Серед численних свідчень про трагічні дні січня 1918 року важливе місце посідає «Щоденник грізних подій воєнного часу», укладений насельниками Києво-Печерської Лаври — ієродияконом Євфимієм та монахом В’ячеславом. Протягом десяти днів автори вели хроніку того, що відбувалося в обителі та навколо неї в період запеклих боїв за Київ. Ці записи дають змогу побачити як Лавра поступово опинялася втягнутою у вир війни, насильства та загального хаосу.

На початку 1918 року Київ опинився в центрі жорстокого збройного протистояння. До міста наближалися більшовицькі війська, на вулицях точилися бої, а артилерійські обстріли ставали дедалі інтенсивнішими. Не залишилася осторонь і Києво-Печерська Лавра, розташована на стратегічно важливих Печерських висотах. Незабаром монастир опинився в зоні бойових дій і був зайнятий озброєними загонами.

Тривожні ознаки наближення катастрофи знайшли відображення в записі від 24 січня 1918 року. День розпочався звично: «Владика митрополит звершував акафіст у Великій церкві Успіння Богоматері». Автори щоденника зазначають, що «в Лаврі цей день минув порівняно спокійно». Проте за зовнішнім спокоєм уже передчувалася біда. Того ж дня, за словами літописців, «після полудня і всю ніч більшовики вели артилерійський обстріл міста».

Уже ввечері тривожні передчуття стали реальністю. Близько одинадцятої години ночі до будинку намісника увірвалися «чотири озброєні солдати і сестра милосердя». Непрохані гості зажадали вечерю, потім чай із маслом, після чого почали оглядати приміщення. Незабаром вони вирішили залишитися на ніч. Лише пізніше з’ясувалося, що нічний візит мав цілком визначену мету. Як записав автор щоденника, згодом стало відомо, що прибулі «обікрали отця благочинного і лаврське казначейство».

Ранок наступного дня приніс нові випробування. 25 січня в намісницькому будинку відбувалося термінове засідання Духовного Собору, скликане у зв’язку з подіями, що розгорталися. У цей час туди прибув комендант Лаври Сергеєв зі своїми помічниками. Формальним приводом для візиту було забезпечення продовольством розквартированих у Лаврі озброєних більшовицьких загонів. Однак розмова швидко перейшла до подій минулої ночі.

Комендантові повідомили про озброєних людей, які залишилися в будинку намісника. Піднявшись нагору, він розбудив їх і, як зазначають літописці, «упізнав у них, вочевидь, своїх людей». Після їхнього відходу сталася ще одна тривожна подія. У вітальні було виявлено заряджену ручну гранату. Коли о. намісник запитав коменданта про можливі наслідки її вибуху, той спокійно відповів: «Та, надиміло б».

Того ж дня ситуація в Лаврі різко погіршилася. Від самого ранку розпочалися обшуки братії в келіях і монастирських приміщеннях. За свідченням очевидців, вони супроводжувалися не лише обшуками, а й відвертим свавіллям. «Не обійшлося при цьому і без знущань та грабунків», — записали вони. Особливо тяжко постраждав блюститель Ближніх печер ігумен Стефан, щодо якого було вчинено «особливо зухвале насильство».

Після полудня обшуки продовжилися вже під керівництвом самого коменданта. Насамперед були оглянуті покої митрополита Володимира та намісника Лаври, а потім — приміщення інших насельників монастиря. Поки що все обмежувалося погрозами, обшуками та пограбуваннями. Проте до трагічної розв’язки залишалися лічені години.

Близько сьомої години вечора 25 січня до покоїв митрополита Київського і Галицького Володимира увірвалися п’ятеро озброєних солдатів. У цей момент владика перебував на нижньому поверсі будівлі у колишнього намісника Лаври архімандрита Амвросія разом із єпископом Прилуцьким Феодором. Дізнавшись, де знаходиться митрополит, троє з прибулих увійшли до нього і зажадали, щоб він йшов за ними.

Митрополит підкорився. Однак, дійшовши до першого сходової площадки, він зупинився і промовив слова, які назавжди зберегла хроніка тих днів: «Якщо ви прийшли розстріляти мене, то розстрілюйте тут, далі не піду». У відповідь один із озброєних людей грубо штовхнув владику зі словами: «Іди, не розмовляй».

Після цього митрополита відвели до його спальні. Двері за ними зачинилися. Нікого зі слуг усередину не допустили. За свідченням авторів щоденника, озброєні люди перебували там близько пів години. «Що там відбувалося, одному Богові відомо», — записали вони згодом.

Коли двері спальні знову відчинилися, озброєні люди заявили, що повинні доставити митрополита до штабу «у важливій політичній справі». На перший погляд те, що відбувалося, ще можна було сприймати як черговий обшук або допит, до яких у Лаврі вже почали звикати за останні дні. Однак сам владика, очевидно, не мав ілюзій щодо своєї долі.

Конвоїри вивели його з митрополичих покоїв і повели через територію монастиря. Пізніше автори щоденника зазначали, що все відбувалося в атмосфері такого страху й розгубленості, що ніхто з присутніх не наважився втрутитися. Як сказано в щоденнику, «усе це відбувалося під таким жахливим тиском і страхом, що ніхто зі слуг не здогадався навіть підняти тривогу аж до того часу, поки Владику не вивели з дому».

А коли тривогу було піднято, дорогоцінний час уже було втрачено. Владику намагалися розшукати, але без успіху. Настала ніч, сповнена тривожного очікування та невідомості.

Тим часом озброєні люди вивели митрополита за межі Лаври. Згідно із записом у «Щоденнику грізних подій», вони попрямували до так званого Микільського проїзду — містка через яр за лаврською гауптвахтою. Саме тут, «на майданчику з лівого боку, за балюстрадою», було вбито київського архіпастиря.

Автори щоденника не залишають сумнівів у своєму ставленні до того, що сталося. За їхніми словами, митрополита не лише розстріляли, а й «нелюдськи понівечили», добиваючи вже мертвого архіпастиря багнетами в голову. Це передає потрясіння очевидців, які дізналися про трагедію наступного ранку.

Не менш промовистим свідченням того, що сталося, став огляд митрополичих покоїв. Коли після зникнення владики туди увійшли насельники Лаври, перед ними постала картина цілковитого розгрому. Як записано в щоденнику, «там панував повний хаос». Усі шафи були відчинені, речі перевернуті, цінності викрадені. Серед украденого були й грошові кошти митрополита.

Тіло владики було виявлене паломницею вранці 26 січня неподалік від Лаври. Його перенесли назад до монастиря, де було звершено чин відспівування, після чого владику поховали у Хрестовоздвиженській церкві поруч з іншими київськими архіпастирями.

Для братії Лаври це стало тяжким потрясінням. Арешт і подальше виведення митрополита Володимира відбувалися на очах у багатьох насельників обителі, духовних осіб і паломників. Згодом ця обставина неодноразово ставала предметом роздумів і моральних оцінок сучасників. Так, митрополит Веніамін (Федченков) із гіркотою згадував, що ніхто не наважився перешкодити виведенню свого архіпастиря, попри очевидну небезпеку того, що відбувалося. Ми утримаємося від моральних оцінок подій більш ніж столітньої давності й лише збережемо це свідчення митрополита Веніаміна як нагадування про ту внутрішню духовну драму, яку пережив наш монастир у січні 1918 року.

Звістка про загибель митрополита Володимира швидко поширилася Києвом і далеко за його межами. Для багатьох сучасників смерть київського архіпастиря стала одним із перших свідчень того, що революційне насильство вже не визнає ні авторитетів, ні святинь.

Навіть більшовицьке керівництво було змушене відреагувати на те, що сталося. Згідно з низкою свідчень, Муравйов, який керував захопленням Києва, публічно дистанціювався від убивства, розпорядився провести розслідування та дозволив гідне поховання митрополита. Братія ж Києво-Печерської Лаври встановила на місці загибелі гранітний хрест.

Практично відразу розпочалися спроби встановити обставини злочину та знайти винних. Однак розслідування виявилося вкрай складним. Київ продовжував жити в умовах воєнного часу, у місті змінювалася влада, діяли численні збройні формування, а свідчення очевидців нерідко суперечили одне одному. Багато свідків приховували частину інформації або прагнули подати події у вигідному для себе світлі. Питання про особи безпосередніх виконавців злочину та обставини смерті митрополита й досі залишається предметом історичних дискусій.

Слідство, яке спочатку проводила більшовицька влада, а згодом органи Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, розглядало версію про причетність до злочину представників радикальних анархістських угруповань, що діяли в Києві в умовах революційної смути. Припускалося, що злочин скоїла група озброєних осіб, яка скористалася відсутністю належного контролю та присутністю в місті численних військових формувань. Проте встановити безпосередніх виконавців так і не вдалося.

Незалежно від того, хто саме став убивцею митрополита Володимира, сама можливість такого злочину була наслідком глибокої кризи, що охопила суспільство в роки революції та громадянської війни. В умовах політичного протистояння та руйнування звичних суспільних інститутів церковні діячі, як і багато інших мешканців країни, виявилися беззахисними перед свавіллям озброєних людей. Для Церкви ж його смерть стала першою сходинкою того мученицького шляху, яким їй судилося пройти у ХХ столітті.

Пам’ять про митрополита Володимира зберігалася в житті Церкви. У 1992 році він був прославлений як священномученик, а невдовзі відбулося віднайдення його святих мощей. Ця подія стала не лише важливою віхою в житті Церкви, а й символічним завершенням історичного шляху, що розпочався трагічної ночі січня 1918 року.

За свідченнями учасників віднайдення мощей, їх особливу увагу привернула права рука святителя, яка збереглася нетлінною. Саме цією рукою він благословляв свою паству і благословив людей, які прийшли забрати у нього життя. Для багатьох це стало наочним свідченням того, що навіть перед лицем смерті святитель зберіг вірність євангельській заповіді любові, прощення та християнського милосердя.

Сьогодні мощі священномученика Володимира спочивають у Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври. Понад століття відділяє нас від трагічних подій січня 1918 року, однак пам’ять про них продовжує жити в древній обителі. Доля митрополита Володимира нагадує не лише про драматичні сторінки вітчизняної історії, а й про духовну силу людини, яка до останньої миті залишалася вірною своєму пастирському служінню.

Підготовлено архівним відділом Києво-Печерської Лаври

Фотогалерея: