич.

Як і всюди, суми, призначені казною на утримання в Тобольську архієрейського дому і монастирів, виявилися недостатніми. Митрополит бачив, що багато сибірських чернечих обителей, позбавлених засобів для існування, затихнуть і не будуть уже служити справі просвіти інородців.

Усе це спонукало митрополита Павла висловити свою думку щодо нової міри Синоду у відвертій, навіть різкій формі.

Виникла справа. 22 червня 1767 року відбулося засідання Священного Синоду, на якому Новгородський митрополит Димитрій (Сєченов) оголосив веління імператриці про виклик Тобольського митрополита Павла в Москву.

Розповідають, що напередодні цього засідання митрополит Павел з’явився уві сні Димитрію і з гнівом вимовив йому латинською мовою таке:

«Колись отці наші, і серед них деякі святі, дарували Церкві різні земні блага і непорушність тих пожертвувань затвердили закляттями. І я, людина грішна, недостойний єпископ Церкви Христової, не своїми устами насправді, але вустами отців моїх, проклинаю тебе, зрадника церковних благ, і пророкую тобі несподівану смерть!»

У Петербург митрополит Павел не поїхав ні за першим, ні за другим указом і, залишаючись у Тобольську, продовжував керувати єпархією. Тоді з Петербурга написали місцевому губернатору, щоб він підтвердив митрополиту вказівку виїхати протягом тижня, і в разі ухилення його від цього розпорядження, «оного преосвященнаго вислати з Тобольська без усяких відмовок».

Але раніше, ніж до Тобольська дійшов цей указ, митрополит Павел 11 січня 1786 р. сам виїхав до Москви і, прибувши туди 2 квітня, подав прохання про «звільнення від єпархії і від правління єпархіальними справами в Києво-Печерську Лавру на обітницю».

Священний Синод засудив митрополита Павла на позбавлення архієрейського сану, але імператриця не затвердила цього вироку.

З Москви митрополит поїхав до Петербурга. Кілька разів імператриця викликала його до себе, але він не їхав і говорив: «Я нікуди не поїду, а тільки в Синод, якому зобов’язаний послухом».

Йому було запропоновано повернутися до управління Тобольською єпархією, але на це він не погодився.

«Я позбавлений єпархії, — говорив він, — за вироком Синоду і тому не можу повернутися до неї. Нехай відішлють мене в Києво-Печерську Лавру, в якій я дав обітницю послуху настоятелю».

Йому в цьому не перешкоджали, і в серпні він прибув до Києво-Печерської Лаври.

Коли він їхав із Лаври, імператриця надіслала йому десять тисяч рублів. Він їх не прийняв. Ці гроші залишали в келії його. Він їх викидав, кажучи, що це вогонь.

Нарешті ці гроші було передано до Києва, ніби від митрополита Павла настоятелю Лаври.

Настоятель умовляв митрополита прийняти цей дар, принаймні для Лаври, на якусь корисну справу.

— А що ти улаштуєш, отче, на цей вогонь? — запитав його митрополит.

— Та от хоч би через вогонь церковні глави визолотити.

— Се добре, — сказав тоді митрополит: і гроші пішли на позолоту глав Великої лаврської церкви.

У Лаврі митрополит Павел оселився в келіях намісника, які були для того знову оздоблені, і жив спокійно, оточений повагою, як безстрашний борець за права Церкви.

Він проводив час у строго чернечих подвигах і часто, незважаючи на хворобливість свою, служив як у Лаврі, так і в Києві.

Але лише трохи більше двох років йому довелося прожити в місці «своєї обітниці». 4 листопада 1768 р. він після тривалої хвороби помер «з усяким християнським порядком», як доносив Синоду архімандрит Лаври, тобто напутствуваний Таїнствами.

Тіло його після відспівування поставили у склепі під Великою лаврською церквою і, вочевидь, ніколи не було поховано. Згодом забули, хто саме схоронений у цій труні.

Митрополит Київський, знаменитий учений Євгеній Болховітінов, наприкінці 20-х років 19 століття став влаштовувати новий склеп для архієреїв, похованих під Великою церквою.

12 червня 1827 р. труни, що були у склепі, почали переносити у знову влаштовані могили. Коли дійшли до труни невідомого архієрея, послали запитати митрополита, чи накаже він переносити цю труну. Митрополит відповів, що він вирішить це питання, коли огляне труну. Але цього дня зробити цього не встиг.

Наступної ж ночі йому привиділася уві сні буря; йому здавалося, що будинок його хитається, і він прокинувся. Тоді він почув, що залами архієрейського будинку хтось мірними, твердими кроками йде до нього.

Після цього двері спальні самі собою відчинилися, і в нічній темряві, весь сяючи світлом, до нього увійшов невідомий йому чоловік в архієрейському вбранні величного і грізного вигляду. На обличчі його був гнів, він стукав по підлозі посохом і наблизився до Євгенія. Митрополит негайно ж підвівся з ліжка і хотів вклонитися йому, але ноги і коліна в нього сильно тремтіли, і він не міг цього виконати.

Прибулець вимовив українською: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, не дам тобі і я ніколи почивати». Сказавши це, він вийшов такими ж мірними кроками.

Зранку митрополит Євгеній прийшов до Великої церкви, щоб оглянути труну невідомого архієрея.

Коли відкрили кришку труни, то перед ними в цілковитій нетлінності, немов сплячим, лежав архієрей, який приходив до нього вночі і в тому ж самому облаченні.

Вражений митрополит зі сльозами став класти поклони, цілував його руки… Негайно стали розшукувати, хто цей архієрей, і нарешті відкрили, що це митрополит Тобольський Павел, похований тут 57 років тому.

Митрополит відслужив за нього панахиду і велів залишити на місці його труну.

Коли церковнослужителі піднімали кришку простої дерев’яної труни, перед прочанами лежав, наче живий, сплячий святитель. У нього було русяве волосся і борода. Спокійне обличчя із закритими очима, дещо запалими. Руки були складені на грудях. Він спочивав у митрі та в облаченні.

У 1998-2000 рр. Велику лаврську церкву було відновлено, і під час відновлювальних робіт у 1999 році мощі святителя Павла було знайдено. Тоді ж святиню перенесли в Дальні лаврські печери. Чин прославлення святителя Павла було звершено 22 червня 2008 року. Більш докладно див. за посиланням.