Притча, яку ми читали сьогодні, так усім добре відома, що, здавалося б, немає чого про неї й казати; та водночас є в ній кілька рис, на які мені хотілося б звернути вашу увагу.

Перше – це те, що коли підсудні – тобто всі ми – постали перед Судом Божим, Господь не став питати ні про що, що стосується віри, світогляду, а запитав їх тільки про одне, і прямо: Чи були ви людяні на землі? Коли перед вами стояло горе – чи подумали ви про те, щоб утішити? Коли був голод, і холод, і туга, і покинутість, і заточення у в’язниці, і полон хвороби – що ви зробили: проявили жалість чи ні?..

І тих, які пожаліли, Господь прийняв, ні про що інше не питаючи, тому що ці люди зуміли на землі любити – земною, реальною любов’ю, і тому були відкриті й до того, щоб умістити й Божественну любов майбутнього віку. Але ці люди, які звершили справи любові, були здивовані тим, що в них побачив Господь. Як це Господь до Себе відносить те, що вони зробили іншим? Чинити по любові їм було настільки природно, що вони й не замислюючись так чинили… Ми не спасемося тим, що з натугою серця, болісно змушуючи себе, пам’ятаючи про Господні заповіді, будемо їх творити; вони повинні увійти нам у плоть і кров так глибоко, так досконало, щоб бути природним рухом душі, а не простим послухом закону, який нам дано ззовні. І тому якщо хтось із нас і думає, що він чинить милосердно, дбає про хворих, відвідує тюремних ув’язнених, годує голодного, одягає холодного, – нехай поставить перед собою запитання: чи від серця він чинить, чи тому, що відчуває, що такий його обов’язок і що він дасть відповідь за свої вчинки? І якщо тільки за обов’язком, то, Боже, як ми далекі від того, щоб бути дітьми Небесного Царства!..

Але зверніть увагу і на тих, які нічого з цих справ людської любові не зробили. Коли Христос їм ставить це запитання, вони його навіть не розуміють: Де ж ми Тебе, Господи, бачили? Коли ж ми Тебе не відвідали в лікарні чи в’язниці? Коли ж Тебе не одягнули холодного, не нагодували голодного? Коли не втішили в горі?.. Вони ніколи не помічали нікого навколо себе, інакше вони не ставили б питання про те, треба чи не треба. Чи Бог отримає, ніби опосередковано, дар нашої любові, чи тільки ця людина… Вони прожили все життя тільки для себе, обачливо, розумно, тобто, в кінцевому підсумку, цілком божевільно…

І ось перед нами те саме запитання: як ми вчиняємо по відношенню до ближнього? Часто люди кажуть: Я не знаю, як любити Бога, я Його шукаю в темряві, я не можу до Нього дорватися!.. – Дуже просто: через людину! Апостол Іоанн сказав: Якщо хто каже, що любить Бога, але не любить ближнього свого реальною і творчою любов’ю, той обманює, бо ніхто не може любити невидимого Бога, якщо до цього не навчився любити конкретну, живу, животрепетну перед Ним людину… І тому, перш ніж ставити питання про те, як досягти Бога, запитаємо себе: як ми ставимося до ближнього? Якщо наше серце закрите, холодне, замкнене, якщо воно налякане при одній думці, що ближній може від нас зажадати серця і життя нашого, – нема про що говорити, нема чого шукати близькості Божої: треба спочатку навчитися мати серце тепле, серце живе, серце уважне до ближнього, і тоді воно відкриється і, як чисте серце, побачить Бога. Амінь.