14 травня — день пам’яті священномученика Макарія, Митрополита Київського і всієї Русі

«Пастир добрий душу свою покладає за овець» (Ін. 10:11).

Цій євангельській істині було підпорядковане все життя св. митрополита Макарія. Смерть свою мученицьку (†1497) він також прийняв у повній відповідності до слів апостола. І тим стяжав велику небесну славу та нев’янучу любов православного світу.

Багато життєписів священномученика Макарія пропонують нам точні дати, подробиці його походження та виховання. Проте серйозні дослідники наполягають, що це лише плід логічних побудов і припущень. Насправді вперше його ім’я згадується в історичних свідченнях уже тоді, коли він був архімандритом Свято-Троїцького монастиря в місті Вільно (нині Вільнюс) — головного монастиря Великого князівства Литовського.

Тож достовірно ми не знаємо ані дня його народження, ані родоводу, ані того, як він прийшов до Бога. Навіть дня його постригу в ченці ми не знаємо. Однак можемо з певністю стверджувати, що священномученик Макарій був одним із найвидатніших митрополитів Київських і всієї Русі, який явив приклад істинної християнської любові, стійкості у вірі та пастирського самозречення.

Не заглиблюючись у хащі історії, зазначимо, що архієрейське служіння митрополита Макарія припало на страшний для Русі час: час монголо-татарської навали, гонінь на Православ’я і поділу колись могутньої держави на два князівства — Московське і Литовське.

З низки причин території сучасних України та Білорусі опинилися під владою литовських князів. Втім, попри цей поділ, Церква залишалася єдиною для обох князівств. Очолював її Митрополит, який носив титул Київський і всієї Русі.

Однак через міжусобні війни руських князів і монголо-татарське нашестя стольний град був майже зруйнований, тому митрополити Київські, шукаючи впорядкованого й безпечного місця, змінювали багато міст. Так, ще у 1299 році святитель Максим, Митрополит Київський і всієї Русі, переїхав спочатку до Суздаля, а згодом ще далі на північ — до Володимира.

У різний час резиденції Київських митрополитів знаходилися також у Москві, Вільно, Смоленську, Чернігові. Така часта зміна кафедр призвела до того, що патріарх Константинопольський Філофей, як свідчить літопис, постановив, щоб Київ, як місто Хрещення Русі, «був власним престолом і першим осідком архієрейським».

Втім, митрополити не послухалися його, а невдовзі єдина митрополія розділилася на дві частини — Московську і Литовську. Відповідно й митрополити почали носити різні титули: «Московський і всієї Русі» та «Київський і всієї Русі».

Резиденція останніх знаходилася в неприступному замку міста Новогрудка. Саме на цей тяжкий і кривавий час припало архієрейське служіння священномученика Макарія.

Сторінки літописів свідчать, що архімандрит Віленського Свято-Троїцького монастиря Макарій був відомий далеко за межами обителі. Подвижницьке життя, безстрашна відданість Православ’ю та батьківська любов до братії зробили його одним із найулюбленіших і найшанованіших у народі священнослужителів.

А бездоганне дотримання монашого уставу й обов’язків настоятеля привели до того, що за порівняно короткий час обитель була приведена в квітучий стан: у ній було збудовано странноприїмний дім, а число православних серед мирян, незважаючи на тиск католицької Польщі, неухильно зростало.

Тому, коли в 1494 році помер митрополит Іона і собор православних єпископів Великого князівства Литовського звів архімандрита Макарія в сан Митрополита Київського і всієї Русі, паства з радістю і любов’ю сприйняла цю звістку як визнання заслуг свого улюбленого батюшки перед Самим Христом.

Та, на невимовний жаль православних, вік новопоставленого митрополита був недовгим.

З перших днів свого архієрейського служіння Макарій рішуче відсікав будь-яке стороннє втручання у справи Православної Церкви.

Коли уряд Польщі, бажаючи зближення Литви з Московським царством, запропонував великому князю литовському одружитися з дочкою царя Івана III Оленою, вінчати молодят мав митрополит Макарій.

Проте майбутній священномученик категорично відмовився звершувати богослужіння разом із католицьким єпископом.

Після весілля митрополит став наставником православної княжни. Саме його стараннями Олена не піддалася на умовляння римських легатів перейти в католицизм. Навіть коли їй погрожували позбавленням корони, вона відмовилася зрадити Православ’я.

Історичні джерела свідчать, що митрополит Макарій багаторазово звертався як до самої великої княгині Олени, щоб вона не піддавалася «латинському закону», так і до її чоловіка князя Олександра з проханням припинити утиски православних у Литовському князівстві.

