24 вересня 1938 року преподобний Силуан Афонський відійшов до Господа. У день пам’яті святого пропонуємо вашій увазі витяги з книги його найближчого учня й агіографа старця Софронія (Сахарова).

«За час нашого спілкування з монахами Святої Гори ми зустріли дев’ять людей, які любили молитися за мир, і молилися з плачем.

Одного разу ми чули бесіду двох монахів. Один із них сказав:

— Не можу зрозуміти, чому Господь не дає мир світу, якщо Його благає про це хоча б одна людина?

Інший на це відповів:

— І як можливий повний мир на землі, якщо залишиться хоча б тільки одна людина зі злою волею?..

«Старець Силуан завжди був лагідний, поблажливий, м’який, але по суті ніколи не відступав від того, чого був навчений Богом. Його підхід був простий і ясний: «Господу всіх жалко… Він так полюбив людей, що взяв на Себе тягар усього світу… І від нас Він хоче, щоб ми любили брата».

«Коли слухаєш Старця, то всією душею усвідомлюєш, що він говорить істину, але слідувати за ним непосильно важко. І багато хто відходив від нього. Його духовне благоухання породжувало в душі глибокий сором за себе і почуття власного смороду і гидоти».

«Я багато плакав від думки, що якщо ми — монахи, які відреклися від світу, не спасаємося, то що ж взагалі коїться у світі? Так поступово скорбота моя зростала, і я став плакати вже сльозами відчаю. І ось торік, коли я так у відчаї, втомлений від плачу, вночі лежав на підлозі, явився Господь і запитав мене: “Ти чому так плачеш?”… Я мовчу… “Хіба ти не знаєш, що Я буду судити світ?”… Я знову мовчу… Господь говорить: “Я помилую всяку людину, яка хоча б одного разу в житті покликала Бога”… У мені пробігла думка: “ Тоді навіщо ми так мучимося на всякий день?” Господь на рух моєї думки відповідає: “Ті, що страждають за заповідь Мою, у Царстві Небесному будуть Моїми друзями, а решту Я тільки помилую”. І відійшов Господь».

«Майже півстоліття він прожив у Монастирі на очах багатьох сотень людей, багато з яких живі донині; прожив в умовах співжиття, де особливо яскраво виявляється будь-яка душевна хвороба, багато хто не любив його, деякі лаяли в очі, називали: «в прелесті», деякі говорили: «У, проклятий святий», і він жодного разу не відповів не належним чином. Звісно, це було даром благодаті, за збереження якої він усе життя провів у надзвичайному подвигу».

З книги: ієромонах Софроній (Сахаров) «Старець Силуан».