Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Огляд ЗМІ

17.03.2017

Відновлення діяльності Печерської обителі: 1941 р.

Кабанец Е.

Війна завдала Києво-Печерській Лаврі жахливих втрат. Було підірвано головний храм монастиря — Успенський собор, викрадено церковне начиння, яке зберігалося в колекціях Музейного містечка. У серпні 1942 р., напередодні престольного свята Успіння Пресвятої Богородиці, окупанти взагалі намагалися закрити обитель під вигаданим приводом, що її територія і підземелля Ближніх печер були начебто заміновані.

Antoniy_Abashidze2Протягом XX ст. Києво-Печерський монастир неодноразово зазнавав важких випробувань, кілька разів його закривали. У записках лаврського ієродиякона Варфоломія (Іванова) стверджується, що вперше обитель припинила своє існування 24 грудня 1924 р., коли лаврські храми були передані обновленцям (представникам розкольницького руху в РПЦ). Один чернець навіть підрахував, що служба Божа не звершувалася в монастирі протягом 6214 днів, близько 17 років… Знову обитель змогла відновити свою діяльність лише після початку німецько-радянської війни. Подробиці цих подій досі лишаються маловідомими, і свідчення про них довелося збирати по крихтах.

Одразу після захоплення Києва фашистами (19 вересня 1941 р.) віряни звернулися до окупаційної влади та призначеної нею цивільної адміністрації (міськуправи) за дозволом на відкриття обителі. У цю справу активно включилися представники новоствореної Церковної Ради: у ній вирішальний вплив мали так звані «самосвяти», тобто прихильники Автокефальної церкви, що хотіли взяти Лавру під своє керівництво. Іншу сторону представляли колишні насельники монастиря, серед яких вирізнялися архімандрит Валерій (Устименко) та ієромонах Феопемпт (Клітний). Особливу роль у цих клопотаннях відіграв схиархієпископ Антоній (Абашидзе), який до війни жив у Китаївській пустині.

Німці відмовили усім прохачам, посилаючись на те, що такі питання можна вирішити лише у Берліні. А там, як відомо, з великою підозрою ставилися до духовного згуртування вірян, вважаючи, що воно призведе лише до зростання національної самосвідомості місцевого населення і посилення спротиву завойовникам. Зрештою, це стало визначальним поштовхом до руйнування Успенського собору під приводом, що його знищення «ослабить український національний дух» (заява співробітника Остміністеріума Фрідріха Маркулла), а руїни святині «вже не пробуджуватимуть історичних споминів» (думка німецького військового капелана Фрідріха Хайєра).

Утім, навіть ця трагедія не зломила духу лаврських ченців. Після тривалих і неодноразових умовлянь схиархієпископу Антонію врешті-решт вдалося отримати дозвіл на проведення богослужінь у Хрестовоздвиженській церкві та у Ближніх печерах. Києво-Печерський монастир відновив свою діяльність 18/31 грудня 1941 р. (перша дата тут і надалі вказана за старим стилем). Настоятелем було обрано колишнього лаврського старожила архімандрита Валерія (Устименка), який був прийнятий в обитель за 50 років до цих подій. Перш ніж розпочати церковні служби, братія мусила здійснити величезні ремонтно-опоряджувальні роботи, в яких брав участь і сам настоятель. 19 січня / 2 лютого 1942 р. ченці освятили Хрестовоздвиженську церкву й провели там перше богослужіння. У храмі звершували службу лише у свята, а в буденні дні — у печерах. Звичайно, це був лише відблиск колишніх церковних торжеств, сповнених нині гіркотою злиденності й скорботи. Усе майно чернецької громади за описом німецької комісії, зробленим восени 1942 р., складало: «відремонтований іконостас, престол, жертовник, гробницю з мощами, ікону Успіння (спускна), шість ікон від іконостасу, окремих, чотири кіоти».

Лаврській братії було передано у користування усього кілька корпусів: будинок настоятеля біля Ближніх печер (корп. 42), братські келії (корп. 43) та схимницький корпус праворуч від в’їзної брами (корп. 46). Спеціально для схиархієпископа Антонія (Абашидзе) було облаштовано крихітну домову каплицю в будинку настоятеля біля Ближніх печер, де він служив на самоті. За браком приміщень лаврські ченці були змушені звести на пагорбі над Ближніми печерами тимчасову теплу церкву (мабуть, це був звичайний дерев’яний зруб-п’ятистінка із сіньми), де звершували богослужіння лише холодної пори року, і то лише для самої братії, а не прихожан. Влітку 1943 р. було відкрито теплу церкву на честь Всіх преподобних Печерських на другому поверсі братських келій (корп. № 48).

