Продовження. Початок: Сповідники Печерські: архімандрит Никон (Білокобильський, +1954). Ч.1

Три заслання

Наприкінці 1920-х років радянська влада остаточно перейшла від адміністративного тиску на Церкву до відкритого терору. У серпні 1930 року в Ленінграді почалася перша хвиля арештів братії Подвір’я Києво-Печерської Лаври. Усіх затриманих звинуватили за «політичними» статтями 58-10 і 59-10 КК РСФРР («контрреволюційна агітація», «антирадянська діяльність») і невдовзі етапували до північних таборів. Арешти тривали ще півтора року і завершилися в березні 1932 року ліквідацією останнього чернечого складу подвір’я.

…23 серпня нас, усіх, хто мешкав на подвір’ї — 15 осіб — позбавляють волі, крім трьох, і судить нас трійка; мене і ще 7 осіб — до концтабору на 3 роки в Соловецькі табори, а решту — на вільне заслання…

Серед засуджених опинився і ігумен Никон. Його заарештували у справі так званих «іосифлян». Під час затримання отцю Никону вдалося таємно передати до Києва записку про масові арешти братії. 11 грудня 1930 року він був засуджений позасудовою «трійкою» Ленінградського управління ОДПУ за статтею 58-10 до трьох років позбавлення волі та направлений до Соловецького табору особливого призначення (СЛОН).

У січні 1931 року отець Никон був етапований на Соловки, а згодом переведений до табору в місті Кемь. Разом із ним туди ж відправили архімандрита Трифилія (Смагу), ієромонахів Олександра (Банка) і Саву (Каменського), архідиякона Євменія (Хорольського), ієродияконів Трифона (Цуркана) і Тихона (Коваленка), а також монахів Гервасія (Іщенка) і Амфіана (Присяжнюка).

Через чотири місяці, 21 квітня 1931 року, у межах масштабного перегляду табірних призначень, отця Никона було переведено на залишений термін в адміністративне заслання — спочатку в село Візінга Печорського округу (нині — Республіка Комі), а згодом — у місто Котлас Північного краю.

Три роки таборів стали новим етапом — служіння перетворилося на боротьбу за виживання.

Однак навіть після завершення строку переслідування не припинилися. Уже 5 березня 1933 року його знову заарештували — цього разу за звинуваченням у контрреволюційній агітації та участі в таємних богослужіннях.

14 жовтня 1933 року постановою Особливої наради при Колегії ОДПУ отець Никон був засуджений до повторного трирічного ув’язнення. За його власними спогадами, цей строк він відбував у таборах на Кольському півострові — в Мурманській області.

Усього у неволі він провів близько п’яти років.

Поневіряння

…Я втратив ногу, і мене як інваліда вислали на вільне заслання до Комі-Зирі, де ще дали термін — 3 роки. Я сидів в Усть-Івольській тюрмі рік і 15 днів. Я був хворий, мене випустили з ув’язнення, я потрапив на комісію і мене умовно-достроково звільнили за інвалідністю. Також у 1934 році я отримав паспорт на 3 місяці. Я повернувся, два місяці прожив у Новгороді, заслужував собі річний паспорт, працював пічником при міліції, а з вересня поїхав до Ленінграда. Майже 10 місяців жив без прописки…

Зі слів самого отця Никона можемо зробити висновок, що хвороба та інвалідність зробили його нецікавим для табірної системи — його звільнили умовно-достроково. Але навіть після звільнення життя залишалося надзвичайно важким: йому видали тимчасовий паспорт лише на три місяці, і отець Никон фактично опинився без громадянських прав, із обмеженням свободи пересування — не лише через втрату ноги, а й через свій статус.

Він повернувся на південь, до Новгорода, де прожив два місяці, працюючи пічником при міліції, щоб «заслужити» собі хоч річний паспорт. Лише восени 1934 року він зміг переїхати до Ленінграда — міста, до якого був духовно прив’язаний і де жили знайомі по подвір’ю. Але й там умови не стали легшими: майже десять місяців він жив без прописки, а отже — під постійною загрозою арешту, без права на роботу й житло.

