Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Спогади

02.02.2024

Про життя у засланні та таборі ГУЛАГА

книга «Сколько стоит человек»

photo_2024-02-05_14-37-15Спогади про життя у засланні та таборі ГУЛАГУ Євфросинії Антонівни Керсновської (1907-1994) — це 12 загальних зошитів та 703 кольорових малюнки, всі вони об’єднані в її книгу «Скільки коштує людина».

«Мемуари? Ні! Листки, на яких записані «малюнки» минулого. Начебто вицвіли фамільних фотографій, які дорогі лише тим, хто в розпливчастих зображеннях дізнається обличчя давно померлих людей – рідних, друзів… а в даному випадку – і ворогів», – з цих слів починається ця книга.

Народилася Євфросинія Керсновська в Одесі, у дворянській родині. У 1919 році сім’я Керсновських перебирається до Бессарабії, яка на той час входила до складу Румунії, від жахів громадянської війни та більшовицького свавілля на Батьківщині. Але у червні 1940 року Червона армія приходить і сюди, Бессарабію приєднують до СРСР. Радянська влада і тут починає проводити свою політику класової боротьби проти буржуазії та розкуркулювання заможних громадян. Так у Єфросинії Керсновської забирають усе майно, землю, будинок, і вони разом із матір’ю залишаються без нічого. Ще через рік у Бессарабії починається масове примусове висилання людей до Сибіру.

Незважаючи ні на що Єфросинія не вірила, що її можуть заарештувати чи вислати — вона нічого протизаконного не зробила! Проте, щось передчуваючи, відправила 64-річну матір у Бухарест, Румунію, а сама залишилася в рідному Цепілово. У голові не вкладалося, що чесна праця та справедливість новій владі непотрібні. Вона ще кілька місяців блукала чужими людьми, працювала в садах і городах.
Одного разу за нею прийшли, але Єфросинія була у відлучці — їй повідомили про прихід міліції добрі люди, у яких вона ютилася. Порадили втекти. «Тікають ті, хто винен, а ховаються труси!.. Сама піду».

«Коли людина постригається в ченці, вона тричі має підняти з підлоги ножиці, які навмисне кидає постригаючий. Це як нагадування: “Одумайся, поки ти не викреслений з числа живих!” Щось подібне мало місце зі мною того пам’ятного дня — п’ятницю 13 червня 1941 року. Останній день мого “мирського” життя…” – так описує початок свого заслання Єфросинія Антонівна Керсновська.

Тричі ходила вона до комендатури. Двічі її розвертали — то начальника не було, ще щось. Тільки втретє наказали забиратися у вантажівку, яка їде до міста. Саме цей момент Євфросинія Антонівна порівнює з чернечим постригом — три рази впали ножиці, але вона тричі не відмовлялася від свого наміру. «Машина рушила. Я перехрестилася».

«Пам’ятаю натовп, солдатів, крики, стусани, тисняву у вагоні, битком набитому розгубленими і роздертими людьми. У повалку лежать, чіпляючись за якийсь скарб, жінки, чоловіки, діти в телячому вагоні, де в стіні прорізаний отвір із вробленою в нього дерев’яною трубкою, яка буде нашою першою тортурою — гіршою за голод і спрагу, бо болісно соромно користуватиметься на очах у всіх такого роду нужником.
Катування соромом — перше катування… Людина вміє бути винахідливою, коли треба знущатися над собі подібними!»

Керсновська опинилася у Наримському краї, працювала на лісозаготівельних пунктах на річці Анга, Усть-Тьярм, Суйга. Норми виробітку тут були не під силу навіть здоровим чоловікам, що вже говорити про жінок. Втім, працювали на лісоповалі й діти, починаючи з 11-річного віку.

За невироблення норми карали скороченням і без того мізерного і голодного пайка. Люди гинули тут від холоду, голоду та хвороб – і нікому до цього не було жодної справи.

У лютому 1942 року Євфросинія здійснила втечу з заслання – вона була на межі голодної смерті, майже попрощалася з життям.

Після втечі вона блукала Західним Сибіром, пройшла пішки майже півтори тисячі кілометрів. Торішнього серпня 1942 року її знову заарештували і відправили під конвоєм назад у Нарим.

