За давнім переказом, Господь Іісус Христос преобразився за сорок днів до Своїх страждань. Спочатку пам’ять Преображення припадала на лютий, але Церква перенесла святкування на серпень, оскільки лютневе святкування збігалося б зі Святою Чотиридесятницею — часом Великого посту, покаяння та скорботи. Свято ж Преображення Господнього сповнене іншої духовної радості: у ньому Церква споглядає славу Спасителя та передвіщення майбутнього віку.

На 14 вересня (27 вересня за новим стилем) припадає Воздвиження Хреста Господнього — день, коли Церква знову згадує страждання та хресну смерть Спасителя. Оскільки Преображення відбулося за сорок днів до розп’яття, святі отці, відрахувавши сорок днів від Воздвиження, встановили святкування Преображення на 6 серпня (19 серпня за новим стилем).

Господь знав, що наближається час Його страждань і смерті. Знав Він і неміч людського серця: учні, побачивши приниження Христа, Його наругу, страждання і хресну смерть, могли похитнутися у вірі. Тому Спаситель ще до Хреста явив їм Свою Божественну славу. Він немов заздалегідь відкрив їм завісу над тією таємницею, яка мала звершитися на Голгофі, щоб вони зрозуміли: Христос іде на страждання не через неміч, не тому, що виявився переможеним ворогами, а добровільно, з любові до роду людського.

Преподобний Єфрем Сирін говорить: «Господь явив їм Царство Своє раніше… наруги Своєї і честь Свою раніше безчестя Свого, щоб, коли буде взятий і розіп’ятий юдеями, знали вони, що розіп’ятий не через неміч, а за Своїм благоволінням, добровільно, на спасіння світу».

У цьому полягає глибокий зв’язок між Фавором і Голгофою. Не можна відокремити славу Преображення від Хреста. Той самий Христос, Який на Фаворі засяяв Божественним світлом, через деякий час буде обпльований, побитий і розіп’ятий. Але саме Фавор відкриває учням істинний зміст Голгофи: за зовнішнім приниженням Спасителя перебуває незмінна Божественна слава.

На гору Фавор Господь звів лише трьох учнів — Петра, Якова та Іоанна. Не випадково серед них не було Іуди. Блаженний Феофілакт Болгарський говорить: «Владика Христос не взяв дванадцяти учнів на гору, тому що Іуда не був гідний своїми зрадницькими очима бачити славу Христового Преображення». Преподобний Іоанн Дамаскин говорить: «Нечестиві не побачать слави Твоєї, Христе Боже». Але якби Господь узяв усіх апостолів, крім Іуди, то останній сповнився б гніву і ненависті не лише до Христа, але й до всіх апостолів. Блаженний Феофілакт додає: «Якби Господь залишив під горою одного Іуду, а інших узяв із Собою, то деякі люди могли б говорити, що саме ця обставина вразила серце Іуди і змусила його звернутися до думки про зраду свого Владики».

Чому ж Господь узяв із Собою саме Петра, Якова та Іоанна?

Петро першим сповідав Христа Сином Божим: «Ти — Христос, Син Бога Живого». Тому йому належало побачити підтвердження свого сповідання у славі Преображення. Він узяв Якова, оскільки йому першому з апостолів належало померти за Христа, випити Його чашу і хреститися Його хрещенням: «І вбив (Ірод) Якова, брата Іоаннового, мечем». Іоанн же, дівственник і найчистіший орган богослов’я, мав стати особливим свідком Божественної слави Сина Божого і згодом сповіщати світові: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог».

За законом трьох людей було достатньо, щоб засвідчити одкровення слави Божої, і, за висловом святого Прокла, вони «духом представляли в особі своїй і всіх інших апостолів».

Господь звів учнів на гору високу.

Блаженний Феофілакт Болгарський говорить: «Він зводить їх на високу гору, щоб показати, що той, хто не піднесеться над земним, недостойний таких небесних споглядань і спасіння».

Стомлені дорогою та нічною молитвою, апостоли заснули. Коли ж вони прокинулися, то побачили Господа у славі, а поруч із Ним — Мойсея та Іллю, які розмовляли з Ним.

Перед учнями постали представники Закону і пророків. Мойсей, який помер і був похований, та Ілля, який не зазнав смерті, свідчили про владу Христа над життям і смертю. Святитель Іоанн Златоуст говорить, що вони явилися для того, щоб показати, що «Христос має владу над життям і смертю, володарює над небом і землею».

Преподобний Єфрем Сирін говорить: «Радістю сповнилися пророки й апостоли, які зійшли на гору, — раділи пророки, бо побачили тут Його людство, якого раніше не бачили; раділи апостоли, бо побачили тут славу Його Божества, якого раніше не розуміли… Таким чином, гора являла собою Церкву, тому що Іісус поєднав на ній два Завіти, прийняті Церквою, і показав, що Він є Подателем обох».

Особливо важливо, що в момент явлення Христової слави Господь продовжував говорити з пророками про Свої майбутні страждання. Людська думка прагне відокремити славу від хреста, радість від скорботи. Але в Євангелії вони поєднані. Фавор не скасовує Голгофу, а одкровення Божественної слави зміцнює учнів перед майбутніми випробуваннями.

Саме тому Петро, перебуваючи в невимовному захопленні, сказав: «Добре нам тут бути». Йому хотілося залишитися на горі, де немає ні страждання, ні страху, ні майбутньої Голгофи. Але Господь не дозволив учням залишитися на Фаворі. Їм ще належало зійти з гори й іти за Христом шляхом, який вів до Єрусалима і Хреста.

Так і в житті християнина бувають хвилини духовної радості й утіхи, коли Господь іноді дає людині пережити втіху, духовну радість, особливу близькість до Бога. Але ці стани не є метою самі по собі. Після Фавору людина повинна знову повертатися до своїх обов’язків, до боротьби зі своїми пристрастями, до терпіння, до служіння ближнім. Фаворська радість дається для зміцнення на шляху, а не для того, щоб людина ухилялася від хреста.

Коли ж Петро говорив: «Добре нам тут бути», пролунав голос Отця Небесного: «Це Син Мій Улюблений, у Якому Моє благовоління; Його слухайте».

Ці слова мають безпосереднє відношення і до кожного з нас. Христос має бути не лише предметом нашого шанування, але й Господом нашого життя. «Його слухайте» — означає приймати Його слово навіть тоді, коли воно суперечить нашим бажанням; прощати, коли хочеться помститися; смирятися, коли хочеться звеличитися; терпіти, коли хочеться втекти від скорботи; мовчати, коли хочеться засудити; робити добро, коли воно залишається непоміченим.

Людина часто хоче перетворити своє життя, не перетворивши саму себе. Вона бажає змінити обставини, людей навколо себе, умови свого життя, але не помічає того, що головне джерело безладу знаходиться у її власному серці.

Тому свято Преображення Господнього нагадує не лише про велику подію на горі Фавор. Воно нагадує кожному християнину про необхідність жити так, щоб його серце поступово звільнялося від усього, що віддаляє його від Бога. Не шукати особливих духовних станів і не очікувати нагороди за свої труди, але зі смиренням робити те, що заповів Господь, пам’ятаючи: «ми раби нічого не варті, тому що зробили те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10).

І якщо людина, незважаючи на свою неміч, день за днем намагається зберігати вірність Христу, каятися у падіннях, боротися з гріхом, прощати ближніх і виконувати заповіді, тоді поступово звершується головне преображення — преображення її внутрішнього життя дією Божої благодаті.