Святі страстотерпці Борис і Гліб — це одні з перших святих Київської Русі, які були прославлені нашою Православною Церквою.

Але їхня святість з самого початку була неочевидною навіть для візантійців — тих, хто приніс на Русь Православ’я. У візантійській традиції святий — це, як правило, чернець, єпископ, мученик від язичників. А тут — князі, вбиті не язичниками, а своїми ж, хрещеними людьми. Більше того — рідним братом, Святополком.

Борис і Гліб були воїнами. З дитинства виховані як князі: з конем, мечем, присягами і військовим поясом. Справжні солдати, яких князівське виховання готувало до крові і сталі. Борис був посланий на чолі восьмитисячного війська відбити напад печенігів. Тобто він міг битися — і з ворогом, і з братом. Але — з братом не став.

Коли Святополк захопив Київ, дружина Бориса казала: «Іди, сядь у Києві на батьківський княжий стіл — адже всі воїни в твоїх руках». Він же їм відповідав: «Не можу я підняти руку на свого брата, до того ж ще й старшого, якого шаную як батька».

Борис був убитий після довгої нічної молитви. Його вірний слуга Георгій, угор, затулив князя собою і впав першим.

Гліб, зовсім юний, йшов назустріч смерті, попереджений братом Ярославом, що Святополк задумав зло. І все ж поїхав. І був заколотий як ягня — власним кухарем. Так часто і буває в історії: найближчі зраджують першими. Князі відмовляються від опору, щоб не бути причиною загибелі дружини. «Краще мені одному померти, — каже Борис, — ніж стільком душам». І Гліб: «Уняше єдиний за всіх померти і за це відпусти їх».

Кров пролилася — але не з вини святих, а через чиюсь жагу до влади.

Вони постраждали від своїх. І прийняли страждання за прикладом Христа — без нарікань, не захищаючись, не проклинаючи.

Борис і Гліб — це наші Авелі, принесені в жертву Каїном.

Душа нашого народу відразу впізнала в них не просто страждальців, а образ Христа. Тому що і Господь був убитий «своїми». І з тих пір народ, втомлений від княжих усобиць, розбратів і крові, полюбив саме цих — смиренних, беззлобних, лагідних.

У XX столітті Русь знову пройшла через братовбивство: хрещені вбивали хрещених. Стріляли в священиків, спалювали ікони, руйнували храми. Історія ніби повторилася, тільки ще страшніше. І в наш час — знову ненависть, знову ворожнеча, знову люди готові розірвати один одного за ідею, за владу.

Святі страстотерпці Борис і Гліб не стали вершителями політичної історії — але стали її судом. Їхні життя стали вічним докором будь-якій ворожнечі, будь-якій боротьбі за владу, будь-якій братоненависті. Вони показали: можна бути князем — і при цьому залишитися учнем Христовим. Можна бути воїном — і не ненавидіти. Можна бути сильним — і не підняти меч.

Сьогодні, коли і в сім’ях, і в суспільстві, і в світі знову вирує дух розділення і розбрату, коли образа вважається силою, а прощення — слабкістю, приклад Бориса і Гліба особливо потрібен нам.

Вони нагадують: не в тому перемога, хто вдарив першим. А в тому — хто пробачив. Не в тому сила, хто кричить голосніше. А в тому — хто молиться в тиші. І не той програв, хто помер, а той, хто втратив душу.

Нехай же їхня безмовна проповідь лагідності і любові оживить наші серця. Нехай їхні молитви стануть для нас фортецею. А пам’ять про них — дороговказною зіркою в світі, де все важче бути братом ближньому своєму.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться Богу за нас!