Майбутній сповідник схиархієпископ Антоній (Абашидзе) народився 12 жовтня 1867 року в Тифліській губернії, належав до грузинського аристократичного роду.

У 1891 році вступив до Київської духовної академії. 16 листопада того ж року був пострижений у мантію з ім’ям Димитрій; 21 листопада рукопокладений у сан ієродиякона.

У 1896 році закінчив Київську духовну академію і рукопокладений у ієромонаха.

23 квітня 1902 року був хіротонізований у єпископа Алавердського, вікарія Мцхета-Карталінської єпархії. Послідовно він надалі обіймав Гурійсько-Мінгрельську, Балтську, Туркестанську і Ташкентську кафедри, а з 1912 року — єпископ Таврійський і Сімферопольський.

11 квітня 1923 року був заарештований і висланий із Криму. Після висилки переїхав до Києва й оселився в Китаївській пустині при Києво-Печерській Лаврі, а після її закриття жив на приватних квартирах.
У свої 55 років він представлявся оточуючим глибоким старцем.

Монахиня Сергія (Клименко) так описувала владику, коли відвідувала його на Кловському узвозі, поблизу закритої Лаври: «Був він такий чудесний, маленький, весь срібний, з великими “східними” очима, що дивилися так привітно і якось молодо».

Уже тоді його шанували в Києві як великого подвижника, молитовника і духоносного старця, до якого за духовними порадами стікалися православні з Росії, України, Білорусі, Грузії.

За спогадами архієпископа Чилійського Леонтія: «Жив він не для себе, а для Бога, для Церкви і для людей. Жоден православний єпископ і навіть деякі з обновленців, які згодом принесли покаяння, не проїжджали повз його скромне житло, щоб не зайти для духовної бесіди».

Відомо про владику Димитрія одне чудесне одкровення. Відображено воно в житії преподобного Олексія Голосіївського (Шепелєва; 1840-1917): «У 1925-му, через 8 років після поховання о. Олексія, наміснику Лаври архієпископу Димитрію (Абашидзе) уві сні явився о. Олексій і просив перепоховати його в інше місце, бо він плаває у воді». Перепоховання видавалося неможливим. Незабаром о. Олексій явився архієпископу і з великою суворістю просив його перепоховати. Архієпископ, бачачи, що це Промисл Божий, і знаючи о. Олексія ще в живих, зважився йти до влади цивільної… Владу здивувала рішучість архієпископа. Звичайно, для них сновидіння не були причиною перепоховання, і було відмовлено. Але тут одразу влада передумала і вирішила так: добре, дозволяємо, тільки з умовою, якщо виявиться неправда, відразу всіх винуватців заарештують і притягнемо до суду: «Покарання за агітацію несете Ви, Владико Димитрій». 

Владика взяв на себе відповідальність, сподіваючись на милість Божу і молитви о. Олексія. Відслужили всенічну, а вранці Божественну Літургію, після Літургії — панахиду по о. Олексію. До місця прибуло багато цивільної влади, озброєних солдатів. Початок зробив сам владика. Він узяв лопату й очистив горбок над могилою, потім дав лопату солдатам, вони почали копати в глибину. Не встигли прокопати на глибину лопати, як усі провалилися у воду! Труна буквально спливла на поверхню: «Страх вразив цивільну владу. Усі вони розбіглися. Владика з християнами раділи».

У 1928 році, роздавши своє майно, включно з дорогоцінною панагією, і давши на якийсь час обітницю мовчання, архієпископ прийняв велику схиму з нареченням імені на честь Антонія Печерського.

Ранньою весною 1933 року схиархієпископ Антоній, двоє його келейників, отець Леонтій (Филиппович) і кілька людей із братії Києво-Печерської Лаври були заарештовані. Владика був засуджений до 5 років ув’язнення умовно; жив на приватній квартирі на Козловській вулиці, біля Лаври.

У жовтні 1937 року було заарештовано ченців давно вже закритої Києво-Печерської обителі, заарештовано та вбито в Лук’янівській в’язниці Екзарха України Митрополита Київського Костянтина (Дьякова). Одна з його родичок бачила Владику уві сні, що стов біля свіжонасипаного могильного пагорба, Митрополит сказав: «Тут лежить моє тіло». Цвинтарний сторож, до якого вона наважилася звернутися, виявився якраз тим могильником, хто заривав останки митрополита. Схиархієпископ Антоній, ризикуючи опинитися заарештованим або, більше того, вбитим, звершив таємне відспівування священномученика над могилою на Лук’янівському цвинтарі в місті Києві.

Взимку 1941 р. владика Антоній переїхав із Кловського узвозу в будинок настоятеля Ближніх печер, коли німецька окупаційна влада дозволила знову відкрити в Нижній Лаврі монастир. Владика Антоній оселився в будиночку колишнього наглядача Ближніх печер.

«У цьому будиночку, — пише професор Никодимов, — для владики було відновлено знищену під час радянської влади церковку. Тут схиархієпископ у свята та неділі сам служив наодинці, без сторонніх прочан. Допомагали йому в цих службах його домочадці: співало кілька черниць, які обслуговували будиночок, і його секретар ієромонах Димитрій. Владика цінував ці усамітнені богослужіння».

Газета «Православная Русь» (Словаччина) опублікувала в 1942 р. велику добірку матеріалів про схиархієпископа Антонія. «Проживає він разом зі своїм келейником ієромонахом Димитрієм, колишнім мусульманином. Розповідають, що свого часу німецька влада вже погодилася передати Лавру самосвятам. Владиці — схиархієпископу послали сказати, щоб він на другий ранок покинув Лавру. Всю ніч молився старець, щоб не сталася ця жахлива справа… А на ранок прислали сказати, що він і далі може залишитися жити в Лаврі — вона не буде передана самосвятам».

У німецьких зведеннях про обстановку в Києві називали владику «ортодоксом», «старцем». Вказували, що «його думка важлива тому, що Антоній у єпископів і священиків обох церков користується великим авторитетом». 

Вмираючи, відчуваючи наближення земного кінця, владика Антоній голосно взивав до святителя Миколая і всіх святих про допомогу в майбутньому шляху. Помер владика 1 листопада 1942 року і був похований біля входу в Ближні печери Києво-Печерської Лаври.

Його улюблені учні — ієромонахи Михаїл Любимов та Іоанн Смуригін, заслані в Котлас, одного разу зуміли передати своєму авві подарунок — вирізану ними з дерева панагію із зображенням ікони «Спас нерукотворний». З цією безцінною річчю він і був похований у Лаврі за вівтарем Хрестовоздвиженської церкви. Нині нетлінні його мощі відкриті для поклоніння.

Владика любив повторювати: «Єпископська влада дана мені не для того, щоб карати, а щоб прощати».

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 14 червня 2011 року схиархієпископа Антонія (Абашидзе) було причислено до лику преподобних місцевошанованих святих Київської єпархії.

22 квітня 2012 року в Неділю Антипасхи (апостола Фоми) митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан) у лаврському храмі в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських очолив Чин прославлення святого Антонія (Абашидзе).

Славний преподобних Печерських подобниче, граду Києва і землі Іверської прикраса, добрі подвиги і чесноти, купно зі святительстом поєднавши, і в дні люті, від безбожних гонінь, обмовляння та інших скорбот зазнавши, образ чернечого життя показавши, отче наш Антоніє, моли Христа Бога, подати країні нашій у вірі утвердження, воїнам на ворогів здолання і спасіння душам нашим.

Фотоматеріали: fotopaterik.org