Преосвященний СЕРГІЙ, архієпископ Ярославський і Ростовський

(в миру Костянтин Іванович Ланін; 20 липня 1852 – 5 серпня 1904)

5 серпня 1904 року стародавнє місто Ярославль наповнилося сумним передзвоном дзвонів своїх численних храмів. Помер преосвященний Сергій, архієпископ Ярославський і Ростовський. Лише вісім місяців керував він Ярославською кафедрою, але встиг завоювати любов і повагу як серед духовенства, так і серед простого народу. Це не дивно, адже, за свідченнями сучасників, головними його відмінними рисами були церковність, працьовитість, доброта, знання своєї справи та авторитет.

Найяскравіший слід владика Сергій залишив у Києві, якому він присвятив понад десять років свого життя. У Києво-Печерській Лаврі його діяльність стала символом церковної уставності, суворої організації та богослужбової дисципліни.

У цьому нарисі ми розповімо про значну спадщину владики Сергія в духовному житті Лаври, міста Києва та інших місць його служіння.

Дитинство

Майбутній преосвященний владика Сергій народився 20 липня 1852 року в Москві. Його мати, Олена Іванівна Голубєва, була з духовного звання. Вона виховувалася в будинку відомого московського купця Харлампія Івановича Протопопова, у якого бував митрополит Філарет (Дроздов). З родини купця Протопопова Олена Іванівна вийшла заміж за Івана Сергійовича Ланіна, який перед одруженням приєднався до православної церкви.

Батьки преосвященного Сергія шанували святих князів Ярославських і назвали своїх синів на їхню честь: старшого – на честь святого благовірного князя Василя, а молодшого (яким і був преосвященний Сергій) – на честь святого благовірного князя Костянтина. Забігаючи наперед скажемо, що останні місяці життя і архіпастирського служіння владика провів у Ярославлі, під найближчим покровом цих святих князів. Батьки його поховані в Спасо-Андрониковому монастирі.

З дитинства преосвященний Сергій звик до мандрівного життя, супроводжуючи своїх батьків, які у службових справах часто переїжджали.

За спогадами сучасників, які близько знали владику Сергія, він з юності мав видатний розум і пам’ять, проте закінчив навчання в гімназії у віці 21 року без атестата зрілості. Через недостатнє знання латинської мови, за свідченням педагогічної ради гімназії, Костянтину Ланіну було поставлено оцінку «незадовільно». Ця обставина мало не стала перешкодою для його подальшого служіння в Церкві.

Вибір шляху

За словами самого владики, він рано усвідомив себе сином Христової Церкви. У цьому йому допомогли його духовні наставники – старці Троїце-Сергієвої Лаври, Спасо-Андроніковського і Новоспаського монастирів. Ці та інші монастирі, і храми він часто відвідував під час навчання в гімназії. Під їхнім керівництвом він полюбив церковні розспіви, службу Божу, уставність. Особливий вплив на юного Костянтина Ланіна справив преосвященний Леонід (Краснопевков), єпископ Дмитрівський, який був духовним чадом святителя Ігнатія (Брянчанінова). Як зазначав сам владика: «цей святитель Божий, за життя свого, заклав у мені підґрунтя віри православної, і після своєї кончини неодноразово виявляв до мене свою святительську отецьку милість».

Перед тим як обрати духовний шлях, юний Костянтин близько двох років, до 1875 року, працював у Північному страховому товаристві. Однак, не відчувши потягу до мирського життя, він залишив цю роботу і вступив послушником у Ніколо-Угреський монастир – один із найбільших духовних центрів Підмосков’я. З усіх московських обителей ця обитель була для нього особливо близькою.

Мати довго не благословляла сина на вступ до монастиря, сподіваючись, що він продовжить освіту. Відомо, що між настоятелем монастиря преподобним Піменом і його матір’ю сталася серйозна суперечка щодо майбутнього молодого чоловіка. Зрештою, архімандрит Пімен поставив умову: «Нехай вступає до академії, але з умовою, що залишиться ченцем. Якщо ж в академію не вступить, нехай повернеться в Угреш, інакше щастя йому в житті не буде». Пізніше сам владика зі зворушливою ніжністю і любов’ю згадував про свої юнацькі роки, проведені в цьому монастирі.

«Просите, и дастся вам: ищите, и обрящете: толцыте, и отверзется вам» (Мф.7:7-8).

У липні 1877 року Костянтин Ланін звернувся в Московську духовну академію (МДА) з проханням дозволити йому скласти іспити. Спочатку його прохання відхилили, оскільки, за законами того часу, «він, як такий, що не закінчив з успіхом курсу класичної гімназії, не міг бути допущений до перевірочних іспитів для вступу до числа студентів Академії». Однак Костянтин Ланін не відступив від свого наміру вчитися, проявив наполегливість і просив Раду Академії «клопотати перед Святішим Синодом про те, щоб дозволили йому скласти в Московській або Віфанській семінарії іспит на звання студента». З жовтня 1877 року йому було дозволено слухати лекції в МДА «по церковно-історичному відділенню як сторонньому слухачеві».

До літа наступного року в МДА зазначили, що Костянтин Ланін «протягом майже цілого навчального року вельми старанно відвідував академічні лекції з обраних ним предметів і виявив безсумнівну схильність до вивчення предметів академічної освіти, гарно себе зарекомендував і виявив добрий моральний і релігійний настрій». У результаті він був допущений до іспитів, які успішно склав у Віфанській семінарії.

У 1878 році Костянтин Ланін вступив на церковно-історичне відділення Московської духовної академії. На третьому курсі, будучи одним із небагатьох студентів того часу, зважився на постриг. У жовтні 1880 року, в домовій церкві прп. Сави Сторожевського, на подвір’ї Савино-Сторожевського монастиря, преосвященний Олексій (Лавров), єпископ Можайський, відбувся його чернечий постриг з ім’ям Сергій на честь преподобного Сергія Радонезького. Між майбутнім святителем і великим чудотворцем встановився глибокий молитовний зв’язок, про що сам владика пізніше свідчив: «Завжди, коли мені стане сумно або на душі буде скорбота, я йду до батюшки – преподобного Сергія, і повертаюся додому радісним». Через місяць після постригу він був висвячений у ієродиякона.

У рік закінчення академічного курсу, 16 травня 1882 року, ієродиякон Сергій був висвячений митрополитом Іоаннікієм у сан ієромонаха.

Удостоєний академією ступеня кандидата богослов’я, ієромонах Сергій вступив на педагогічну ниву. За розпорядженням обер-прокурора Святого Синоду, 11 вересня 1882 року його призначили наглядачем Дмитрівського духовного училища Борисоглібського монастиря, де він швидко завоював любов учнів, викладачів і місцевої громади, а також авторитет серед братії. Його глибока відданість справі, увага до кожного учня та вміння поєднувати педагогічний хист із духовним керівництвом зробили його шанованим і улюбленим наставником. 20 липня 1884 року Указом Святого Синоду він був удостоєний звання соборного ієромонаха Донського Ставропігійного монастиря за «відмінно-старанну працю».

Ректорство

З 1885 року ієромонах Сергій продовжив служіння в Костромі, ставши ректором Костромської духовної семінарії та архімандритом. У цій ролі він проявив себе як ефективний керівник, активно упорядкувавши семінарський храм, організувавши урочисті богослужіння, створивши чудовий хор і ввівши канонархів за зразком Сергієвої Лаври. У 1887 році він заснував зразкову школу при семінарії.

Крім цього, архімандрит Сергій активно займався й іншою діяльністю. Він був головою Костромської єпархіальної училищної ради, а також ради Костромського Федоровсько-Сергіївського братства, яке він організував для поширення релігійно-моральних принципів серед народу. До його обов’язків входило також керівництво Костромськими єпархіальними відомостями, в яких публікувалися матеріали з історії єпархії, праці Святих Отців, а також відомості про життя і діяльність братства. У 1888 році він став членом правління Костромського опікунського товариства про учнів і був удостоєний почесного звання члена Костромського Олександрівського православного братства.

З травня 1887 по січень 1890 року він очолював комісію з об’єднання гласових наспівів у церквах Костромської єпархії, а також проводив ревізії духовних училищ. У квітні 1889 року архімандрит Сергій був нагороджений орденом Святої Анни 2-го ступеня. Величне звершення богослужінь, чудове читання молитов і акафістів, а також широка постановка проповідницької справи привертали до семінарського храму безліч тих, хто молився, що зробило ім’я отця Сергія популярним не тільки в Костромі, а й у всій єпархії. А коли поширилися чутки про його можливе переведення, отець Сергій отримував безліч листів від шанувальників, які висловлювали жаль з приводу його можливого від’їзду.

На початку 1890 року архімандрита Сергія було переведено до Симбірська, де він продовжив свою місіонерську та просвітницьку діяльність. Він очолив Симбірське духовно-просвітницьке братство Трьох Святителів, яке надавало фінансову підтримку православним школам і училищам, особливо в регіонах, де сильно поширені старообрядництво, язичництво та інші конфесії. Члени братства активно займалися захистом віри, протидіяли розколам і сектам, а також проводили релігійно-виховну роботу серед православного населення. Архімандрит Сергій організовував релігійні читання для простих людей, забезпечуючи їх необхідною літературою.

У 1891 році архімандрит Сергій став членом Православного Місіонерського Товариства і місцевого управління Червоного Хреста. Він брав активну участь у благодійних проєктах з ліквідації наслідків неврожаю. Він також проводив ревізії духовних училищ і відділень Єпархіальної училищної ради.

За сухим переліком посад ми можемо побачити людину величезної енергії. Нам важко прочитати назви всіх послухів, які ніс владика, а він це виконував на ділі.

До свого 40-річчя архімандрит Сергій набув значного організаторського та управлінського досвіду в різних сферах церковного життя, що принесло йому повагу як у церковних, так і в освітніх колах. У Костромі та Симбірську він значно сприяв зміцненню православної віри та розвитку освітньої бази в цих регіонах. Його діяльність яскраво демонструє його видатні організаторські здібності. Незважаючи на те, що його служіння в Симбірську тривало лише три роки, за цей короткий період він встиг залишити помітний слід у житті єпархії та регіону, зміцнивши свою репутацію як талановитого організатора і реформатора.

Тому призначення архімандрита Сергія намісником Києво-Печерської Лаври стало логічним кроком. Особисті якості отця Сергія, його організаторські таланти й уміння розв’язувати складні завдання помітив митрополит Іоаннікій, який, будучи глибоко залученим до церковних справ, особливо цінував людей, здатних ефективно управляти. Митрополиту Іоаннікію була необхідна надійна людина, здатна очолити колиску руського чернецтва – Києво-Печерську Лавру.

В умовах запланованого масштабного будівництва Трапезного храму і необхідності оновлення розписів Успенського собору призначення архімандрита Сергія виявилося не тільки необхідним, а й своєчасним.

Лавра

Отже, 25 лютого 1893 року архімандрит Сергій був призначений намісником Києво-Печерської Лаври й одразу взявся за вдосконалення внутрішнього порядку в обителі. Однією з його перших ініціатив було встановлення правил поведінки клірошан, ченців і послушників під час богослужінь у Великій церкві, включно з обов’язковим підходом до ікони або Євангелія попарно, не змішуючись із мирянами, які моляться. Крім того, він ввів «антифонний» спів акафісту перед іконою Успіння Божої Матері і приділив особливу увагу проповідництву, яке він поставив на міцну основу.

Архімандрит Сергій також зайнявся організацією господарських справ Лаври, приводячи їх у зразковий порядок і благоустрій. Невтомний у своєму служінні, він своїми мудрими і доцільними розпорядженнями надавав ще більшої величі і благоліпності церковним службам.

Владика особливо дбав про організацію трапези для братії. Для контролю за порядком у Великій церкві і відвідуванням трапези був призначений помічник благочинного з числа ієромонахів. Для забезпечення однаковості та скорочення витрат на харчування запроваджено загальний порядок відвідування трапези як у самій Лаврі, так і в її скитах (Китаївській, Голосіївській, Преображенській пустинях). Харчування братії дозволялося тільки в трапезній, їжу по келіях носити було заборонено, за винятком випадків, що стосуються людей похилого віку та хворих. У пустинях, де приміщення трапезних не вміщали всю братію одночасно, трапезу подавали повторно. Ці зміни були повністю схвалені Духовним собором і начальниками пустинь.

