«Оскільки Бог створив людину за образом Своїм і дав їй можливість уподібнюватися до Нього, Він тим самим визначив і мету людського існування. У таємничій сутності своєї істоти людина носить богоданну мету свого життя і засоби до її здійснення. Образ Божий у людині — це реальна схожість образу з Первообразом, а подоба — це мета людського життя, здійснюючи яку людина повинна в усьому вподібнитися до Бога як до свого Первообразу» (архімандрит Іустин, 1999).

Образ і подоба Божа належать не до тіла, а до душі. Образ Божий полягає в єстві душі, а подоба — у Богоподібних якостях, які вона вільно набуває. Те, що душа наша нематеріальна, проста, духовна, безсмертна і розумно вільна, — це відноситься до образу Божого. А коли душа належним вживанням розуму і свободи пізнає істину і щиро містить її, прикрасивши серце всілякими чеснотами, такими як: лагідність, милосердя, стриманість, миролюбність, терпіння, — тоді ці якості становитимуть у ній подобу Богу.

Уперше до питання про образ і подобу Божу звернувся святий Климент Римський (I століття). На його думку, образ Божий полягав у розумі людини. Але головне, що було спільним для більшості святих отців: образ Божий — це невід’ємний дар, який залишається на людині незалежно від її волі, в той час як подоба — це активна здатність до духовного сходження. Людина по благодаті має стати тим, що є Бог за Своєю природою. Адже від обоження людини залежить кінцева доля всесвіту.

Коли людина вийшла з рук Творця, тоді образ Божий у ній був чистий і досконалий, а Богоподібність — повна. Під час падіння людини образ і подоба Божі зіпсувалися, спотворилися і затьмарилися. Замість чеснот увійшли в неї пристрасті й пороки. Замість істини розум її прийняв неправду, розум став слабким у розрізненні істини і добра, свобода виявилася пов’язаною поганими схильностями і звичками. У своєму єстві душа огрубіла, віддавшись чуттєвості та плотським насолодам. Виправлення починається через прийняття вірою слова Істини, що міститься у Святій Церкві. Отримуючи благодать через її Святі Таїнства, людина одягається в образ Христа Спасителя, а через це — в образ Божий, силою якого досягається потім і подоба.

Переродження починається в Таїнстві Святого Хрещення. Людина помирає для життя плотського і гріховного, а відроджується від Духа Святого для життя духовного і святого, тобто отримує силу жити свято і духовно. Через цю силу в нас відновлюється образ Божий. А подоба Божа відображається поступово, коли ми починаємо використовувати прийняту нами в Хрещенні силу. Коли, таким чином, розум свій ми сповнимо знанням усякої істини Божої, а душу прикрасимо різноманітною чеснотою, тоді й станемо богоподібними.

Блаженний Діадох (V століття) говорив: «Те, що в нас є по образу — Божественна благодать дає одна у Святому Хрещенні, омиваючи всі наші скверни і чистим роблячи єство наше; те саме, що за подобою, вона потім робить у нас не одна, а разом із нашою свободою».

Розум богоподібний, коли він ясно розуміє Символ віри і все, що міститься в ньому, утримує нелицемірно. Діяльна сила людини буває богоподібною, коли вона прикрашається всіма чеснотами, що зазначені Господом у вченні про блаженства, а саме — смиренномудрістю, сокрушенням, лагідністю, правдолюбством, милосердям, чистотою сердечною, миролюбством, прощенням образ, терпінням і т. д. Серце стає богоподібним тоді, коли воно відрікається від усіх прихильностей земних і приліплюється до речей духовних і небесних.

Треба налаштуватися так, щоб усе, що буває у світі, було чужим для нас, проходило біля нас, не обурюючи і не торкаючись нашого внутрішнього «я». Тоді через богоподібність відтвориться цілісність людського єства.

У психології уявлення про природу людини мають множинний характер, що було видно зі змісту лекції про трискладовість людини. Пояснюється така множинність тим, що всі люди різні. (Х’єлл, Зіглер, 1999). Таке тлумачення надихає, отже, немає ще особистісної концепції «про мене», а створювати їх можна до нескінченності. Але це більше нагадує літературну творчість, а не науку. Основна мета сучасної психології особистості — розібратися не в природі людини, а пояснити з позицій науки, чому люди поводяться так, а не інакше. Інша мета психології особистості — допомогти людині отримувати якомога більше задоволення від життя (Х’єлл, Зіглер, 1999).

У науковій психології критерієм вибору концепції особистості є простота і доступність емпіричної перевірки. Уся науковість сучасної психології полягає в тому, щоб трансформувати умоглядні міркування про поведінку в конструкції, легко підтверджувані експериментально.

Основне питання у святоотцівській психології: «Чому ми служимо в житті: Богу чи всьому, що хоче бути без Бога і проти Нього?» (Зеньковський В. В., 1993).

У Православ’ї — страх Божий є початком премудрості. У нашому серці таїться подвійність, що створює ґрунт для основної внутрішньої боротьби в нас. Вчення про образ Божий у людині, яке пов’язане з питанням про метафізичність добра (про споконвічність добра у світі) та надемпіричність зла в людині та світі (присутність зла у світі незалежно від досвіду) (Зеньковський В. В., 1993).

Термін «особистість» має кілька значень у психології. Особистість (personality) в англійській мові походить від латинського «persona» — маска, роль у давньогрецькому театрі. Від самого початку до поняття «особистість» було включено зовнішній, поверхневий соціальний образ, що його індивідуальність набуває, коли відіграє певні життєві ролі, — певна «личина», громадське обличчя, звернене до оточуючих. Але цю концепцію наукова психологія ставить поза сферою своєї діяльності, хоча на ній ґрунтується майже вся практична психологія з її курсами зі створення «іміджу», що обіцяють зробити вас особистістю.

Термін «особистість» у розумінні більшості персонологів не передбачає оцінки характеру людини або її соціальних навичок. Психологи, які вивчають особистість, не вживають характеристик в оцінювальному значенні (хороша, погана).

Православна свідомість виходить по суті в розумінні людини з глибокого почуття її цінності. Радість про людину, живе відчуття образу Божого в ній, благословення буттю, що в ній відкривається, у Православ’ї таке сильне, що в ньому навіть тоне гріх і брехня. Тому сама «сутність» православного почуття світу є якась «радість духовна», що йде від живого, непереможного, світлого сприйняття всього світу, і особливо людини в променях Божих. Звідси і любов до грішних людей…

Це не означає, що ми не усвідомлюємо мерзенність гріха, але бачення гріха в людині не є духовним сприйняттям основної таємниці її. Радість про людину є основою непохитної віри в неї — хоч би як занепала людина, хоч би до яких меж доходила в ній мерзенність, ми не маємо відрази до неї, а плачемо і сумуємо за тим, що занапастила себе людина, і все чекаємо, що вона стане іншою. Віра в людину воістину входить всередину людини, за ту завісу, що виткана її темрявою і гріхом, і там вона бачить невитрачені сили, дані Богом кожному, і від цього бачення живиться і любов до людини, і світлий погляд на неї. Безмежна наша мерзенність, але ще безмежніше світло і правда, дана Господом кожній душі, що приходить у світ… «Про один час» каяття розбійника на хресті звершилося його спасіння, бо омита сльозами покаяння душа стає знову чистою і світлою, якою вона вступала у світ.

У психології спадкоємність традиційних поглядів на особистість представлена у працях Франка С. Л., Зеньковського В. В. В останніх психологічних працях найяскравіше цю точку зору представлено у збірнику за редакцією Б. С. Братуся.

«Особистість традиційно представляється в нашій науці як вершина людини».

М. М. Бахтін: «Справжнє життя особистості відбувається нібито в точці розбіжності людини із самою собою, у точці виходу її за межі всього того, що вона є як речове буття, яке можна підглянути, визначити та передбачити, окрім її волі і “заочно”.

Правда про людину в чужих вустах, не звернена до неї діалогічно, тобто заочна правда, стає брехнею, що принижує і умертвляє її».

Тому необхідно розвести поняття «особистість» і «людина».

До «людини» відносяться характеристики безмасштабності, розбіжності із самою собою, неможливість кінцевих визначень. «Особистість» — особливий психологічний інструмент, знаряддя, що належить людині, служить їй.

Людина — перший і єдиний вільновідступник. Людиною треба стати. Процес привласнення самої себе координується особистістю. Особистість масштабна людині, а людина — Богу. Якщо особистість є річю службовою, яка не несе в самій собі кінцевого сенсу, то якості її, «норма», «аномалія», мають визначатися в тісній залежності від цієї служби. «Тобто особистість не є самодостатньою, такою, що в собі самій несе сенс свого існування. Сенс її набувається залежно від відносин, що складаються із сутнісними характеристиками людського буття» (Б. С. Братусь, 1999).

Вчення про образ Божий покликане розкрити єдність людини і світу, єдність людини і людства в самій серцевині душі. Але що особливо важко і суттєво — це те, що вчення про світло і правду в людині повинно бути нібито «виправдано» перед обличчям усього темного, лукавого і гріховного, що теж глибоко в людині.

Усі живі істоти виявляють здатність пристосування до навколишнього середовища, здатність пристосовувати середовище до своїх потреб. Але тільки в людині має місце самосвідомість. Завдяки самосвідомості людина знаходить у собі цілий світ, своє «я», яке має своїм об’єктом глибину і невичерпність життя всередині людини. Самосвідомість є водночас свідомістю своєї єдності, своєрідності й окремості.

Тут відкривається якась межа абсолютності «я», саме в цій можливості протиставляти себе всьому, що не є «я».

Перша загадка особистості: як можливе поєднання тварності й особистості в людині?

Те, що в людині є «тварна особистість», у цьому є глибоке протиріччя, дивна одночасна приналежність людини до світу тварного і світу Абсолютного. Поняття особистості завершується для нас саме в ідеї Абсолютної Особистості, тобто в ідеї Бога (початок особистості розкривається через Святу Трійцю). Самосвідомість іноприродна тварному буттю, вона приходить від Бога.

Самосвідомість — є функція духу. Духовне начало не може бути мислиме безособовим, воно може бути тільки особистим буттям. Початок особистості не є похідним; якщо емпіричне «я», як центр нашої емпіричної самосвідомості, безперечно живиться із соціального досвіду, то саме виникнення емпіричного «я» припускає глибше «я» — дане в безпосередню самосвідомість до всякого досвіду. Усі різні цикли переживань центруються навколо свого «я». Душевні стани поза категорією «я» не існують. Емпіричне «я» перебуває в дуже певному відношенні до «реального “я”», до духовної глибини особистості.

Ідеал у психології визначають як зразок, вищу мету, що визначає спосіб мислення і діяльності особистості. В якості ідеалу можуть виступати уявлення про досконалу особистість або суспільний устрій. Психологічно ідеал є формою спрямованості особистості, втіленою в конкретному образі, який людина хоче наслідувати або до якого хоче прагнути. Тож у психологічному розумінні особистості ми бачимо, що будь-яка доросла здорова людина є особистістю, хоча нею не народжується, а стає в процесі діяльності та спілкування з іншими людьми. Для цього треба навчитися порівнювати себе з іншими людьми і виокремити своє «я» з навколишнього. До того, як людина стане особистістю, вважає психологія, вона перебуває у стані «індивіда» (неподільна особина, ізольовано взята із спільності) або «індивідуальності» (особливе в індивіді, сукупність лише їй притаманних особливостей, властивостей особистості, що роблять людину одиничним утіленням типового та загального).

Будуючи свою особистість за образом і подобою кумира, людина приречена на невротичні реакції, які називають як «невроз досягнення мети».

Зцілення, освіта і творення особистості можливі за наявності зразка недосяжного, і його ми знаходимо у святоотцівській психології. Це Образ Бога і земні зразки святості. Прагнення до Первообразу.

Святість — це чужість щодо світу гріха, повне заперечення його. Святий, який став іншим по відношенню до світу, стяжав Духа Святого і явив силу Його в нашому світі. Святий не від світу. Святість, як ліствиця: небуття — світ — виняток; обрання — очищення — спокута — Світло — Бог.

Святість — це не проста моральна «досконалість», але притаманність невідсвітнім енергіям, це активна сила, що має глибокий преображаючий вплив на людину і світ загалом. Остання мета і сенс усього сущого полягає в повному його преображенні і єднанні з Богом. Досягнення його — процес поступовий. Обоження — це стяжання Духа Святого, перетворення дією благодаті Божої смертної природи людини на безсмертну, тлінної — на нетлінну, звільнення її назавжди від гріха й моральних недосконалостей, від фізичних немочей і хвороб; дарування їй сили та влади як над навколишньою фізичною природою, так і над духовним світом людини, одухотворення її, донесення до неї Божественної слави та величі, щоб підходящим місцем проживання для душі стала не земля, а небо.

Святі своєю присутністю у світі свідчать не тільки про норму християнської віри та життя, а й дають можливість усвідомити всім християнам свою глибоку недосконалість.

Про справжню святість свідчать не зовнішнє благочестя і не подвижництво, а Богоподібні властивості як очевидні знаки обоження людини. Чесноти набуваються поступово, є ліствиця духовного життя, ухилення від якої призводить до згубних наслідків. Ця ліствиця починається чеснотою — смиренням, на якому будується вся будівля досконалості святих. Увінчується ліствиця любов’ю.

Литература

1. Архімандрит Іустин (Попович). — Про первородний гріх. — Перм, 1999.
2. Психологія та етика: досвід побудови дискусії. Відповідальне редагування — Братусь Б. С. — Видавничий дім «Бахрах», 1999.
3. Зеньковський В. В., прот. Проблеми виховання у світлі християнської антропології. — М., 1993.
4. Франк С. Л. Твори. — М., 1990.
5. Х’єллл Л. Зігаер Д. Теорії особистості. СПб., 1999.

Джерело: Дворецька М. Я. Святоотцівська психологія. Навчальний посібник. С.-Пб., 2005. стор. 95-101