Служіння схиігумена Парфенія – це тихе, безкомпромісне стояння в правді Божій. Не випадково як епіграф до своєї книги він вибрав слова з Псалтиря: «Я – на землі чужинець, не крий від мене велінь твоїх» (Пс. 118:19). Усе своє життя він поневірявся, не знаходячи собі пристановища. Самовідданий, ревний пастир був позбавлений можливості виконувати те, до чого покликаний Самим Господом, що любив найбільше у своєму житті від юності своєї – служити Богу і людям. Однак, «не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною» (Мф. 5:15). Навіть у нелюдських умовах радянських таборів йому вдалося залишитися ревним ченцем, не озлобитися, не нарікати і показати приклад щирої віри, нелицемірної любові, всеперемагаючої надії. До кінця своїх днів він залишився вірним своїм чернечим обітницям, не тільки зберігши в душі ідеали чернечого життя, а й допомагаючи іншим, спрямовуючи людські душі в тяжкі часи безбожництва і загальної зради.

Схиігумен Парфеній (у миру Наркісс Порфирійович Андрусевич) народився 31 жовтня 1905 року в селі Білоусівці Вінницької області, в сім’ї псаломщика. У 1919 році закінчив Тульчинське духовне училище. Чернечий шлях молодого послушника Наркісса почався в лихі роки безбожних гонінь на Церкву. Один за одним закривалися монастирі та храми, ченці змушені були щоразу шукати собі новий притулок для трудів і подвигів. Так, у 1922 році, у віці сімнадцяти років, він вступив на послух у Свято-Преображенський Гранівський чоловічий монастир (Подільська губернія, Гайсинський повіт, нині Вінницька область). Але вже у 1924 році цей монастир закрили, і молодий послушник перейшов в Уманський монастир у Київській області. Через 3 роки, у 1927 році, влада закрила і цю обитель, а послушник Наркісс перейшов у монастир «Церковщина» під Києвом. Після закриття і цього монастиря у 1930 році він нарешті вступив у братію Києво-Печерської Лаври.

7 квітня 1933 року з благословення намісника Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври архімандрита Воніфатія послушник Наркісс був пострижений ієромонахом Парменом у чернецтво з ім’ям Нифонт. Постриг було звершено в Китаєвій пустині Лаври. 28 серпня 1933 року рукопокладений у ієродиякона єпископом Вінницьким Олександром (Петровським), а 17 травня 1934 року рукопокладений у ієромонаха архієпископом Філаретом.

З 1935 року продовжилися поневіряння тепер уже ієромонаха Нифонта. Після закриття Києво-Печерської Лаври він служив деякий час у храмі на Аскольдовій могилі, таким чином ставши останнім настоятелем цього храму. Далі він служив священиком у селі Улома Вологодської області, а з серпня 1937 року – у місті Кадомі Рязанської області. Сам отець Парфеній згодом згадував, як отримав лист псаломщика ченця Ігнатія, вочевидь колишнього насельника Києво-Печерської Лаври, змушеного, як і багато інших, покинути обитель. Він запропонував приїхати служити в Касимові Рязанської області. Але задумка не вдалася, і молодий священик змушений був знову шукати собі нове місце служіння. Таке знайшлося в місті Кадомі, де батюшка прослужив лише 4 місяці і був заарештований.

У вересні 1937 року ієромонаха Нифонта було засуджено органами НКВС на 10 років ув’язнення у виправно-трудовий табір за ст. 58-10, ч. 2. Йому приписували агітацію проти колгоспів. Згодом отець Парфеній говорив про надуманість усіх звинувачень. Батюшка відбував терміни в Біломоро-Балтійському ВТТ (Белбалтлаг) і на березі Карського моря. Працював на лісових розробках, на будівельних роботах. Згодом отець Парфеній згадував: «Бувало, возимо тачкою землю, і нам кричать: “Перекур!” і всі збираються в купку, курять. А я в кущі і вчу канони напам’ять. Таким чином я крадькома і вивчив канони, акафісти. Молився я відкрито. Приходимо з роботи, я обідаю й одразу спати, а вони там у шахи, доміно грають. О 4-й годині ранку я вже висплюся, на верхніх нарах на коліна стаю і читаю канони на пам’ять.

Один інженер мені каже:

– Я Вам заздрю!

– У чому ж? У чому можна позаздрити?..

– Ви і тут живете своїм життям, а ми не знаємо, куди себе подіти…

У 1941 році ув’язнених евакуювали спершу в Архангельськ, а потім на острів Вайгач, де батюшка і закінчив свій перший термін.

Після звільнення в 1947 році він служив священиком у Карлашевському жіночому монастирі Кишинівської області, а в 1949 році, після відмови співпрацювати з органами НКВС, знову був засланий на вічне поселення в Новосибірську область. 27 серпня 1954 року був звільнений за амністією після смерті кривавого диктатора і гонителя Церкви Христової Сталіна (Йосипа Джугашвілі). Загалом батюшці довелося відсидіти 16 років.

Вийшовши на свободу, отець Нифонт списався з колишнім намісником Києво-Печерської Лаври єпископом Єрмогеном (Голубєвим). Владика запросив ієромонаха в Узбекистан, де звершував своє служіння. Указом від 2 жовтня 1954 року батюшка був призначений спочатку другим священиком, а потім і настоятелем Самаркандського Покровського собору. Парафіян на той час було там досить багато, оскільки під час війни тут оселилося багато росіян, зокрема засланих ченців і черниць. Вони об’єдналися навколо батюшки в міцну православну громаду. На Великдень 1961 року отець Нифонт був зведений у сан ігумена, а 1971 року пострижений у велику схиму з ім’ям Парфеній.

Прослуживши в соборі до 14 березня 1961 року, батюшка був позбавлений реєстрації і опинився за штатом. У 1972 році переїхав у місто Малоярославець Калузької області. За спогадами місцевих жителів, у Малоярославці жили черниці і ченці з розорених монастирів Калузької області, вони намагалися триматися один одного, знімати разом житло. Одна невелика таємна чернеча громада утворилася вже в пізньорадянські роки навколо схиігумена Парфенія. У Малоярославці йому купили маленький будиночок, у якому він служив на антимінсі в домовій церкві і навіть звершував чернечі постриги. У Малоярославці він і відійшов до Господа 27 березня 1994 року у віці 89 років. Похований біля Покровського храму в селі Карижа.

Схиігумен Парфеній був автором книги «Стежка до єдиного на потребу – до Богоспілкування», над якою працював 25 років. «Ця стежка» є образ душі, що мужніє у своїй самотності, і благо, хто не губиться в подібному становищі: «Стежка» ця приведе до доброї мети. Цю скромну багаторічну працю «Стежку» приношу на допомогу возлюбленим у Христі братам і сестрам, які ревнують про спасіння своєї душі. Нехай буде вона їм помічна, а мені від них молитовна пам’ять», – писав схиігумен Парфеній у 1990 році. «Стежку» свою отець Парфеній називав самовчителем для душ, понівечених усякими життєвими негараздами, виснаженими нерозумінням близьких, для них ледь помітно вимальовується стежина життя, і, ледве пробираючись нею, вони поступово починають розуміти Промисл Божий над собою. Духовні чада батюшки говорили, що читання «Стежки» заспокоює і втішає душу, зміцнює віру і надію на милість Божу.

Отець Парфеній у своїй книзі пише: «Немає нічого обтяжливішого за самотність духовну, коли вриваються в душу сумніви, вирує навала байдужості та порожніх помислів, прокрадається лінь у молитві… – і при всьому цьому немає чоловіка, що «в чому був сам постраждав, випробовуваний, у тому він може й випробовуваним помогти» (Євр. 7:18). Тих, хто томиться в такій самотності, чимало в наш недуховний час… Добре зустріти на своєму шляху людину, духовно-налаштовану так само, але це дар Божий, і небагато хто сподобився цього, доля нашого часу – не покладатися на сторонню допомогу, а, переживаючи самотність, невпинно трудитися власними силами, просячи допомоги від Єдиного Господа».