Топ-100

Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Огляд ЗМІ

26.05.2017

«Монашество — це, безумовно, творчість…»

Бесіда з керівником інформаційно-видавничого відділу Саратовської єпархії, настоятелем Петропавлівського храму Саратова ігуменом Нектарієм (Морозовим).

— Отець Нектарій, ми часто говоримо, що християнство і монашество, зокрема, — це мучеництво. Дві третини руських святих — це постраждалі за Христа прямо або побічно. Яскравим прикладом мучеництва стало багатостраждальне XX століття, явивше світу сонм новомучеників і сповідників Христових. У святцях поіменно відомо близько 2700 руських святих, з них новомучеників — 1765 чоловік. А в наш час що є мучеництвом в християнському і монашому житті?

— Питання про те, яке страждання представляє для людини велику загрозу і яке страждання ми переживаємо сильніше — тілесне або душевне, стояло завжди.

Якщо говорити про монашество, то тут мова в першу чергу йде швидше про страждання душевні — це мучеництво безкровне.

Як правило, людина приймає монашество, тому що прагне бути якомога ближче до Бога. Згодом людині відкривається в ньому самому те, що їй заважає бути з Богом: безодня гріха, пристрастей, недосконалостей стає джерелом мучеництва для людини, джерелом її страждань. Чим серйозніше людина ставиться до себе, до свого внутрішнього життя, чим глибше вона цим життям живе, тим більше вона відчуває біль, сильніше страждає.

У преподобного Силуана Афонського є така думка, що чим більше любов, тим більше страждання. Може бути, він говорить тут про любов до людей, а й чим більше людина любить Бога, тим гостріше, болючіше переживає повсякденні трагедії: свої недосконалості і постійні зради, великі і малі зради по відношенню до Бога. Якщо говорити про наш час, то до всього цього приєднується відсутність ясності образу того монашого життя, яке теперішньому періоду відповідає. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) говорив, що «обставини не змінюють суті, але мають на сутність істотний вплив». Він писав це про свій час, розмірковуючи про шляхи та долі монашества в Росії XIX століття, але це актуально і сьогодні.

Монашество — це те, що передається людині як якась традиція, дещо, що вона повинна прийняти за спадкоємством. Це те, чого важко і в якійсь мірі неможливо навчитися з книжок або самостійно, тому що учителем тут є Сам Господь. І процес цей дуже складний, болісний: людина намацує дорогу, втрачає її, знову знаходить, знову втрачає. І найголовніше, що навколо мало виявляється тих, хто реально може людині допомогти.

Преподобний Макарій Оптинський в одному з листів писав: приходить людина в монастир, бачить там розслаблене життя і спочатку, підкріплювана ревністю до монашого житія, засуджує цю розслабленість, а потім показує те ж саме, а часто ще й гірше.

Буває, людина прямує до висоти монашого життя, але зустрічається з реакцією на свою ревність, співзвучною фразі з Патерика про те, що якщо побачиш юного, який сходить на Небеса, смикни його вниз за ногу. З одного боку, це вірно, адже багато хто починає шлях сходження на Небеса неналежним, небезпечним для себе чином, а з іншого — ми настільки звикли всіх «зривати за ногу», що забуваємо: на Небеса людину треба і підштовхувати. І самим не забувати, будучи не раз «зірваними», що треба туди все-таки прагнути, і наш шлях спрямований саме на Небеса.

У відомого австрійського психолога, «батька» Третьої Віденської школи психотерапії Віктора Франкла є чудова думка: якщо людина хоче бути людиною, їй потрібно намагатися бути кращою, ніж вона є, тоді вона і буде людиною. А якщо людина буде «просто залишатися» людиною, то це призведе до скочування до тваринного стану. У монашестві те ж саме. Монашество — це постійний рух в верхню точку, прагнення до проживання надприродного. Якщо цього руху, прагнення вгору немає, то буде відбуватися сходження вниз, до нижчеприродного рівня.

— Як цього не допустити?

— А в цьому і полягає мучеництво, оскільки рухатися вгору вкрай складно і, більш того, цього ніхто тебе не навчить. Тому монашество — це, безумовно, творчість. Якщо людина намагається до монашого життя підійти формально, виключно з точки зору виконання певних рекомендацій (відвідування богослужінь, вичитування правила, читання святоотцівської спадщини та інше), але внутрішня творчість, внутрішня, дуже болісна робота над собою відсутня, нічого не вийде. Як себе змусити щось зробити, як свою душу до чогось спонукати? Коли починаєш регулярно себе і свою душу «штовхати» в необхідному напрямку, в один прекрасний момент раптом розумієш — як саме це робити. Не розпочавши пробувати, не змучившись, зрозуміти це неможливо.

Взагалі, таке мучеництво — це сутність не тільки монашого, але і християнського життя в цілому. Тут необхідно правильно розставити пріоритети. Що важливіше: християнство або монашество? Звичайно, християнство. Монашество покликане лише певним чином заповнити недоліки християнського життя, з якими ми постійно стикаємося. Монашество — нагадування усім християнам, якими вони повинні бути. Монаха від будь-якого іншого християнина відрізняють тільки монаші обіти, так як кожна душа — християнка і в якійсь мірі наречена Христова. Однак під час прийняття монашества відбувається дещо більш глибоке. Хоча монашество і не є церковним Таїнством, таємниця в ньому є. В постригу (навіть якщо людина цього не усвідомлює) душа людини заручається з Богом, сама вона може з часом забути свою прихильність, яка була під час постригу, але Господь не забуває. Так само, до речі, не забувають цього і ті, хто спостерігає постриг з боку — вороги нашого спасіння, духи злоби.

— Самотність в монашестві — теж одна з граней мучеництва?

— Не тільки в монашестві. У житті кожної людини бувають такі моменти, коли вона ніде і ні від кого не знаходить підтримки і розуміння. В радості — ще може бути, а ось в скорботі людина часом опускається в таку безодню болю, що, крім Бога, ніхто туди з нею не зійде. Як правило, в цій безодні болю людина Бога і зустрічає. А якщо не зустрічає, тоді їй буває зовсім зле.

— Багато говориться про те, що в наш час від тих, хто начальствує, потрібні не строгість, а м’якість і доброта. Як говорив преподобний Гавриїл (Зирянов), «якби преподобний Іоанн Ліствичник писав свою “Ліствицю” сьогодні, то написав би її по-іншому». Ви згодні, що для сучасного монаха (та й мирянина) ласка корисніша, ніж строгість?

— Архімандрит Іоанн (Крестьянкин) говорив, що вже за те, що молоді послушники приходять в монастирі, ми повинні їм в ноги кланятися, а не тримати їх в їжакових рукавицях. Звичайно, помірна суворість і дисципліна необхідні, але для сучасної світської людини навіть елементарні особливості монастирського уставу (в певні години підйом, трапеза, богослужіння, молитва, правила внутрішнього розпорядку, поведінки і спілкування з насельниками) стають якимись обмеженнями, до яких вона ще не готова, і для початку вона повинна звикнути хоча б до цього. Тому що, наприклад, для людини, яку з дитинства не вчили хорошим манерам, вже це є подвигом.  Сходження треба починати поступово, з найпростіших речей. Тільки на такому фундаменті можна побудувати щось ще. Ласка повинна поєднуватися зі строгістю: не повинно бути надлишку одного і нестачі в іншому, вони повинні йти рука об руку.

Неможливо стати добрим християнином, та й в принципі християнином, або хорошим монахом, і взагалі монахом, не ставши пристойною людиною. У нас же часто люди це розділяють, вважаючи, що можна стати добрим християнином (монахом) і не бути пристойною людиною.

— Швидкий постриг серед молодих монахів і, як наслідок, рукоположення обумовлені нестачею священиків, особливо у віддалених єпархіях. Ось реальний випадок. Літня жінка вперше прийшла на сповідь до кафедрального собору міста, а серед священиків були дуже молоді, що нещодавно закінчили семінарію, отці. Під час сповіді молодий батюшка вислухав її і, нічого не сказавши, накрив єпитрахиллю. Людина була дещо розчарована і йти до молодих священиків на сповідь більше не хоче. Що б ви порадили молодим ієромонахам, як не нашкодити? І тим людям, які соромляться, не довіряють молодим священикам?

— Правильно поступає той молодий священик і тим більше молодий ієромонах, який, не знаючи, що сказати людині на сповіді, мовчить. Набагато гірше було б сказати щось помилкове, що може заподіяти людині шкоди. На жаль, у нашій Церкві немає можливості допускати до звершення сповіді тільки тих, хто до цього готовий, так як в противному випадку величезна кількість людей залишаться взагалі без Таїнства. Однак має сенс звертати увагу на підготовку молодих священиків — не тільки на рівні семінарії, а й на рівні парафіяльного життя. Є ряд книг, які священики, ієромонахи зобов’язані прочитати: листи архімандрита Іоанна (Крестьянкина), ігумена Никона (Воробйова), Оптинських старців (в першу чергу, Амвросія і Макарія Оптинських, преподобного Анатолія (Зерцалова)).