Попри фізичні страждання, побутову нестабільність і загрозу нового переслідування, отець Никон не озлобився, не відступив від віри. Його коротке, стримане свідчення — «жив, працював, заслужував паспорт» — говорить про нього значно більше, ніж будь-яка детальна розповідь: за цими словами стоїть смирення.

Отець Никон продовжував підтримувати зв’язок із духовенством. У важкі роки він був джерелом підтримки для інших. Його пастирська турбота про ближніх особливо проявилася у післяв’язничні роки — про це свідчать, зокрема, спогади священномученика Феодосія (Болдирева). Після повернення з заслання у 1935 році отець Феодосій поселився в селі Афиміно Вишневолоцького району Тверської області. Саме туди він прибув, як вказав у протоколі допиту 22 грудня 1937 року, за запрошенням свого товариша — Микити Леонтійовича Білокобильського. У листі отець Никон, який тоді служив у П’ятницькій церкві, запропонував отцю Феодосію переїхати й обіцяв влаштувати його співаком. Зв’язок між двома священниками, ймовірно, мав глибоке коріння: обидва були родом із сусідніх повітів Воронезької губернії і, цілком можливо, були знайомі з юності. Таким чином, свідчення отця Феодосія не лише підтверджує продовження церковної діяльності отця Никона після його звільнення, а й вказує на його турботу про співбратів — адже він не просто працював сам, а й допомагав іншим влаштуватися на служіння, незважаючи на вкрай тяжкі й небезпечні обставини.

…У 1935 році в липні виїхав у Донбас до племінника, там не прописали, приїхав до Вишнього Волочка і жив там до 1938 року. Був висланий на станцію Гряди Жовтневої залізниці. У 1940 році був затриманий у Ленінграді. З собору мене взяли в губернський розшук, там тримали близько двох діб і звільнили. Я ще продовжував їздити до Ленінграда…

Скромна посада в хорі у кладовищенській церкві, ймовірно, була для нього і прикриттям, і єдиною можливою формою участі в житті Церкви в умовах постійної невизначеності. Він продовжував пересуватися, шукати можливість служіння, працювати, як міг: у 1935 році поїхав у Донбас до племінника, але не отримавши там прописки, знову повернувся до Вишнього Волочка. Тут він залишався до 1938 року, поки не був знову висланий — цього разу на станцію Гряди Жовтневої залізниці.

Навіть у 1940 році, вже в поважному віці і з підірваним здоров’ям, отець Никон наважується — приїжджає до Ленінграда, співає в хорі і знову потрапляє під нагляд. Його затримують, допитують у губернському розшуку, але відпускають. Тоді він повертається до свого звичного мандрівного способу життя: служить у храмах, отримує за це невелику винагороду — 25 рублів, і, як сам пише з рідкісною самоіронією, «отримував за службу 25 рублів і жив приспівуючи».

Приходське життя

21 липня 1944 року архієпископом Калінінським і Смоленським Василем ігумен Никон був призначений настоятелем Михайло-Архангельської церкви села Федово Нижньоволоцького району Калінінської області. Так розпочався федовський період життя ігумена Никона — один із найспокійніших у його долі за останнє десятиліття. Повернувшись до церковного служіння у селі Федово Вишневолоцького району, він став частиною відродженого приходу Архангела Михаїла, який, незважаючи на офіційну реєстрацію лише в серпні 1944 року, вже з 1943-го знову збирав віруючих на богослужіння.

…22 червня 1941 року почалась війна, а 10 жовтня 1941 року я евакуювався до Калінінської області. У Вишньому Волочку мене не прописали — саме тоді був наказ головного командування Північно-Західного фронту …(слово не розбірливе) не прописувати. Тож я поїхав у Спіровський район, село Ободово, де прожив 2,5 роки. 1 квітня 1944 року мене прописали на місяць, а в травні — постійно. Я ходив до церкви у Федово, там співав і підпрацьовував, а з 19 серпня служу у Федово. Я не був обновленцем, мій послужний список завірений секретарем Ленінградського митрополита.

Спочатку отець Никон співав на кліросі, підробляючи, а потім, з 19 серпня 1944 року, почав звершувати служби як священник. У довідці від виконкому Калінінської обласної ради вказувалося, що район його діяльності як священника обмежується місцем проживання віруючих приходу церкви села Федово (разом із трьома сусідніми населеними пунктами).