Для забезпечення гарячого харчування та зручності братії було організовано окремий кухонний підрозділ, який обслуговував странноприїмницю, Дальні та Ближні печери. Це нововведення дало змогу скоротити втрати якості їжі під час її транспортування на великі відстані (площа Києво-Печерської Лаври становить 24 гектари) і значно поліпшило якість харчування братії, особливо в погану погоду, коли перенесення їжі створювало додаткові труднощі.

Отець-намісник провів реорганізацію економічного відомства Лаври, збільшивши кількість помічників і перерозподіливши обов’язки між відомством і пустинями. Запроваджено суворий порядок прийняття до послуху, який вимагав подачі прохань до Духовного Собору. Владика уважно контролював роботу всіх лаврських відомств, збільшивши кількість лічильників продуктів і речей, що надходять в обитель.

Одним із найважливіших напрямків роботи архімандрита Сергія стало впорядкування духівництва. Було введено заборону на сповіді в келіях і встановлено суворі вимоги до уважного ставлення до сповідників. Також було запроваджено порядок допуску до послуху духівництва виключно за пропозицією отця-намісника, відповідно до рішень Духовного Собору. Для зручності було складено список духівників, які повинні були сповідувати братію і прочан як у Лаврі, так і в її пустинях.

Отець Сергій ревно стежив за тим, щоб братія не змішувалася з мирянами, особливо з жіночою статтю, незалежно від того, йшлося про келії, трапезу або лікарню.

Отець-намісник запропонував почати в Лаврі видання періодичного видання під назвою «Київські листки», орієнтуючись на формат і зміст «Троїцьких листків». Один із братів Лаври підготував два випуски: «Єрусалим Руської землі – св. град Київ» і «Першоначальник Печерський – Преподобний Антоній». Київський духовно-цензурний комітет дав дозвіл на їх друк, але видання зіткнулося з опором деяких впливових осіб, і публікація не відбулася. Проте ідею отця Сергія не забули, і за кілька років у Лаврі почалося видання Печерського листка «Свет Печерский», яке тривало аж до 1917 року.

У травні 1893 року його було зараховано до ордена Святого Володимира 4-го ступеня, а в травні 1896 року – до ордена Святого Володимира 3-го ступеня. Ці нагороди стали визнанням його заслуг у служінні Церкві, включно з його внеском у духовну та освітню просвіту.

Зодчество

Протягом майже ста років, починаючи з кінця XVIII століття, у Києво-Печерській Лаврі не було побудовано жодної нової церкви. Архітектурний ансамбль монастиря залишався практично незмінним після руйнівної пожежі 1718 року. У XIX столітті Лавра зосередилася на підтримці та ремонті наявних будівель, включно з численними реставраціями та оновленнями. Лише на початку 1890-х років було ухвалено рішення про будівництво нової Трапезної церкви, що стало важливим кроком в оновленні архітектурного вигляду Лаври. Це рішення стало необхідністю через значні пошкодження старого трапезного корпусу, який став непридатним для використання, а також зростання кількості братії, паломників, служителів і гостей монастиря. До того ж стара будівля вже не відповідала сучасним вимогам і не могла забезпечити потрібну функціональність.

Одночасно з цим Успенська церква переживала постійні зміни та оновлення. У першій половині XIX століття живопис храму тричі оновлювався різними іменитими майстрами того часу. Однак до 1890-х років стало очевидно, що наявні розписи втратили свою колишню велич і гармонію. У результаті було вирішено повністю оновити розписи, що відображало прагнення до повернення до високого художнього стандарту і створення більш цілісного і гармонійного вигляду монастирського комплексу.

Коли владика Сергій прибув до Києва, він уже мав досвід у будівництві храмів, і його талант повною мірою проявився тут. Під його безпосереднім керівництвом почалася споруда Трапезного храму і капітальна реставрація Великої церкви. Його діяльний підхід виражався не тільки в контролі за роботами, а й в активній участі на всіх етапах цих важливих перетворень.

Варто окремо зазначити, що всі будівлі, зведені під його керівництвом, пережили всі зміни міської забудови та руйнації Києва і збереглися дотепер.

Далі буде.

підготовлено архівним відділом Києво-Печерської Лаври