Священик повинен бути гранично обережним і відповідальним. Від молодого пастиря потрібна робота реставратора, який боїться зруйнувати ікону, тому діє вкрай акуратно. Коли люди приходять на сповідь і питають поради, треба вислухати людину, зрозуміти, як вона сама ситуацію розуміє, запитати: а що ви самі думаєте про це? Найчастіше виявляється, що людина сама говорить вірні слова, священику треба тільки погодитися і відпустити з миром.

— Як слідувати апостольській пораді «не ставайте рабами людей», але в той же час не впасти в самочинство по відношенню до начальства?

— У будь-якому монастирі є устав, розпорядок монастирського життя і певна ієрархія, і коли людина приходить, вона природним чином приймає ці порядки і знаходиться в послухові. Але при цьому, безумовно, кожен з нас дасть відповідь за самого себе, свої вчинки, думки, слова, і тому у всіх своїх внутрішніх і зовнішніх проявах керуватися треба совістю.

Справа в тому, що ні устав, ні розпорядок, ні ієрархія самі по собі шкоди принести людині не можуть. Але якщо трудник або послушник бачить, що в монастирі неправильні відносини між браттями/сестрами, присутні жорстокість, очевидна несправедливість, то залишатися в такій обителі не треба. Тому що, якщо залишитися, не розгледівши цього заздалегідь, в подальшому можна опинитися в ситуації, коли доведеться вибирати між совістю і послухом, а це може стати важким випробуванням, виникне небезпека, не зрозумівши правильно ситуацію, допустити самочинство або згрішити проти Євангелія і заповідей Христових (що ще гірше).

Важливий критерій правильного влаштування життя в обителі — коли насельник може безбоязно прийти до начальства і зізнатися, що його щось бентежить, а ігумен або ігуменя вільно, спокійно пояснюють свою позицію. А якщо страшно підійти до начальства… ні, такого в Церкві не повинно бути.

— Чи можлива дружба між монашествуючими? Якою вона має бути?

— Допустима і абсолютно природна, так як християнин — це людина, яка повинна любити людей. І цілком природно любити тих, хто обрав єдиний з тобою образ життя і подвигу і має єдине прагнення. Однак монашеська дружба повинна припускати певну дистанцію: неприпустимі зухвалість, фамільярність, але лише духовна однодумність. Це дружба, яка творить, підносить, а не дає приводу до духовного розслаблення, коли один скаржиться іншому, і обидва засуджують інших.

— Преподобні Сергій Радонезький і Паїсій Величковський неодноразово йшли з обителей, якщо щось суперечило їх внутрішнім переконанням. За яких умов припустимий відхід з монастиря в наші дні?

— На це питання складно відповісти. Так, є приклад згаданих вами святих, внесок яких у розвиток руського монашества важко переоцінити, це унікальні люди. Преподобний Паїсій Величковський неодноразово переходив з монастиря в монастир, а святитель Ігнатій (Брянчанінов) навіть з Оптиної пустині пішов, хоча це була чудова обитель. Напевно, критерій тут один — душевна користь для людини; те, що відбувається або не відбувається з її душею в конкретній обителі.

Розібратися буває не завжди просто. Людина може піддатися дії пристрастей, образи, зневіри, відчаю та помилитися. Дуже важливо, щоб у людини, коли вона йде в монастир, був духівник, той, з ким можна порадитися. Часто буває так, що приходять люди, у яких не те що духівника немає — вони тільки почали жити церковним життям і ще нічого в ньому толком не встигли зрозуміти.

Неможливо надати єдине правило, але можна сказати, що в деяких випадках відхід з монастиря можливий: якщо людина терпить духовну шкоду і перехід в іншу обитель може стати вирішенням подібної ситуації. Але це повинне бути рідкісним винятком з правил, ні в якому разі не правилом. Тому що людині властива така слабкість: коли погано, вона вважає за краще не розбиратися, чому їй погано тут, а перейти в інше місце з розрахунком, що там буде добре. У Патерику розповідається, як один брат постійно міняв монастирі і бачив, що всюди всі його проблеми повторюються, тоді він написав собі записку, що не піде більше з обителі, все буде терпіти заради Христа.

— Як зрозуміти, проблема в тобі або ж община деструктивна? Які ознаки деструктивного монастиря?

