Уся проблема нашого християнського життя, по великому рахунку, зводиться до однієї трагічно нерозв’язної для нас колізії, на яку вказує нам сьогодні Сам Спаситель:

«Світильник для тіла є око. Отже, коли око твоє буде чисте, то все тіло твоє буде світле; коли ж око твоє буде лихе, то все тіло твоє буде темне» (Мф. 6:22–23).

Не можна дивитися одночасно в різні боки, не можна одним і тим самим поглядом споглядати і Небо, і землю — а нам так хочеться саме цього! Не можемо, але потайки все одно бажаємо. Не повинні, оскільки ми — християни, але часом так тягне влаштувати життя за принципом: і душу спасти, і від земних турбот не відриватися ні на крок.

Само собою зрозуміло, що спокушає нас «древній змій» не якимись відверто поганими речами. Його голос ніколи не називає речі своїми іменами, він віддає перевагу іншій, значно пристойнішій термінології. Спокусник не скаже нам прямо: «Не вір Отцеві твоєму Небесному», — він скаже інакше: про «розумну передбачливість», про «відповідальність за завтрашній день», про те, що дбати про хліб, про одяг, про житло — це лише «нормальна людська розсудливість», без якої, мовляв, і жити неможливо.

Ворог роду людського добре знає, що легко навчити людину боротися з відвертим невір’ям і дуже, дуже важко відучити її від цієї безкінечної, все собою затуляючої щоденної турботи. Тому, щоб погубити людину, йому не потрібно навіювати відверте безбожництво — достатньо переконати її, що її тривога законна, що якщо вона відповідає за себе і за близьких, то й турбуватися про завтрашній день їй належить, і на цій простій підставі ця тривога повинна безроздільно володіти нею.

Ім’я другого господаря в Євангелії — «мамона». Це давньосирійське слово означає багатство, скарб, і за ним стоїть не просто господарська потреба, а справжнє обожнення грошей, один із тих ідолів, яким здавна поклонялися язичники і якому продовжують поклонятися багато хто з нас.

«Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або одному стане старанно служити, а про другого не дбати. Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6:24).

І ось чому Бог і мамона справді непримиренні: Бог дає людині заповідь про працю заради хліба насущного — простого, щоденного, достатнього; мамона ж цим простим хлібом ніколи не насичується, вона вимагає безкінечного примноження, перетворюючи гроші із засобу життя на саму мету життя, а людину — з господаря свого майна на його раба.

А далі все йде по накатаній: сьогодні ми турбуємося про шматок хліба, а завтра вже не про шматок, а про запас на роки вперед; сьогодні хочемо лише не залишитися нагими, а завтра нам уже мало й повної шафи. Наші бажання не зупиняються на досягнутому, апетит послужливо зростає разом із тим, що ми для нього здобуваємо, — і все це, звичайно ж, під най«смиреннішим» знаменом простої життєвої турботливості!

Є стара притча про бідного, але жадібного чоловіка, якому цар пообіцяв віддати стільки землі, скільки той встигне обійти від сходу до заходу сонця. Ледве зайнявся світанок, бідняк кинувся вперед, і володіння його все зростали й зростали; але навіть на межі сил, уже біля самої межі заходу, він не зміг зупинитися: побачивши попереду ще один привабливий клаптик землі, рвонувся до нього з останніх сил — і впав мертвим, так і не встигнувши скористатися тим, що придбав.

Ось справжній портрет кожного, хто віддав своє серце мамоні: він не вміє сказати собі «досить», і чим більше отримує, тим менше здатний зупинитися. І оскільки головний закон мамони — не давати, а брати, її шанувальник рано чи пізно перестає помічати чужу нужду, тоді як Бог, навпаки, закликає нас бути щедрими й милосердними, готовими поділитися останнім навіть із тим, хто бідніший за нас.

Для того щоб зупинити цю ескалацію тривог і ненаситності, для того щоб повернути нас, спокушених, на нашу духовну батьківщину, наш Господь сьогодні говорить слова, які важко без нарікання вмістити гордому людському розуму:

«Не журіться для душі вашої, що вам їсти і що пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися. Душа ж не більша за їжу, а тіло — за одяг?» (Мф. 6:25).

Зупинімо обурене запитання, яке вже кипить у нашому збентеженому розумі! Спаситель не наказує нам покинути працю й сидіти склавши руки, очікуючи манни небесної, — Він лише нагадує, що душа дорожча за їжу, а Царство Небесне дорожче за найповніший стіл, і що місце в нашому серці, віддане тривозі, давно вже по праву належить Йому одному.

«Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть і не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх» (Мф. 6:26).

«Погляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; але кажу вам, що й Соломон у всій славі своїй не вдягався так, як кожна з них» (Мф. 6:28–29).

Нам належить стати християнами, тобто Христовими, не лише за назвою — таке право дає сам факт Хрещення, — а за суттю та внутрішнім змістом. Щоб на Небі, тобто у Божому світі, нам було добре й радісно після неминучого переходу туди, необхідно тут, у світі земному, нехай поволі, нехай поступово, але відмовлятися від дольного, земного, тлінного і вирощувати в собі ще слабкі паростки благодаті Духа Святого, дивні Його дари, про які апостол Павло пише, що вони є:

«любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5:22–23).

Перед нами стоять два господарі, які однаково претендують на нашу прихильність. Один із них, улесливо підлещуючись, давно вже обіцяє то повне уподібнення якимось невідомим богам (Бут. 3:5), то «всі царства світу і славу їх» (Мф. 4:8) відразу. Натомість він вимагає нашу душу. Усю цілком, без жодних винятків.

Інший хоче того ж. Він також вимагає віддати Йому все, що є в людини, все, чим сама людина може вільно розпоряджатися. Він прямо говорить:

«Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм» (Мф. 22:37),

тому що ні розум, ні здоров’я, ні саме життя людині не належать — вони дар Божий. Віддати можна лише свою любов, лише своє серце, бо силою любити не змусиш.

І у відповідь на всецілу й вірну любов Господь обіцяє нам не лише скорботу й сльози в цьому світі «перелюбному і грішному» (Мк. 8:38), не лише гоніння, ненависть і вбивство (Ін. 16:2), але й радість безкінечну, життя нев’януче і Світло Невечірнє в Домі Отця Свого, де

«осель багато» (Ін. 14:2).

За нами — вибір. Нам самим визначати, чого ми хочемо і кому віримо. Нам самим і без сторонньої допомоги доведеться вибирати і сьогодні, і завтра, і на Страшному Суді Господньому. А вибирати завжди важко і страшно. Ось чому хочеться, щоб цей вибір за нас зробив хтось інший. Ось чому, сподіваючись на Царство Боже, ми все-таки не завжди і не відразу готові пожертвувати земними радощами, благополуччям і безтурботністю, ситістю і спокоєм.

Однак саме для того ми й

«збираємося до церкви» (1 Кор. 11:18),

щоб навчитися робити цей вибір, щоб зуміти, нарешті, принести цю жертву Богові, тому що, за Його неложним обітницям,

«ніхто не може служити двом господарям» (Мф. 6:24).

Служити доведеться — одному. Тому, кого ми виберемо самі.