У Неділю Всіх святих, у Русі просіявших, Церква вшановує не окремих подвижників, а цілий сонм імен — той рясний плід святості, який принесла Богові наша земля за свою тисячолітню історію. Серед багатьох цих імен є одне, особливо дороге для кожного недужого й стражденного, — преподобний Агапіт, лікар безсрібник, який жив у XI столітті в Києво-Печерській обителі.

Угодник Божий був учнем преподобного Антонія Печерського, одного із засновників чернецтва в Київській Русі. Бачачи, з якою любов’ю преподобний Антоній доглядав хвору братію, сам готуючи для неї ліки й утішаючи словом, юний Агапіт запалав бажанням наслідувати свого наставника. Він не мав жодної медичної освіти — у звичному розумінні цього слова він зовсім не був лікарем. Але мав щось незрівнянно більше: серце, що палало любов’ю, і безперервну молитву, яка й стала його головними ліками.

Коли в обителі хтось захворював, Агапіт поспішав до нього першим. Він сам готував для недужого відвар із трав, які в інший час уживав для власної поживи, і подавав його стражденному зі словами молитви. І відбувалося диво: люди, для яких, здавалося, вже не було жодної надії, зцілювалися. Слава про святого лікаря поширилася далеко за межі монастиря. До нього почали приходити й приїжджати хворі з Києва та інших міст — прості люди й знатні, багаті й убогі. І кожного преподобний приймав з однаковою любов’ю, ніколи не беручи за свою допомогу жодної монети, за що й отримав від народу ім’я «безсрібник», тобто безкорисливий, той, хто не бере винагороди.

Особливо повчальною є історія його суперництва з одним вірменином-лікарем, вправним у світській медицині, який жив тоді в Києві. Цей лікар славився вмінням визначати за зовнішнім виглядом хворого, скільки днів тому залишилося жити, і його передбачення збувалися з лякаючою точністю. Але коли справа стосувалася пацієнтів преподобного Агапіта, мистецтво вірменина виявлялося безсилим: ті, кому він пророкував швидку смерть, за молитвами святого старця одужували. Сам літописець, преподобний Нестор, розповідає, що й його самого Агапіт зцілив від тяжкої недуги, коли навіть досвідчений у медицині вірменин уже не сподівався на його одужання. Зрештою цей лікар, бачачи силу молитви преподобного, сам прийшов до монастиря, прийняв хрещення і постриг, провівши решту своїх днів у покаянні.

У цій історії — не просто розповідь про чудесне зцілення. У ній розкривається сама суть того ідеалу, яким жила свята Київська Русь. Вірменський лікар мав справжні людські знання, досвід, професіоналізм — і в цьому сенсі він був, без сумніву, добрим і сумлінним фахівцем своєї справи. Але між його мистецтвом і даром преподобного Агапіта лежала та сама безодня, що між землею і небом. Один діяв силою людського розуму й спостереження, інший — силою любові, смирення та благодатної молитви, тією силою, яка одна лише здатна творити справжні чудеса.

Не випадково преподобний Агапіт обрав шлях служіння саме через лікування тіла. Він ніби втілив у собі євангельську притчу про добре насіння, що впало на добру землю: прийняте серцем євангельське слово про любов до ближнього преподобний явив у найконкретнішій, найнеобхіднішій для кожної людини справі — у визволенні від болю та недуги. І через це служіння тілу він лікував передусім душу — і свою, і тих, хто приходив до нього.

«Ви — сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що викинути її геть на потоптання людям» (Мф. 5:13).

У день пам’яті всіх святих, у землі Руській просіявших, ми згадуємо і преподобного Агапіта як один із тих плодів праведності, заради яких, за словом Спасителя, і існує земля. Він особливо близький нам тоді, коли хвороба торкається нас самих або наших близьких. Тож просімо його молитовної допомоги, пам’ятаючи, що справжнє зцілення подається не від людського мистецтва, яким би досконалим воно не було, а від Того, Хто Сам є «Лікар душ і тілес наших», і від тих, хто, подібно до преподобного Агапіта, до кінця віддав своє серце на служіння Богові й людям.