— Монашество — це спосіб більш повно і досконало виконати Євангеліє у своєму житті. Тому коли монастир і його внутрішнє життя засновані не на прагненні виконати Євангеліє, а на чомусь іншому, коли це просто особлива організація життя людей — життя не заради більш досконалого життя християнського, а для чогось іншого, то можна говорити про деструктивність. Звичайно, яка б не була ситуація, основна проблема полягає в нас, в нашій недосконалості. Але, тим не менш, є зовнішні обставини, які або допомагають нам справитися з нашими недосконалостями, або роблять для нас це неможливим.

Коли людина йде в монастир, вона повинна переконатися, що там є добрі приклади. Навчитися чогось можна не у того, хто вчить, а у того, хто це добре робить сам. Тому слід вчитися у тих, хто показав правильні результати в житті монашому. І ще — вибирати треба не той монастир, де живуть за суворим уставом, де строго постять і строго подвизаються, а такий, в якому вміють один одного і оточуючих любити. Тому що серцевина християнського життя — любов. Тому треба намагатися знайти монастир, де ця любов у людей проявляється. Таких обителей небагато, на жаль, але вони є.

— Чи завжди монах йде з обителі через те, що не було покликання або не вистачило терпіння і смирення? І ще: вважається, що, йдучи з обителі, монах порушує обітниці. Це дійсно так? Що б ви могли порадити тим «колишнім», які з щирим болем переживають відхід з монастиря як особисту трагедію?

— Преподобний Паїсій Величковський кілька разів міняв обителі не тому, що розчарувався в монашестві і йшов від цього життя в світ, а саме через те, що це життя любив усім серцем і хотів знайти те місце, де міг би максимально реалізувати своє прагнення до монашого життя. А коли людина йде з монастиря в світ, то в якомусь сенсі вона зраджує і обітницю, і зроблений вибір, і в значній мірі — Бога.

Але бувають різні ситуації. Одна справа, коли людина йде з монастиря, вже прийнявши монашество, і потім все життя кається, оплакує і сповідається в цьому як в своїй немочі. Зовсім інша ситуація, коли вона йде і починає доводити, що вчинила так, тому що в обителі погані люди, що Церква — це не та Церква і взагалі християнство — неправильна релігія. Вона намагається спростувати все те, що насправді є істинним, з метою виправдати себе, і ось це вже страшний стан, це згубний шлях.

Якщо ж людина пішла, не витримавши, надламалася, але у неї є бажання жити християнським життям і не відпадати від Церкви, то з такими людьми потрібно працювати, оскільки ми за них відповідаємо. Як би там не було, ми повинні їм допомагати, якщо, звичайно, вони готові вдаватися до нашої допомоги та шукають її. Скільки добрих прикладів, коли люди змінювали власний вибір, а потім каялися і поверталися в монастир з ще більшою ревністю.

Ми багато говоримо про те, яким має бути монаше життя, як воно повинне складатися, що правильно, а що ні, всі наші розмови і обговорення мають право на існування, але треба не забувати про те, що монашество — це таємниця, монаше життя часом дуже і дуже складне, і багато в чому це життя залежить від конкретних особистостей. Є правило, є устав, але є і монаше середовище, яке формується за рахунок особистостей. Головна системна проблема сучасного церковного і монашого життя — це ми самі. Слабкі, немічні, за великим рахунком ні на що не придатні. Чи вдасться нам змінитися, стати краще — покращиться і церковне і монаше життя, не вдасться — значить, буде у нас маса недоліків, за які ми будемо один одного лаяти, і нас всі будуть лаяти. Але говорити про це і обговорювати один з одним наболіле обов’язково треба, причому максимально неформально.

— Отець Нектарій, ваша головна порада тим, хто вступає на монашеський шлях.

— Пам’ятати слова преподобного Іоанна Ліствичника про те, який головний мотив повинен бути присутнім у виборі людиною монашеського шляху — любов до Бога. Якщо людина вибирає монаше життя з якоїсь іншої причини, вона ризикує сильно помилитися і обпектися. Тільки любов до Бога, прагнення навчитися любити Бога по-справжньому повинне бути основою вибору монашої стезі. Якщо цього прагнення немає, не треба на цей шлях ставати. Любов може бути початковою, недосконалою, але вона повинна бути і повинна розкриватися, розвиватися і примножуватися згодом.

З ігуменом Нектарієм (Морозовим)

бесіду вела Христина Полякова

Монастирський вісник. №4 (41), 2017.

17 травня 2017 р.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Редакція сайту www.lavra.ua

Щотижнева розсилка тільки важливих оновлень
Новини, розклад, нове в розділах сайту

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: