Апостол Павел пише, що по вірі у Христа уже немає поділу на еллінів та іудеїв, рабів та вільних, навіть немає поділу за статтю (див. Гал. 3:28-29). Бо Христос на Хресті зруйнував стіну гріха (див. Єф. 2:14-22), яка всіх нас розділяла після гріхопадіння наших прабатьків Адама і Єви, після зухвалої спроби вавилонян побудувати башту до неба, після великого потопу, після неодноразового схиляння іудеїв в ідолопоклонство. У день П’ятидесятниці Господь дарував апостолам Духа Святого і побудував Новозавітну Церкву, до якої належать усі народи і в якій усі члени дуже тісно пов’язані між собою, де намагаються жити за принципом: один за всіх і всі за одного (див. 2 Кор. 5:14-17).

За кожною Літургією в Символі віри ми сповідуємо, що наша Церква одна, єдина, свята, соборна, апостольська.

Однак коли ми дивимося на реалії життя, то бачимо що ще дуже багато людей знаходиться поза Церквою і між тими, хто називає себе церковними людьми, православними християнами, є дуже багато поділів, які доходять до ненависті і навіть до знищення одне одного. Церковні розколи й єресі супроводжують  християнське життя впродовж усієї церковної історії. То невже наша віра в Єдину, Святу, Соборну, Апостольську і нероздільну Церкву даремна, невже даремною є наша надія на спасіння в Ній?

Минулої неділі ми згадували всіх святих, а цієї неділі ми святкуємо всіх святих, які просіяли на Руській землі. Святкуємо також собор афонських святих. У наступні неділі святкуватимемо собор білоруських, британських, галицьких, одеських святих та багатьох інших.

Коли ми згадуємо всіх руських святих, то це не є нашим вихвалянням, як комусь може здатися. Ми не хвалимося, що в нашій місцевості, серед нашого народу є багато святих. Церква цим святкуванням лише вказує, що віра Христова поширилася і принесла свої добрі плоди у вигляді святителів, мучеників, преподобних в усіх куточках землі.

А звідси в кожного з нас мала би з’явитися думка про те, що були такі часи, коли більшість людей прагнула жити свято. І при цьому вони не вважали це недосяжною мрією, а сприймали як норму життя. Бо лише той, хто виконує Заповіді Божі, прагне до святості, може почуватися по-справжньому щасливим.

<….> Святість і благодатність так само, як і безблагодатність, не вимірюються кількістю любові. Коли ми говоримо про любов, переконує преп. Іоан Ліствичник, ми говоримо про Бога. А тому міру любові неможливо виміряти. Якщо вона справжня, то  безкінечна.  Благодатність (святість) визначається мірою спротиву злу. Бо часто всі ми йдемо на компроміс зі злом, виправдовуючи себе любов’ю до нас Бога та інших людей. Однак для того, щоб уникнути такого казусу, святі отці досить чітко позначили межі між добром і злом за допомогою канонічних правил. І як би ми не намагалися нехтувати ними, але саме канони точно визначають, де справжні межі Церкви, хто правий, а хто винуватий.

Як бачимо, бути святим не означає одразу одягнути ангельські крила. Передусім, це старання догодити Богові, постійне дослухання до голосу своєї совісті, це небажання комусь заподіяти зло і постійний спротив злу, це не вимагання для себе привілеїв, особливого ставлення, шанування, навпаки, це гаряча жадоба жертовно послужити іншим. Святий, як стверджує святитель Феофан Затворник, не лише виконує те, що має робити відповідно до закону, а намагається зробити набагато більше того, що від нього вимагається. Він є постійним добровільним винахідником усякого добра.

Від святої рівноапостольної княгині Ольги, бабці майбутнього великого святого князя Володимира, потяг до святості почав поступово проникати й охоплювати  Руську землю. Спочатку таємно, а потім відкрито все більше людей стали жити не жадобою до загарбництва, до помсти, а бажанням встигнути за своє коротке життя зробити іншим людям якомога більше добра. І ось уже князь Володимир, який до прийняття святого Хрещення був злим загарбником та великим розпусником, стає святим, якого тепер називають Володимиром Красним Сонечком. Він зумів надихнути і багатьох своїх сучасників на такий спосіб життя.

Однак диявол та його слуги в усі часи прагнули і прагнуть узяти реванш та знову зробити нашу землю поганською (язичницькою), або щоб ми були християнами лише по імені та без суті. Аби на нас  виповнилися слова Апокаліпсису: “Ти носиш ім’я, ніби живий, але ти мертвий” (Апок. 3:1).

Наприклад, нині наші діти, більшість з яких прийняли святе Хрещення, навчаються не для того, аби потім якомога більше добра робити іншим людям, а щоб менше працювати, бути успішними та багатими. Раніше основними книгами для навчання були Псалтир та Житія святих, які вчили, насамперед, того, як виконувати волю Божу. А нині з книг та кінофільмів навчаються, як хитріше обманювати інших. Раніше змагалися між собою у чеснотах, хто сильніший у молитві, пості та інших добрих справах, а нині є дуже популярними фізкультура та спорт задля тілесного здоров’я, привабливого вигляду та довголіття.

Багато свого часу ми віддаємо на різні розваги (особливо інтернет) та відпочинок, а раніше, як свідчить наш церковний устав, значну частину дня люди намагалися віддавати служінню Богові. Перший, третій, шостий, дев’ятий богослужбові часи, полуночниця, повечір’я, утреня – це не лише символічне нагадування про євангельські події, а й спонукання християн до молитви впродовж усього дня і навіть ночі. Це також нагадування всім про основну мету християнського життя – святість. Бо Господь закликає: “Будьте святими, бо Я є святий” (див. 1 Пет. 1:14-16).

Для досягнення святості спочатку потрібно визнати свої гріхи, тобто свій протиприродний нехристиянський спосіб життя і розпочати іноді короткий, а в більшості випадків довготривалий процес покаяння, очищення себе від усякої скверни плоті і духа.

Однак коли хтось починає серйозно говорити про прямий взаємозв’язок між різними бідами (негараздами), які на нас  сипляться через нехристиянський спосіб життя, та про потребу в покаянні, то маловірні та нецерковні люди таких проповідників одразу звинувачують у праці на ворога або просто висміюють. Ось чому постійно переслідують нашу Церкву. Ось чому святість для більшості людей стає недосяжним ідеалом.

В усі часи, а особливо нині, для того, щоб бути проповідником, потрібно мати велику відвагу. А як її здобути? Для цього слід скрушити своє серце, щоб воно стало смиренним і щоб у ньому посилилася справжня любов. А досконала любов нічого не боїться, вона проганяє страх (див. Ів. 4:18).

Не лише архіпастирі і пастирі, а й кожен християнин, на думку святителя Іоана Золотоуста, має бути проповідником покаяння. Золотоуст каже, що в сім’ї навіть зручніше це робити, бо тут ми дуже добре знаємо одне одного, знаємо всі слабкості і можемо застосувати найкращі ліки.

Піст, який ми зараз проходимо, називається Петровим, або Апостольським, не просто так, не тому, що він закінчується 12 липня, на свято апостолів Петра і Павла. Церква так усіх нас хоче спонукати до місіонерства, до проповіді Євангелія вдома, на вулиці, на роботі. Нині, коли у світі, як ніколи раніше, поширюється велика епідемія гніву, ненависті та інших гріхів, це надзвичайно важливо.

Отже, дорогі браття і сестри,  помолімося всім святим, які жили тут, на Руській землі, а також святим апостолам, які, як ми чули нині з Євангелія (див. Мт. 4:18-23), рішуче пішли за Христом, аби в нас також з’явилася відвага жити не згідно з пристрастями цього світу, а свято і рішуче проповідувати Євангеліє. Тоді ми відчуємо себе не номінально, а реально Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською Церквою.

архімандрит Маркел (Павук), кандидат богослов’я, доцент КДАіС