«Напевно, можливість десь осісти таки була. Але для цього треба було осягнути дві премудрості, без яких у нас немислиме життя: мовчати і брехати… Брехати завжди і мовчати теж завжди чи майже завжди. Цієї науки я так і не спіткала до кінця своїх днів».

У таборі Єльцовка під Новосибірськом Євфросинія допомагала вагітній ув’язненій Вірі Таньковій, віддавала їй овочі, які брала потай з полів. За це Єфросинію потім позбавили гарної роботи.

Єфросинія Антонівна змінила кілька лагпунктів (під Томськом та Новосибірськом), де працювала бондарем, художником випалювального цеху, швачкою, будівельником, ветеринаром.

«Взагалі, якщо в нашій країні когось ненавидять і зневажають усією душею, то це чесного, сумлінного трудівника. Це ворог номер один».

У лютому 1943 року її звинуватили в наклепі на життя трудящих СРСР і втечу з місця обов’язкового поселення. Засудили до розстрілу, але згодом розстріл замінили на 10 років виправно-трудових таборів та обмеженням у цивільних правах на 5 років.

У 1944 році Єфросинію Керсновську відправляють до Норильська. Тут вона часто стикалася з кримінальниками, завжди протистояла їм, за що, зрештою, заслужила повагу з їхнього боку.

Заступилася вона за літню людину, як потім виявилося, хорошого вченого, якого хотіли побити інші ув’язнені заради забави. Подумайте, чи легко було заступитися?! Адже вона виступила проти натовпу, а натовп більш непередбачуваний і більш жорстокий, ніж окремо взята людина.

Спочатку вона допомагала в лікарні медсестрою, а потім її перевели працювати в морг. Такі переміщення були пов’язані з тим, що Єфросинія Антонівна нікому не прагнула догоджати, завжди говорила правду і заступалася за слабких.

«В ув’язненні на кожному кроці натикаєшся на чиєсь страждання, в лікарні його особливо багато. І мені здавалося, що, нарешті, я знайшла те, що мені так необхідно. Я могла всі сили, весь свій час, усю свою волю спрямувати на те, щоб допомагати тим, хто страждає, приносити полегшення. Беззавітно, безкорисливо. І часом – нерозумно. У мене завжди була здатність розбити лоба, щойно я починала молитися».

Гірка іронія міститься в цих словах Єфросинії Керсновської. Її вчинки не були виправдані з погляду пристосувальницької логіки, через дух корисливості й байдужості вільних лікарів до пацієнтів-зеків – вона завжди вказувала на будь-яку несправедливість, за що страждала. Але виправдовувалися вони завжди тим, що вона справді рятувала людей і ніколи не йшла проти совісті.

Коли вона здавала кров, то ніколи не брала плату – збільшений пайок, бо торгувати кров’ю для неї було неприйнятним.

Вона возилася з тими, на кого всі махнули рукою. Одного разу, вже після того, як Єфросинія Антонівна перестала працювати в лікарні, вона випадково зустріла в зоні людину, яка простягнула їй руки і закричала: «Ці руки належать тобі, сестро!». Керсновська не пам’ятала цієї людини, але долоні в страшних шрамах згадала. Це був робітник-зек, який отримав сильний опік – і хірург хотів ампутувати йому руки до плечей. Але Єфросинія Антонівна взяла над пацієнтом шефство, не послухавшись лікаря, часто змінювала пов’язки, обробляла рани. Руки вціліли.

«Ще один, кому я зуміла допомогти. І це єдина радість, яка може випасти на мою долю… Та хіба цього мало?!»

Через прямий характер Єфросинія Антонівна була незручним працівником і для лікарів, їй довелося піти також із моргу – вона попросилася на найважчу, як їй здавалося, роботу в таборі – на шахту.

«Під землею ми всі рівні», «негідники під землю не спускаються» – за цими словами вона відчувала правду, тому що шахтарі завжди заступалися один за одного. Інакше в шахті й не можна. Тут була свобода – хоча б внутрішня.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Редакція сайту www.lavra.ua

Щотижнева розсилка тільки важливих оновлень
Новини, розклад, нове в розділах сайту

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: