Ми ходимо в темряві, коли цінність людей зводимо до нуля, коли бачимо інших як нуль, а після нуля ставимо одиницю, що представляє нашу особистість. Ми стаємо дітьми темряви, а не Світла, коли повністю відкидаємо людей, знаючи їх побіжно та поверхово. Або хіба ми не діти темряви, якщо ми здатні за один тільки гріх безжально засудити людину, яку лише за цим гріхом знаємо, прирівняти її до нуля і викреслити зі списку людей?

Хтось убив. Його за це судили, він ходив у кайданах, він зізнався у злочині перед сотнями слухачів у залі суду, потім тисячі днів і ночей відбував покарання за свій гріх за тюремними ґратами. Коли він вийшов на світ Божий і повернувся в суспільство людей, він поводився як чесна людина, що виправилася. Однак у нашій свідомості він назавжди залишився людиною, рівною нулю.

Інший вкрав, третій обдурив, четвертий напився, п’ятий зрадив, шостий за всяку ціну рвався до грошей, або до влади. І за все це вони так винні в наших очах, що ми зводимо їх до нуля, і хоч би де ми були, говоримо про них, як про нулів. І якщо десь зайде про них мова, ми проштовхуємося вперед і кричимо: «Дозвольте, панове, я цю людину добре знаю. Він злодій! Коли він ще навчався в школі, він вкрав буквар у свого сусіда по парті і за це був виключений. Це не людина, а нуль!»

Чи почнеться розмова про іншого, якого хвалять за патріотизм, ми тут же встряємо: «Дозвольте, панове, я цю людину добре знаю. До цього він уже змінив дві партії. Це не людина, а нуль!» А якщо йтиметься про третього, якого обрали на високу державну посаду, ми обурюємося: «Дозвольте, панове, він це місце отримав обманом і підкупом. Я його добре знаю, він і мене одного разу хотів обдурити і підкупити. Це не людина, а нуль!»

І так про кожного. Так ми судимо про людей, так про них говоримо, так пишемо. Чи спіймаємо ми хоч раз когось у гріху, ніколи вже та людина не зможе піднятися в наших очах, а ми не дамо їй піднятися в очах інших людей. Можливо, вона вже стократно спокутувала свій гріх перед Богом, але перед нами вона ніколи і нічим його не спокутує.

Наша несправедливість до інших людей нескінченна. Ми засуджуємо людей за незначні й часто від них незалежні речі. Одну людину ми не терпимо за те, що вона кашляє, іншу – за те, що заїкається, третю – за те, що в неї пташиний голос, четверту – за те, що в неї змієподібне обличчя, п’яту – за те, що в неї кучеряве волосся. Або ще: одного не терпимо за його рідню, іншого – за друзів, третього – за посаду чи гроші. Або: перший раз у житті ми зустрічаємо в трамваї людину, вперше відтоді, як земля обертається довкола сонця і сонце дивиться на землю, ми вперше бачимо одне одного, але ми її смертельно ненавидимо тільки за те, що вона сіла надто близько. Ми її смертельно ненавидимо і наділяємо про себе найгрубішими прізвиськами.

Ми подібні до вулкана, сповненого сірки, вогню і попелу, хто б до нас не наблизився, ми його обпалюємо і закидаємо брудом. Ми не прощаємо тому, хто вбив одного разу, а самі вбиваємо постійно. Ми не даємо людині піднятися, але остаточно зіштовхуємо її в прірву, в якій вона опинилася за єдиний гріх. Хіба це не вбивство?

Але ми ще й крадемо. Ми підкреслюємо і розголошуємо тільки зло, яке є в людині, і свідомо приховуємо від інших те, що в ній є доброго. І засуджуючи за злодійство, ми самі крадемо в інших, приховуючи їхні чесноти за сірчаним димом і попелом. Хіба це не крадіжка? Вкрасти сто динар – значить завдати шкоди тільки в сотню динар, але приховати її порядність і представити її безчесною людиною – значить завдати шкоди набагато більшої, ніж сотня динар.

Ми обманюємо. Ми зловтішні й у своїй зловтісі обманюємо, перебільшуючи чужі помилки. Наш обман походить від нашої жаги бачити чужі недоліки й гріхи, і навіть коли їх немає, ми створюємо їх у своїй уяві та приклеюємо тій особі, яку не терпимо й хочемо скомпрометувати. Зустріне нас на вулиці, наприклад, наш друг і запитає – що нового? А ми тут же відповідаємо: «Багато, багато чого нового. Чи чув ти, що такий-то високопоставлений пан фальсифікував цінні папери? Про це скрізь шепочуться, а я-то давно знав, що він нечистий на руку». Наш друг дивується, а ми продовжуємо: «А чи чув ти, як оскандалилася пані Н.? Вона сильно скомпрометована, хоча дурні продовжують вихваляти її порядність. А які чутки ходять про професора Х.? А про священика У.? А про адвоката З.? Так, дорогий мій друже, не залишилося на світі доброчесності! Про неї можуть мріяти лише захоплені романтики. Ну, вибач, я поспішаю!» І з цими словами ми догідливо простягаємо йому руку і поспішаємо далі зі своєю брудною фантазією і злим язиком, від одного знайомого до іншого, з однієї редакції до іншої, з одного села до іншого.

