Народилася в березні 1923 року в Києві. Батько, Арсеній Афанасійович, працював в управлінні Південно-Західної залізниці. Мама, Марія Стефанівна, володіла прекрасним сопрано і співала в церковному хорі. Свою любов до музики прищепила і доньці, яку навчала грі на фісгармонії і часто брала з собою на служби в Десятинний храм, а пізніше в Михайлівський монастир і Троїцьку церкву. «Природно, перебування серед співаючих під час богослужінь, — згадувала Антоніна Арсеніївна, — мимоволі привчало нас до церковного співу, ми навчилися співати по нотах. Хористи часто приходили в нашу однокімнатну квартиру на тиху Тургенєвську вулицю, завішували вікна, так як квартира знаходилася на першому поверсі, і під нашу чудову німецьку фісгармонію робили співанки».

Незважаючи на закриття храмів, а до 1937 року в Києві залишилися діючими лише чотири парафії, і нав’язування в школі нового суспільного ладу, Антоніна не залишала церковного життя. Однак найстрашніші випробування були попереду. «Коли під час війни відкрилася Свята Лавра, я пам’ятаю, — згадувала Антоніна Арсеніївна, — що ми приходили в Лавру на послух, і голодні були, і просили у прихожан шматок хліба або копійку… Але ніяк не забути як після Літургії ми разом з іншими спускалися в печери і там співали».

У 1943 році Антоніну з мамою вивозять до Німеччини, де їх чекає важка «остарбайтерська» доля. Єдина втіха в цей час — можливість відвідувати і співати в храмі Воскресіння Христового в Берліні, а також допомагати духовенству по таборах окормлювати полонених.

Після повернення до Києва, де на той час не було нічого свого, так як в квартирі вже жили чужі люди, Антоніна все ж змогла вступити до музичного училища на диригентсько-хоровий факультет. В цей же час в Києво-Печерській Лаврі вона зближується з регентом правого краласа ігуменом Феодосієм, до якого завжди ставилася з великою вдячністю і який запропонував їй переписувати ноти. Тоді, за її спогадами, «з усіх республік, де були православні церкви, приїжджали регенти і бажали мати у себе лаврський спів».

Після відкриття Лаври в 1988 році Антоніна Арсеніївна знову переписує тут ноти і бере участь у відродженні складних наспівів. Вона добре знала «стару» братію (тих, які жили в Лаврі до її закриття в 1961 році) і завдяки цьому молода братія, яка прийшла в монастир після 1988 року, змогла дізнатися про своїх попередників і тим самим частково перейняти їх досвід і зберегти особливості лаврського чернецтва. Ось один з таких її спогадів: «У монахів до 1961 року не було трапезної, і тоді вони з тарілочками, з кастрюлечками ходили за обідом до 43-го корпусу, де на першому поверсі була кухня. А якщо було якесь торжество в Лаврі, то тоді повні бочки наливали борщу, український хліб ділили на чотири частини, давали парафіянам, які тут же у дворі на Ближніх печерах їли».

Преставилася Антоніна Арсеніївна 13 листопада 2016 року, похована на Звіринецькому кладовищі. Братія монастиря була поруч в останні її дні, преподаючи їй напуття до Життя Вічного.