Сьогоднішнє Євангеліє представляє нам два образи крайнього людського горя: вдівство і втрату єдиного сина. Жінка, яку зустрів Христос у воротах міста, втратила людину, яку в юні роки вона так полюбила, що залишила батька, і матір, і все, щоб бути з ним; і від їхньої любові народився син, в якого вони вклали, ймовірно, всю свою надію, всю свою ласку, який, як їм здавалося, заспокоїть їх останні дні, підтримає їх старість, втішить їх у будь-якому горі…

І ось помер чоловік, перше кохання цієї жінки, і тепер вона ховає свого сина. У воротах міста зустрічає її Христос; і Він пронизаний жалістю і співчуттям, і звертається Він до неї зі словами, які ніби відразу вже говорять про те, що прийшов кінець горю: Не плач!.. Він не каже: «Втішся, твій син воскресне в останній день»; Він не каже їй про те, що це – загальна доля людей і що їй випала особливо гірка доля, але Господь не залишить її. Він каже: Не плач! – і вона зупиняється разом з процесією, і Христос Своїм могутнім словом повертає до життя останню її надію, все, що у неї залишалося, і не тільки на землі, а те, що її з’єднує з вічністю, бо любов зриває перешкоди і смерті, і відстані, і час і переносить нас у вічність.

Багатьом за останні десятиліття довелося пережити горе, подібне до горя цієї матері. Скільки, скільки загинуло чоловіків на полі бою, від хвороб, скільки дітей загинуло передчасно і скільки материнських сліз пролито. І кожній матері Господь каже: Не плач, повір! Не шукай свого сина, свого чоловіка, свою любов десь у минулому: у минулому тільки минуле; але любов не вмирає, любов міцніша за смерть, любов вже з’єднує нас і на землі, і у вічності…

Але ті, хто не постраждав таким чином: не пережив вдівства, не поховав сина, свою дитину, – і ті часом опиняються перед крахом усього життя. Буває, що людина жила надією, жила близькістю Бога, жила відчуттям, що життя переможно, радісно мчить, – і раптом це життя, ця надія, ця радість прийшли до кінця. Буває, що людина протягом усього життя носила в своєму серці, як мати під серцем, мрію, любов, надію, – і настає час, коли раптом якимось незрозумілим чином все руйнується, все вмирає, і людина залишається, як ця вдова наїнська, як ця мати, що ховає свого сина: все минуло, все померло, нічого не залишилося…

І каже нам тоді Христос, у Своєму великому співчутті: не плач, зупинись, Я тут!.. І державним словом Він може відновити в наших серцях, в наших душах і житті все, що зникло наче безслідно…

Тому навчимося і ми від Христа, з яким співчуттям ставитися до людського горя, з якою любов’ю Він сказав ці слова: «Не плач!» – щоб ця жінка не була ображена, принижена, обурена такими словами. Нам треба навчитися так говорити, щоб слова наші про надію, про віру, про життя, про Бога були не образою, не приниженням, не причиною гніву, а розрадою і радістю; і через нас має часто, часто приходити до людини і розрада в горі земному, і відродження вічної надії і сили жити…

Дай нам Господь таке співчуття, таку любов, щоб ті, кому ми скажемо слово віри, надії і втіхи, ожили б, ожили вічною надією, всеперемагаючою вірою і переконалися б, що все, до кінця, перемагає любов – і Божа, і людська.