При цьому Макарій ніколи не забував, що він — Митрополит не лише всієї Русі, а насамперед Київський.

Усім серцем прагнув він до зруйнованого града, переймаючись долею кожного православного, позбавленого архіпастирського благословення.

Особливо важливо було подати це благословення тому, що за кілька років до його поставлення в сан митрополита Київ зазнав одного з найспустошливіших татарських набігів.

Кримський хан Менглі-Гірей не просто захопив місто.

Літописці залишили свідчення про цілеспрямоване руйнування Софійського собору і Києво-Печерського монастиря, убивство ченців і наругу татарської орди над православними святинями.

Тому митрополит Макарій вважав своїм пастирським обов’язком підтримати зневірених, утішити знедолених, утвердити у вірі всіх стражденних.

Він розумів, наскільки для всього православного люду важливо, щоб їхній архіпастир разом із ними молився за відродження православного Києва.

До того ж стольний град — ця древня кафедра — уже майже 200 років не відвідувався Київськими митрополитами, являючи собою лише примарну тінь колишньої слави і величі.

Владика Макарій ясно усвідомлював, що необхідно повернути православну столицю православному народу.

Літопис зберіг для нас його слова:
«Я хочу виконати мій святий обов’язок як архіпастир. Нехай буде на мені воля Божа».

Кілька разів він поривався вирушити до Матері городів Руських, але щоразу військові набіги татар перешкоджали здійснити задумане.

І ось у 1497 році, зібравши кошти для відновлення Києво-Печерської Лаври та Софії Київської, митрополит вирушив у дорогу.

Пливучи зі своїми супутниками рікою Прип’ять, святитель зупинився неподалік міста Мозиря, у селі Стриголово, для звершення Божественної Літургії.

Та під час богослужіння стало відомо, що татари, які облягали Мозирську фортецю, довідавшись про появу православного митрополита, вирішили взяти його в полон.

Коли про це повідомили святителя, він мужньо відповів:
«Рятуйтеся, дітки, а мені не можна; я віддаю себе волі Божій», — і продовжив звершувати Літургію.

Далі літописці розходяться в подробицях.

Одні стверджують, що священномученик був обезголовлений просто у вівтарі, інші — що його вивели на навколишні болота.

Є також припущення, що під час нападу татарам довелося відсікти праву руку Макарія, у якій він так міцно тримав чашу для Причастя, що нападники не змогли її вирвати.

У самому ж селі досі передається таке передання:
«Після вбивства святителя Макарія нечестивці тягнули обезголовлене тіло святого мученика за ноги до ріки Прип’ять, але, оскільки там було непрохідне болото, татари кинули тіло в непролазній трясовині, а голову святителя закинули в ріку. Пізніше голову мученика знайшли на піщаній мілині Дніпра».

Ця подія стала справжнім ударом для осиротілої пастви митрополита Макарія.

Сучасник священномученика писав:
«Так Бог попустив за наші гріхи… Така смерть з архієреєм Божим сталася для того, щоб більше нагороджений був він».

Історики Церкви, зіставивши літописні й архівні факти, дійшли висновку, що напад загону татар на Скригалів був організований не без участі литовського уряду, який не бажав бачити на чолі митрополії такого стійкого захисника Православ’я.

Як би там не було, нетлінне тіло свого архіпастиря місцеві жителі знайшли лише наприкінці літа.

Коли про це довідалися іноки Києво-Печерської Лаври, вони благоговійно перенесли чесні останки замученого святителя до Києва, до Софійського собору, куди він так прагнув за життя і куди так і не потрапив.

За їхнім проханням митрополит Київський і Галицький Макарій II здійснив перше офіційне прославлення священномученика. Це сталося у 1547 році.

Цікаво, що пам’ять священномученика Макарія раніше звершувалася в день преподобного Макарія Єгипетського — 19 лютого.

І лише за митрополита Київського і Галицького Євгенія (Болховітінова), починаючи з 1827 року, її стали святкувати 14 травня — у день мученицької кончини святителя.

Нині святі останки незламного захисника Православ’я спочивають у Володимирському соборі Києва.

І це глибоко символічно: мощі священномученика були і в руках католиків, і самосвятів-автокефалістів, і розкольників. Але всюди, де вони перебували, з часом утверджувалося істинне Православ’я.

Тому віримо, що й нинішня кровоточива рана розколу заживе за нашими молитвами і подвижницьким життям.

І священномученик Макарій, як і раніше, допоможе нам у цій праведній і невідкладній справі.

Адже недарма ми співаємо в акафісті:
«Радуйся, Макаріє, явленням мощей твоїх у Православ’ї нас утверджуючи».