“І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися насамоті; і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь! Петро ж відповів і сказав: Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. А Він відказав йому: Іди. І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав: Рятуй мене, Господи!… І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: Маловірний, чого усумнився? Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухнула. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: Ти справді Син Божий! Перепливши ж вони, прибули в землю Генісаретську” (Мт.14:22-34).

Перше, чому ми вчимося, дізнавшись про цю історію, — це як потрібно ставитися до добрих справ. Людина у своєму житті, хтось більше, хтось менше, але щось добре у своєму житті робить. І як потрібно ставитися до цих своїх добрих справ? Спаситель вчить нас, що коли Він звершив чудо, то всі наситилися, були раді і були в захваті, ділилися один з одним враженнями, і апостоли також хотіли почути похвалу у свій бік, бо вони також допомагали Спасителю, роздавали хліб, рибу. Але Господь змусив, примусив їх увійти на корабель і плисти на інший бік, а Сам відпустив народ, одразу піднявся на гору в пустельне місце, щоб помолитися.

Таким чином Господь навчає нас, щоб ми, якщо зробимо добру справу, не слухали мирську похвалу, але щоб ми закрили вуха на людську похвалу і пішли в пустельне місце помолитися. Пустельне, звісно, в переносному сенсі, бо не кожен має можливість піти помолитися у відокремлене місце. Але є одна пустеля, куди ми всі можемо піти в будь-якому місці — це наша душа.

Людина має зазирнути в себе, заглибитися в себе і забути, що вона зробила, подякувати Богу в молитві за те, що Господь сподобив її бути знаряддям у Його милосерді, у Його Промислі: що Бог через неї зробив якійсь людині добро. А також попросити в Бога прощення, покаятися, змиритися, тому що людина — посудина недостойна і грішна. І якщо людина так робить добрі справи, то для неї немає жодних негативних наслідків від добрих справ. Потрібно зробити добру справу, забути про неї і віддати її Богу, а самому займатися своїм внутрішнім очищенням, своїм вдосконаленням і покаянням. Якщо ми цього не робимо, то обов’язково з доброю справою приходить спокуса, скорбота, хвороба. Якщо ми самі не усвідомлюємо, що ми знаряддя в руках Божих, то Господь через ці спокуси нам показує, що ми немічні, слабкі та нікчемні, що добро зробив Бог, а не ми. Ми ж тільки є знаряддям Божим, і через нас Господь дає милості тим, хто потребує цього. Якщо ми не будемо себе хвалити і красти похвалу, що належить Богу, приписуючи її собі, то не буде жодних негативних наслідків після зроблених нами добрих справ.