пам’ять 7 (20) червня

Святитель Іоанникій — митрополит Київський і Галицький, член Святійшого Синоду, головуючий Московської Синодальної контори, голова Православного Місіонерського товариства в Москві, Почесний член Санкт-Петербурзької та Київської Духовних Академій, член товариства відновлення Православ’я на Кавказі  (в миру Іван Руднєв) — народився в Тульській губернії в родині сільського диякона Максима Руднєва. Навчався з 1840 по 1845 рік у Тульській Духовній семінарії і далі, по 1849 рік, — в Київській Духовній Академії, закінчивши курс наук з зарахуванням до першого розряду вихованців.

Перші 11 років служіння святителя Іоанникія Господу і Церкві були пов’язані з Києво-Печерською Лаврою і Київською Духовною Академією. 11 жовтня 1849 року, за власним проханням, він був пострижений у чернецтво з нареченням імені Іоанникій і призначений вчителем Священного Писання в Київську Духовну Академію. З 1850 по 1853 рік перебував на посаді помічника інспектора Академії, викладав викривальне богослов’я. У 1851 році переміщений з класу Священного Писання на клас богословських наук, за свої труди нагороджений набедренником.

У 1851 році Іоанникій був возведений в ступінь магістра і перейменований в бакалавра Академії. 6 листопада того ж року «за відмінне благонравіє і ревність у виконанні своїх обов’язків» возведений в звання соборного ієромонаха Києво-Печерської Лаври. 1 лютого 1852 року одержав магістерський хрест.

У 1852-1853 роках перебував на посаді інспектора Київської Духовної Академії і заслужив архіпастирське благословення і вдячність. У вересні 1853 року призначений членом внутрішнього Правління Академії. 25 вересня того ж року оголошено йому благословення Святійшого Синоду «за старанні і корисні труди».

В нагороду за відмінну службу возведений 21 грудня 1854 року в сан архімандрита з присвоєнням йому особисто ступеня настоятеля третьокласного монастиря. 9 липня 1856 року Святійшим Синодом призначено інспектором в Київську Академію і екстраординарним професором богословських наук. Також за дорученням Святійшого Синоду патронував Полтавську і Катеринославську семінарії. У 1858 році справляв посаду настоятеля першокласного Богоявленського монастиря, а з 7 квітня по 29 липня того ж року — посаду ректора Академії і професора богословських наук. 14 квітня, за поданням Святійшого Синоду про відмінну службу, зарахований до ордена св. Анни II ступеня.

6 жовтня 1858 року ухвалою Святійшого Синоду Іоанникій був переміщений на посаду ректора і професора богословських наук в Київську Духовну семінарію і став настоятелем Києво-Пустинського Миколаївського другокласного монастиря. 1 листопада затверджений членом Київської духовної консисторії.

6 жовтня 1860 року ухвалою Святійшого Синоду Іоанникій переміщений на посаду ректора Санкт-Петербурзької Духовної Академії з залишенням за ним особисто ступеня настоятеля першокласного монастиря. 4 грудня того ж року він призначений головним блюстителем за викладанням Закону Божого в усіх навчальних закладах столиці та її околиць.

20 грудня затверджено членом Санкт-Петербурзької Духовної консисторії. 29 квітня 1861 року Всемилостивійше подаровані йому знаки ордена св. Анни II ступеня, прикрашені Імператорською короною.

6 травня 1861 року іменним Височайшим указом Іоанникій призначений на вакансію єпископа Виборзького, другого вікарія Санкт-Петербурзької єпархії. 12 червня висвячений на єпископа в Санкт-Петербурзі. У червні 1862 року доручено йому огляд Смоленської і Полоцької семінарій.

31 березня 1863 року він зарахований до ордена св. Володимира III ступеня. З 12 січня 1864 року іменним Височайшим указом, даним Святійшому Синоду, велено йому бути єпископом Саратовським і Царицинським.