Ми ще й сіячі пажитниці на ниві Божій. Дні нашого життя проносяться, як вітер, а ми сіємо за вітром життя пажитниці, які розносяться і множаться всюди. Найфатальніше для нас у тому, що ми не усвідомлюємо своєї безчесної не царської ролі. Ми не можемо піднестися над помилками людини і цінувати в ній людину, для нас людина тотожна її помилці. Ми не помічаємо, що людина як явище більша за свою помилку, що, окрім помилки, в ній є ще багато чого, ми не усвідомлюємо, що такою поведінкою ми непомітно відокремлюємося і віддаляємося від нашого Царственого Небесного Отця і опускаємося до рівня свинопасів, які харчуються тією самою їжею, що і їхня худоба.

Чи доводилося вам коли-небудь бувати на службі Божій у Топчидерській (р-н Белграда) церкві разом із засудженими з каземату? Чи замислювалися ви над долями цих людей? Шкода, якщо не замислювалися. Рідко де ще людина відчуває таке сплетіння почуттів, як на молитві разом із людьми, яких суспільство вигнало зі свого середовища: з убивцями, злодіями, шахраями. Потрібно бачити цих людей у білих робах, як вони своїми мозолястими тремтячими руками ставлять свічки – Бог знає, за чиє здоров’я чи за упокій чиєїсь душі, і пильно дивлячись на полум’я свічки, шепочуть блідими губами молитви, Бог знає, за чиє здоров’я чи за упокій чиєїсь душі. Потрібно бачити, як вони з рабською покірністю кланяються кожній людині, що проходить повз них. Вони самі вважають себе найнедостойнішими серед інших перед ликом Божим і тому кожному кланяються.

Вони знають, що люди про них думають, о, як добре знають, то як же їм не вклонятися? Вони знають, що марно казати людям, що в їхньому житті є щось, окрім злочину, що злочин не займає все їхнє життя і всю їхню душу, що і на їхньому віку було багато днів, коли і їм була мила справедливість, коли і вони жертвували собою і страждали заради інших, і шукали Бога, і вірили в прихід Царства Божого. Марно переконувати людей, що не весь свій вік вони проливали кров і грабували, підпалювали, шахраювали і покривали злочинців. Вони знають, що люди їм не повірять, бо дивляться на їхнє життя винятково через призму однієї обставини, а на всю їхню душу тільки через призму одного діяння, що привело їх за ґрати. Тому вони побоюються з людьми і недовірливі з ними. Тому вони відкривають свою душу тільки Богу, тільки Тому, Хто знає всі дні їхнього життя, а не тільки одну злочинну мить, знає всі рухи їхнього серця, а не тільки злочинні. Тому молитва цих нещасних людей палкіша і міцніша за молитву вільних людей.

Ех, браття, скільки засуджених поза тюремними стінами! Скільки серед нас тих, хто якимось випадком втратив довіру людей і хто може тільки до одного Бога звернутися! Скільки тих, хто мимоволі образив друга і назавжди втратив його! Скільки торговців, які витратили свій кредит і тепер не знають спокою ні вдень, ні вночі! Скільки чиновників, кар’єра яких обірвалася через різні причини, і вони зазнали презирства! Скільки робітників, які втратили роботу за невелику недбалість і залишилися голодувати разом із близькими в злиднях! Скільки їх, зганьблених, заплямованих, скомпрометованих, ох як скомпрометованих!

Усі ці люди, як і ми, сини Царські, але ми не визнаємо їх такими. Їх визнає Цар, їхній Отець і наш Отець, але, брати, ми не визнаємо їх. Брат завжди менше любить брата, ніж батько сина. У кожному братові є іскра каїнової нетерпимості до брата, а в кожному ж батьку, навіть у найгіршому, іскра божественної любові до дітей своїх. Ми знаємо скомпрометованих людей тільки через гріх, який підірвав їхню репутацію, але Бог, який відає глибину всякої душі, бачить у цих людях те, що виправдовує їх як Його синів. Тому в очах Божих вони ніколи не будуть прирівняні до нуля, навіть якщо ми обпишемо їх нулями з голови до п’ят.

Ми з голови до ніг обписуємо зганьблених людей нулями, але якщо ці люди – нулі, вчинять самогубство, ми обурюємося, кажучи: самогубство – тяжкий гріх. Хіба це логічно з нашого боку? І хіба самогубство таких людей незрозуміле?

Людина легковажно програла кредит. Вона знає, що вчинила великий гріх, але, незважаючи на це, вона ще здатна на дуже хороші й гідні справи. Але який у цьому сенс, якщо ми до смерті вважатимемо її банкрутом? І знаючи про це, він віддає перевагу життю перед смертю. О, не думайте, що він один винен у самогубстві, і не знизуйте байдуже плечима, наче не брали жодної участі в його смерті.

Юна дівчина мріяла про щасливе життя і вірила людям. Що у світі може бути природнішим, ніж мрії дівчини про щастя і довіру людям? Але одного разу ми закидаємо її камінням. За що? «Та за те, що згрішила, – кричимо ми, – бо згрішила! Швидше, забийте її камінням!» Христос не сказав би так, Він сказав би: «Хто без гріха, той нехай перший кине в неї камінь!» Але ми не говоримо так. І хто тоді винен у самогубстві цієї нещасної, якщо не наша фарисейська ревність? Вона, бідна, хотіла сказати, кричати, захиститися, просити про помилування, переконувати нас, що в її душі ще багато місця для доброчесності, багато віри в ідеал, що вона гірко кається у своєму гріху. Вона хотіла, та ми їй не дали. Ми зробили з її гріха сенсацію дня, використавши всю технічну безжалісність нашого часу, щоб розтиражувати цю сенсацію в найбільшому форматі, в найяскравіших фарбах. Хіба в цьому випадку, панове, дозволено говорити про самогубство молодої недосвідченої істоти, коли доречніше говорити про вбивство, яке ми вчинили?

Так, радіючи чиїйсь компрометації, ми компрометуємо себе, ми компрометуємо ім’я християнина і нашу Царську гідність. Вся наша чеснота звелася до засудження чужого гріха. Така негативна чеснота не дає жодного права на звання християнина і Царського сина. Безжально засуджуючи інших, ми наївно думаємо, що підносимо себе. Ми наївно думаємо, що покажемо себе чесними й шляхетними людьми тільки тому, що не станемо їсти й пити з грішниками, якщо цуратимемось так званих скомпрометованих людей, якщо покажемо до них якнайбільше презирства й будемо ганьбити їх.

Христос не боявся скомпрометованих людей, а ми боїмося, Він не боявся, що порок грішників спаплюжить Його чесноту, а ми боїмося. Його чеснота була збудована на непорушній скелі, а наша – на піску, тому Він не боявся, а ми боїмося. Христос на ринкових площах і на перехрестях доріг зустрічався зі зганьбленими людьми, знехтуваними грішниками і зневаженими грішницями, на велику спокусу фарисеям. Фарисеї боялися зустрічі з грішниками, а Христос ішов їм назустріч. Фарисеї не хотіли переступити поріг будинку митаря, а Христос їв і пив із митарями. Фарисеї були готові будь-якого грішника побити камінням, а Христос був готовий зупинити кожен кинутий камінь, відвернути його від голови грішника. Фарисеї попирали ногами всякого, хто впав у багно, щоб ще більше очорнити його, а Христос простягав йому руку, піднімав із багна, ставив на ноги, кажучи: «Встань і йди!» Фарисеї вважали нижче своєї гідності ходити до простих людей, цікавитися їхньою долею, а Христос вважав це своїм скарбом. Ось у чому різниця між Христом і фарисеєм.

Визначимо різницю між Христом і нами. Христос знав, що в душі будь-якої людини є щось піднесене й шляхетне, щось царське й божественне, що може розгорітися як полум’я, коли з нього здують золу. Христос здував золу з душ людських, а ми її збираємо. Ось у чому різниця між нами і Христом. Христос шукав у кожній людині добре, а ми шукаємо зле. Христос шукав у людях добро, бажаючи їх виправдати, а ми шукаємо зле, щоб засудити. Христу було боляче говорити про чужі гріхи, а нам це приємно. Христос обертав грішників на праведників, а ми ввергаємо грішників у більший гріх. Христос спасав людей, а ми їх губимо. У цьому різниця.

Але ж і ми можемо бути подібними до Христа. Перш за все, необхідно бути послідовними, і якщо ми називаємо себе синами Царськими, то постараємося виправдати це звання. Наберемося мужності і піднесемося над особистими антипатіями і забобонами, станемо думати про людину як про людину. Нехай грішник відійде на другий план, будемо зневажати гріх, а не грішників, адже ми в усьому їхні брати.

Потім наберемося терпіння, щоб за гріхами і пороками так званих скомпрометованих людей шукати Царську достойність. Вірте, ми знайдемо її! Навіть найбільший грішник приховує її десь у куточку душі, можливо, не знаючи про неї. Найскомпрометованіший із людей, якого ми вважаємо нулем, готовий зараз простягнути руку потопаючому і врятувати його, готовий розділити з голодним свій шматок хліба або охолодити вуста вмираючому від спраги. Уявіть таку зганьблену людину в обставинах, де може проявитися її Царська душа. Уявіть її на цвинтарі, де мовчать мертві, чи думаєте ви, що вона б там сміялася? Уявіть його в лікарні, де стогнуть хворі, невже думаєте, він би там танцював? Уявіть його на пожежі в школі, де гинуть діти, невже думаєте, що він піде, байдуже відмахнувшись? Уявіть його поблизу сплячої в траві людини, до якої підповзає змія, невже думаєте, він би залишився мовчки й нерухомо стояти? О, ні! Найгірший із людей виявиться людиною в такий момент, і найзапекліший розбійник доведе, що він Царський син.

Давайте зробимо, нарешті, дещо ще, наберемося дерзості і будемо непослідовні, непослідовні в ненависті і в презирстві до людей. Всі ми невтомно відстоюємо чесноту послідовності, але ж і непослідовність теж чеснота. Благо тим, хто непослідовний у ненависті й презирстві до людей. Це справжні сини Царські, які становлять славу Отця свого.

Йшов чоловік із Єрусалима до Єрихона, дорогою на нього напали розбійники, побили й пограбували. Двоє людей, у любов яких він вірив, пройшли повз, не озирнувшись на нього. Самарянин же, якого той чоловік підозрював у ненависті, зглянувся над ним і допоміг йому. Двоє перших були непослідовні в любові, і Христос засудив їхню непослідовність, а милосердний Самарянин був непослідовний у ненависті, і Господь похвалив його непослідовність і поставив у приклад. Давайте ж і ми будемо непослідовні в ненависті, як Самарянин, прошу вас, будемо непослідовні! Давайте будемо непослідовні в презирстві до зганьблених людей, бо, якщо не станемо непослідовні в цьому, ми самі себе зганьбимо!

Не будемо зарікатися, що з якоюсь людиною ніколи не будемо розмовляти. Можливо, завтра нам доведеться порушити свою клятву. Ні про кого та не наважимося сказати: ця людина померла для мене! Бо людина не вмирає зовсім навіть у смерті, а тим більше за життя! Ні про кого нехай не наважимося сказати: якби його не було, світ був би кращим. Можливо, та людина те ж саме скаже про нас. Наш спільний Царствений Отець, Який на небесах, ніколи не скаже такого ні про нього, ні про нас. Він бачить у всіх нас Своїх, Царських синів, Він їх бачить не тільки серед земних царів, не тільки серед тих, хто по-царськи вдягнений і по-царськи живе, або хто за кров’ю, багатством і званням почуває себе на кшталт царевичів, а й серед тих жебраків, що чекають біля дверей цього храму, і не тільки серед тих, хто, як і ми, вірить у Нього та молиться Йому, а й серед тих, хто в Нього не вірить і шукає своїх прабатьків серед мавп.

Тому спрямуймо вгору наші серця і думки, як і личить Царським синам. Погляньмо на нашого Царственого Отця – Царя Світла, і наші думки висвітляться. Погляньмо на нашого Царственого Отця – Царя Милості, і наші серця підбадьоряться і зігріються.

До Тебе, Боже, Ти знаєш наших пращурів Царських і наших пращурів жебраків і любиш їх, як дітей Своїх, до Тебе ми прагнемо піднестися думками своїми і любов’ю своєю. Ми хочемо бути гідними Тебе, Який суть вічна Мудрість і вічна Любов. Ти викликав нас із небуття в буття, Ти зробив нас синами Царськими Своїми. Найбільша біда для нас, якщо затьмариться наша свідомість про Царське походження, якщо ми занепадемо і віддалимося від Тебе, в добровільне вигнання, у темряву. Наше найвище блаженство в нашому поверненні до Тебе і поверненні синівства нашого, бо тільки поруч із Тобою ми почуваємося як царі. Без Тебе ми наче листя, що відірвалося від дерева і стало забавою вітрів і бур, аж поки не впало в багнюку. Без Тебе ми як промінь, що перервав зв’язок із сонцем і залишився в просторі сам зі своїм світлом. Що таке промінь світла без сонця, якщо не раб темряви й холоду? Так і ми без Тебе, велике Світло наше, як промені світла без сонця, раби темряви й холоду. Тому, Господи, підтримай і укріпи нас у бажанні безперестанку підноситися до Тебе думками і любов’ю своєю, постійно бути з Тобою, як справжні сини Царські. Амінь.