Однак мирне життя в селі не було вільним від труднощів. Ігумен Никон зіткнувся з незвичайною ситуацією: за відсутності священника у попередні роки треби і обряди у храмі звершувала колишня псаломниця — Анна Володимирівна Фессалоніцька. Вона, ставши для прихожан звичним духовним авторитетом, і після призначення священника продовжувала хрестити, відспівувати, служити молебні та панахиди, не визнаючи церковного порядку і повноважень нового настоятеля. Тут варто згадати про незвичайну для священника зовнішність отця Никона — довге солом’яного кольору волосся, яке він не збирав у косу, і повну відсутність бороди. Навіть братія жартувала над цим образом. А енергійна прихожанка тим більше.

Отець Никон, людина монастирського складу і далека від місцевих реалій, не відразу зрозумів, як діяти в такій ситуації.

Він звертається з листом до уповноваженого у справах Російської Православної Церкви, де з простотою і смиренням просить роз’яснити свої обов’язки: «Я людина монастирська, на приході вперше… Устав, служба — це мені знайоме. Я співак з голосом».

Цей лист не лише передає особистий стиль отця Никона — відвертий, довірливий, трохи наївний — але й розкриває його внутрішній світ: людину, яка не прагнула влади чи зовнішнього успіху, а все життя присвятила служінню, молитві і слідуванню церковному уставу.

Повсякденне життя Федівського приходу в повоєнні роки формувалося в умовах скромних ресурсів, напруги та постійної обережності. Незважаючи на відновлення служб, храм і громада перебували під постійним фінансовим тиском: податки, позики, збори на потреби фронту та єпархії часто перевищували реальні можливості. Наприклад, на початку 1946 року отець Никон звернувся з проханням переглянути завищений податок — районні власті майже вдвічі завищили його дохід. Після перевірки податок було знижено з урахуванням реального доходу, проживання у церковній келії та утримання корови. З цього можна зробити висновок, що навіть сільські священники, які жили у скромних умовах, зазнавали багатьох зборів — як за служіння, так і за особисте господарство. Незважаючи на вік і випробування, отець Никон спокійно і чесно вирішував ці адміністративні питання, не перебільшуючи і не посилаючись на своє минуле.

Водночас сама постать священника, його становище та побут в умовах повоєнного села залишалися надзвичайно вразливими. Незважаючи на відновлення служб, отримання продовольства не було гарантоване. Лише 28 грудня 1945 року, тобто майже через два роки від початку служіння, виконавчий комітет Вишньоволоцької райради направив уповноваженому повідомлення, в якому йшлося, що отцю Никону та іншим служителям храму дано вказівки щодо видачі хлібних карток.

Цей простий факт — отримання хлібних талонів — став по суті важливим актом визнання: неформальним сигналом того, що духовенство знову входить у число тих, хто має хоча б мінімальні соціальні гарантії. Для отця Никона, який пережив арешти, заслання, скитання, — це було не просто продовольче забезпечення, а підтвердження права на мирне життя і служіння, хай і в скромному сільському храмі. Коли через півроку отець Никон повернувся до Києво-Печерської Лаври, він представив духовному собору низку документів, зокрема довідку про те, що 12 липня 1946 року був знятий з обліку по забезпеченню.

Раніше, 11 листопада 1945 року, за довгу і сумлінну службу у Троїцькій церкві міста Бологе, він був піднесений до сану архімандрита керуючим Калінінською єпархією — єпископом Калінінським і Вишньоволоцьким Арсенієм (Криловим).

«Покликаний у одинадцятий час» (Мф. 20: 1–16)

З відкриттям Києво-Печерської Лаври архімандрит Нестор (Тугай), який з 1953 року став її намісником, почав збирати всіх колишніх насельників Лаври. У 1946 році він приїхав за отцем Никоном і забрав його назад до Києво-Печерської Лаври. Збори тривали два тижні.

Вишневолочанка, тоді прихожанка церкви села Федово, Ольга Борисівна Анісімова, донька диякона Бориса Олексійовича Малишева, розповідала, як разом з подругою проводжала архімандрита Никона на поїзд. Ольга Борисівна описувала отця Никона так: «Він був повною людиною, з високим “жіночим” голосом, у нього не росла борода. Таким він і залишився в пам’яті…». Треба сказати, що прихожани з Федова дуже любили свого батюшку Никона: про це свідчать збережені листи, які він отримував від своїх колишніх прихожан, що з теплом і вдячністю згадували про духовну підтримку, отриману від нього в тяжкі часи.

29 липня 1946 року архімандрит Никон повернувся до Києво-Печерської Лаври. За призначенням Духовного собору він ніс кліросний послух — через вік і стан здоров’я. Після північного заслання, де він втратив ногу і став інвалідом, отець Никон вже не міг самостійно пересуватися. У Лаврі він мешкав у 43-му корпусі на Ближніх печерах, продовжуючи своє служіння у сані архімандрита. Незважаючи на фізичні страждання, він зберігав любов до церковного співу.

На початку 1950-х у Києво-Печерській Лаврі проживало близько сотні осіб — окрім старої братії, яка повернулася, сюди прийшли монахи з Іонинського та інших київських монастирів, які були закриті. Усі зібралися саме тут, у Лаврі, яка стала духовним центром повоєнного чернецтва Києва. Серед старців були відомі духовники, до яких линули віряни: отець Кукша (Величко), отець Дам’ян (Корнейчук) — схимонах і чадо преподобного Іони Київського, а також ігумен Андрей (Мищенко), архімандрит Поліхроній (Дубровський), у той час послушник Ахілла (Орлов) та інші.

У повоєнну Києво-Печерську Лавру монахи, часто пройшовши через тюрми та заслання, поверталися в пошуках себе. Поза Лаврою вони не відчували повноти обраного ними шляху, бо тільки тут — у тиші келій, за богослужінням, у братському колі — вони знову ставали тими, ким були покликані бути: ченцями. Усе інше — заслання, позбавлення, заборони — не скасовувало їхніх обітниць, але саме в Лаврі ці обітниці набували подихів життя.

На Дальніх печерах діяла богадільня для літніх насельників, а паломники, що приїжджали до обителі, часто ночували під відкритим небом — при монастирі не було готелів, і притулок їм надавали віруючі. Повсякдення Лаври було наповнене молитвою і співом — псалми та духовні піснеспіви лунали всюди, створюючи особливу атмосферу. Лаврський клірос славився високим рівнем виконання: у ньому співали досвідчені монахи, для яких спів був не просто мистецтвом, а формою молитви.

Автор цих рядків був свідком, як одного разу намісник монастиря запросив до вівтаря співака, який усе життя співав на кліросі, і сказав: «Досить уже, отче, молись, а молоді хай співають». Клірошанин прийняв запрошення і почав молитися мовчки, але зрадницька тінь від його бороди на стіні тремтіла «під фонограму» в такт співу — він беззвучно відкривав рот у темряві.

Особливу відомість здобув архімандрит Никон (Білокобильський) — із рідкісним за красою голосом і талантом канонарха. Його виконання, наприклад, псалма «Блажен муж», зворушувало слухачів до глибини душі. Цей спів, живий і щирий, лунав без техніки і записів — лише голос, тиша храму і молитва. Спогади архімандрита Аврамія, у схимі Агапіта (Куяви), точно передають ту атмосферу: «Ідеш монастирем — і всюди співають псалми, лунають прекрасні чоловічі голоси… Архімандрит Никон лише починає “Блажен муж” — і душа вже тремтить…»

У характеристиці, підготовленій духовним собором Києво-Печерської Лаври у 1952 році, говорилося: «…що перебуваючи у Лаврі з 1901 року, він увесь час був відомий як сумлінний служитель і як знавець лаврського співу. За всю свою 50-річну діяльність архімандрит Никон Леонтійович Білокобильський ні в чому упередженому не був помічений». Ці слова якнайкраще відображають його шлях — сповнений вірності, молитовного труда і стійкості.

Нової хвилі гонінь архімандрит Никон вже не зазнав, мирно відійшов до Господа 10 лютого 1954 року. Похований на Звіринецькому цвинтарі в Києві.

Матеріал підготовлено архівною службою Києво-Печерської Лаври

Фотогалерея: