На землі неможливо й уявити такі стосунки, які дорівнювали б стосункам між людиною і Богом. Навіть стосунки між могутнім царем і найбіднішим жебраком є вельми слабкою подобою стосунків між Богом і людиною, оскільки земний цар, обдарувавши жебрака всіма своїми благами, не передав йому буття і не може надати його душі вічного спасіння або вічної погибелі. Але це передав і це надає людині Бог. Ось чому навіть серафими, за словами пророка Ісаї, закривають свої обличчя, будучи не в змозі виносити величі слави Божої. Ось чому і нас, земнородних, апостол закликає служити Богу з благоговінням і страхом (див. Євр. 12:28). Якщо людська природа влаштована так, що діяльність духовна і тілесна, внутрішня і зовнішня, в ній нерозривно пов’язані, і якщо Бог є Творець не тільки душі, а й людського тіла, то звідси само собою випливає, що ми повинні прославляти Бога і в тілах наших, і в душах наших, які суть Божі (див. 1Кор. 6:20). Таким чином, необхідне шанування Бога внутрішнє і зовнішнє. Одне з іншим нерозривно пов’язане. Без духовного боку богошанування було б тілом без душі, безжиттєвим, механічним, таким, що не має жодної ціни. Воно було б навіть лицемірством, самообманом; і тому Бог через пророка виявляє обурення на таке богослужіння: «Народ цей устами своїми наближується, і губами своїми шанує Мене, але серце своє віддалив він від Мене» (Іс. 29:13), а також: «Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! Та однак надаремне шанують Мене…» (Мф. 15:8-9).

У бесіді з самарянкою Господь називає справжніми шанувальниками тих, які вклоняються Богу духом і істиною. Але, з іншого боку, без зовнішньої або тілесної сторони богошанування було б неповним, бездіяльним і не могло б зміцнитися в людині. Досвід показує, що ті, які нехтують зовнішніми засобами вираження релігійних почуттів (хресним знаменням, схилянням голови і колін тощо), зазвичай бувають позбавлені і внутрішньої релігійності, і навпаки: ті, що старанно і з розумом користуються цими засобами, зміцнюють у собі й внутрішній релігійний настрій. І природно, адже кожен духовний акт тим досконаліший, чим більше знаходить відповідне йому вираження в його тілі й у зовнішньому світі, водночас кожна жива істота прагне виразитися зовні: «З повноти бо серця уста промовляють» (Мф. 12:34).