У Саратовській єпархії він звернув увагу на недостатність коштів в боротьбі з розколом і заснував з цією метою Братство Святого Хреста. Він же був першим і головним жертводавцем на користь братства. Братство надсилало в єпархію своїх місіонерів, якими згодом були здебільшого особи, які звернулися з розколу. Братство Святого Хреста було першим товариством, заснованим для боротьби з розколом. За його зразком стали потім виникати і інші з тією ж метою. З ініціативи єпископа Іоанникія, при братстві утворилося багате зібрання стародруків, часто відвідуване навіть самими розкольниками. При цьому ж братстві відкриті були публічні співбесіди з розкольниками, в яких Преосвященний Іоанникій брав безпосередню участь.

Для сприяння братерству в боротьбі з розколом вчення про розкол в Духовній семінарії було виділено їм в самостійну кафедру. Вивчення розколу велося, головним чином, зі стародруків, причому учням семінарії поставлено було в обов’язок по черзі з’являтися на публічні співбесіди і складати про них звіти, які розбиралися потім на уроках.

При тому ж братстві згодом виникли: безкоштовна їдальня для бідних, яка розміщалася під братською бібліотекою, реміснича школа, або навчально-заробітний дім для бідних дітей, і духовно-просвітницька спілка. Остання, на додаток до полемічних завданнь братства — боротьби з розколом, поставила своєю метою поширення духовної просвіти, особливо в нижчих класах населення, шляхом релігійно-моральних читань і поширення душекорисних книг. Згодом духовно-просвітницька спілка відкрила філіальні відділення не тільки в містах, але і в багатьох селах Саратовської єпархії.

Ці новоутворення Преосвященного Іоанникія стали передднем і провісником робітного дому, заснованого святим праведним Іоанном Кронштадтським. Боголюбиве і християнське улаштування душі Владики спрямовувалося до здійснення добрих справ.

Завдяки єпископу Іоанникію (Руднєву) Саратовська єпархія одна з перших завела у себе училище для дівчат духовного звання (назване пізніше його ім’ям). Добра справа почалася добровільною підпискою, що дала суму в кілька сотень рублів.

Решта суми була взята з місцевих єпархіальних коштів. На ці кошти було куплено для училища особливе приміщення. Плата за утримання та навчання в цьому училищі була призначена настільки помірна, що в училище стали вступати навіть доньки псаломщиків.

Крім того, виявилося можливим давати бідним дівчатам після закінчення курсу допомогу на початкове обзаведення або залишати їх до підшукання місця на різних посадах при училищі. Влаштуванням жіночого єпархіального училища він пішов назустріч нагальній потребі саратовського, особливо сільського, духовенства, яке потребувало дешевих засобів освіти своїх дочок. При відсутності цих коштів дівиці духовного звання часто залишалися без будь-якої освіти і нерідко з тієї ж причини без шматка насущного хліба.

При Саратовському жіночому училищі за його почином незабаром утворений був притулок для малолітніх бідних дітей духовенства, що за своїм віком потребують догляду, а за своїм сирітством — будинок батьківський. На думку засновника, цей притулок став не тільки притулком від бідності, але разом і виховним закладом, і як би сходинкою до подальшої освіти. Кілька років по тому та ж отцовська рука відкрила при училищі-притулку відділення для літніх священно- і церковно-служителів, куди могли вступати особи, які послужили Церкві і вимагають за своїми немощами сторонньої допомоги.

Головне джерело єпархіальних коштів, необхідних для утримання згаданих благодійних та просвітницьких установ, єпископ Іоанникій знайшов в доходах свічкового єпархіального заводу. Як заснування єпархіального заводу, першого за часом в Росії, так і міцна постановка його операцій належали виключно його старанням і енергії.

17 березня 1866 року Владика Іоанникій зарахований до ордена св. Анни I ступеня «за розсудливу діяльність з управління ввіреній єпархії і турботливість про місцеві духовно-навчальних заклади».

17 вересня 1869 року з Височайшого зволення призначений членом Товариства відновлення Православ’я на Кавказі.

13 червня 1873 року Преосвященний Іоанникій затверджений єпископом Нижньогородським та Арзамаським. 31 березня 1874 року зарахований до ордена св. рівноапостольного князя Володимира 2-го ступеня великого Хреста — «за освічену пастирську діяльність, невсипущі турботи про заходи до врозуміння і повернення в надра Святої Церкві заблудших чад її і батьківську турботу у відкритті способів піклування і виховання бідних дітей духовенства».

10 квітня 1876 року одержав Височайшу від Його Імператорської Величності подяку за пожертвувану їм суму (7700 рублів) на користь Нижегородського єпархіального дитячого притулку.

В Нижегородській єпархії за зразком Саратовського братства було засновано єпископом Іоанникієм в тих же цілях і таке ж братство Святого Хреста. Потім, його ж турботами і щедротами, приведено в кращий стан місцеве єпархіальне училище для дівчат духовного звання і при училищі покладені основи для дитячого єпархіального притулку, в якому ще за його життя знайшли собі теплий і надійний прихисток близько сорока дітей.

Слідом за відкриттям притулку, зважаючи на безпорадний стан тих дітей, які через хворобу або нездатність до навчання приречені на безвихідне становище, тієї ж батьківською дбайливістю заснована була єпископом Іоанникієм при Оранському монастирі реміснича школа на сорок хлопчиків. Школа нагадувала собою таку ж школу або навчально-заробітний дім в Саратові.

Особливу ж заслугу для Нижегородської єпархії був заснований ним при Нижегородській семінарії перший в Росії гуртожиток для своєкоштних вихованців. У той час в Нижегородській семінарії було 288 учнів, з яких 108 утримувалось на казенний рахунок, один на стипендію і 29 жили у батьків або родичів. Всіх інших вихованців, в числі 151, прийняв під свій дах семінарський гуртожиток. Для гуртожитку була зведена прекрасна будівля в декількох кроках від семінарії.

27 березня 1877 року іменним Височайшим указом, даним Святійшому Синоду, він возведений в сан архієпископа, 8 грудня велено йому бути архієпископом Карталинским і Кахетинським зі званням Екзарха Грузії і Члена Святійшого Синоду.

30 серпня 1881 року його зараховано до ордена св. Олександра Невського за невтомне ревносне архіпастирське служіння і турботу про виховання і духовну освіту ввіреної йому пастви; 11 червня 1882 року Іоанникій обраний одноголосно Радою Київської Духовної Академії в Почесні члени цієї академії — за труди тривалого служіння на ниві духовної освіти і церковного управління в різних єпархіях.

27 червня 1882 року іменним Височайшим указом, даним Святійшому Синоду, Всемилостивійше велено йому бути митрополитом Московським і Коломенським, священноархімандритом Свято-Троїцької Сергієвої Лаври. 7 жовтня того ж року він затверджений в званні Голови Православного Місіонерського товариства. 7 листопада Всемилостивійше дозволено йому прийняти і носити по установленню подарований Його Високістю Миколаєм, князем Чорногірським, орден князя Данила I ступеня. У Москві Владикою було засновано Кирило-Мефодіївське Братство, друге єпархіальне жіноче училище, засновані щотижневі співбесіди з розкольниками, відкриті безкоштовні гуртожитки при двох семінаріях. 15 травня 1883 року йому подаровані діамантові знаки св. благовірного князя Олександра Невського. 31 жовтня 1885 року Височайше затверджений в званні Почесного члена Московської Олександрівської общини сестер милосердя «Утамуй мої печалі» і, беручи до уваги особливі заслуги на користь Церкви на святительській кафедрі первопрестольної Москви, Всемилостивійше зарахований до ордена св. Володимира I ступеня.

Своє служіння Богу і людям Владиці судилося закінчити там же, де він і починав — на землі Київській.

17 листопада 1891 року Святійшим Синодом велено йому стати митрополитом Київським і Галицьким і священноархімандритом Києво-Печерської Лаври. У 1895 році митрополит Іоанникій за ревносне служіння, подвиги на благо Церкви і Вітчизни, твердість в управлінні єпархіями, живу і діяльну участь у справах вищого церковного управління зарахований до Імператорського ордену св. апостола Андрія Первозванного.

14 травня 1896 року Височайше пожалуваний митрополиту Іоанникію діамантовий хрест на митру. 25 грудня 1898 року Височайшим рескриптом він призначений пріоритетним членом Святійшого Синоду і 7 листопада 1899 року, також при Височайшому рескрипті, пожалуваний діамантовим знаком ордена св. Андрія Первозванного.

Почесним членом Академії Наук обрано 4 грудня 1899 року.

Збереглися спогади сучасника про останні дні Преосвященного Іоанникія. У 1900 році, повернувшись з С.-Петербурга ранньою весною, Преосвященний Іоанникій, незважаючи на важкі труди на засіданнях в Святійшому Синоді, виглядав бадьорим і здоровим і в доброму здоров’ї переїхав на літнє проживання до Голосіївської пустині. Але 31 травня 1900 року Владика після відпочинку на відкритій терасі до вечора відчув озноб. Лікар Янченко, який відвідував Преосвященного, констатував застудне захворювання. Однак, незважаючи на вжиті заходи, хвороба швидко посилювалася і незабаром ускладнилася запаленням дихальних шляхів.

В ніч з 3 на 4 червня настало помітне погіршення, і Владика причастився Святих Христових Таїн з рук свого духівника ієромонаха Алексія. Положення його швидко погіршувалося і нарешті стало безнадійним. Викликаний єпископ Уманський Сергій звершив над помираючим Таїнство Єлеопомазання. До вечора знову послідувало погіршення в стані хворого Владики. 7 червня він знову прилучився Святих Таїн, і незабаром свідомість абсолютно залишила його. Коли духівник став читати «Відхідну», вмираючий Владика лежав тихо і безмовно.

Присутні при останніх хвилинах його життя вікарії, намісник Лаври, лікарі та домашні стали на коліна, духівник закрив очі спочилому, і удар дзвону сповістив братії пустині про скорботну годину.

На 9 червня призначено було перенесення тіла покійного Владики з Голосіївської пустині в Києво-Печерську Лавру. З церкви гроб був винесений присутніми ієромонаха і архімандритами. Процесія наблизилася до Святих воріт Лаври, і там знову була відслужена літія.

Митрополит Московський і Коломенський Володимир, який прибув до Києва, був спеціально призначений Святішим Синодом для звершення поховання покійного ієрарха, 11 червня 1900 року відбулося урочисте поховання тіла митрополита Іоанникія.

Після заупокійної Божественної літургії відбулося відспівування, і гроб понесений на руках в Хрестовоздвиженську церкву на Ближніх печерах, де і був опущений в підготовлену могилу і потім поміщений в нішу під капітальною стіною церкви. Митрополит Іоанникій був похований поруч з Київськими святителями Філаретом і Філофеєм.

Відомі його постницьке утримання, його напрочуд широка благодійність, істинно-християнська скромність життя, справедливість, простота і прямота у спілкуванні й, нарешті, молитовний настрій духу, що доходив на громадських богослужіннях до високого натхнення.  У громадському служінні він щасливо поєднував у собі зрілість і ясність розуміння з видатними здібностями до широкого почину і багатосторонньої практичної діяльності. В усякий справу, яку йому довіряли, він умів вносити рідкісну ясність розуміння, невичерпну енергію, уважність і працьовитість. На науковій кафедрі він був обдарованим професором, на посадах педагога-начальника зразковим керівником-вихователем, — в єпархіальному управлінні усюди заводив зразковий порядок, встановлював правильний перебіг справ і викликав до життя багаточисельні просвітницькі та благодійні установи.

З благословення Святійшого Патріарха Пимена (Ізвєкова; +1990) 3 червня 1987 року було встановлено відзначення Собору Тульских святих.

У числі багатьох подвижників благочестя, пов’язаних обставинами життя з Тульською єпархією, в Собор було внесено ім’я і митрополита Іоанникія.

Тропар святителю Іоанникію, митрополиту Київському, глас 3-ий

Вернаго архипастыря Христова, церковнаго священноначалия украшение, приидите, вернии, восхвалим святителя Иоанникия, неутомимаго проповедника, благочестия блюстителя и паствы своея приснаго печальника  и просветителя.
Кондак, глас 8-й

Избраннаго тя светильника Церкве Божия, вознесе Господь на престол града Киева, идеже правдолюбием безстрастным, попечением отеческим и любовию сердечною славу духовную стяжал еси. Темже, на нетленныя мощи твоя взирающе, воспеваем сице: Радуйся, отче Иоанникие, града Киева преславный святителю.