Протягом німецької окупації в Печерській Лаврі зібралося щонайменше 42 ченці та послушники, з яких 10 повернулися 1941-го, 19 — 1942-го і 6 — 1943 р.; точний час появи решти — не з’ясовано. Першими до Лаври прийшли ієромонах Анемподист та чернець Дисидерій, котрих пізніше навіть величали за це «наші первозванні». Загалом у складі Києво-Печерської братії за німецького порядкування в Києві налічувалося два архімандрити, два ігумени, 11 ієромонахів, 10 ієродияконів, 9 ченців, один схимонах і 7 послушників.

Навесні 1942 р. відбулося призначення керівників найбільш важливих монастирських відомств. Невдовзі відновлений монастир набув такої організаційної структури:

  • Настоятель Лаври: архімандрит Валерій (Устименко), (16 січня 1943 — 7 лютого 1947 рр.).
  • Економ: чернець Закхей (Фомін) (з квітня 1942 р.), ієромонах Далмат (Коптюх) (з 22 червня 1942 р.), ієромонах Варлаам (Нижніков) (весна 1944 р.).
  • Екклесіарх: архімандрит Борис (Павлік) (27 березня 1942 р. — 9 червня 1943 рр.).
  • Благочинний: ієромонах Далмат (Коптюх) (27 березня 1942 — 19 липня 1943 рр.); ієромонах Андрій (Міщенко) (10 (?) липня 1943 — 22 листопада 1946 рр.).
  • Казначей: ієромонах Феопемпт (Клітний) (27 березня 1942 — 28 січня 1948 рр.).
  • Келар: ієромонах Феопемпт (Клітний) (22 червень — 12 серпня 1942 рр.), ченець Єфрасій (Божук) (з 12 серпня 1942 р.).
  • Правитель справ: ченець Димитрій (Біокай) (з грудня 1941 р.); ієродиякон Варфоломій (Іванов) (з липня 1942 р.).
  • Блюститель Дальніх печер: ігумен Кронід (Сакун) (весна 1944 р.).
  • Ризничий: ієромонах Анемподист (Васильєв) (весна 1944 р.).
  • Уставщик: архімандрит Іринарх (Колдоркін) (з 27 березня 1942 р.); ієромонах Асігкріт (Рудик) (весна 1944 р.).
  • Паламар: ієродиякон Герасим (Чирва) (з 18 квітня 1942 р.).
  • Начальник Китаївської пустині: ієромонах Варнава (Череп) (27 березня 1942 р. —1 жовтня 1944 рр.).

Було відновлено Духовний Собор Лаври, що опікувався внутрішнім життям чернечої громади. Спочатку він складався лише з двох осіб: настоятеля архімандрита Валерія (Устименка) та правителя справ ченця Димитрія (Біокая). Пізніше до складу Духовного Собору ввійшли благочинний, казначей, блюститель Дальніх печер, ризничий та правитель справ.

Повсякденне життя братії в цей час прекрасно змальовано колишнім лаврським юрисконсультом І. Нікодімовим (Шуміліним): «Щодня служили літургію та вечірню. Богослужіння відбувалися в головному храмі Ближніх Печер, який зберігся недоторканним зі своїм старовинним іконостасом. У Києві, який особливо потерпів від безбожників, це був один із небагатьох храмів (не враховуючи Володимирського і Софійського соборів), котрий так добре зберігся, тому було особливо приємно відвідувати його. Служба звершувалася урочисто, за монастирським уставом. Співав невеликий монастирський хор з канонархом і на старовинні лаврські наспіви. У неділю й на свята богослужіння звершувалося, крім того, ще й у підземній церкві Дальніх Печер».

Проте спокійного життя братії годі було й очікувати. Навесні 1942 р. німці заборонили благовіст і розпорядилися зняти дзвони з Великої лаврської дзвіниці. Фактично ченці не могли не лише претендувати на культові предмети, що належали зібранню колишнього музею, а й вільно пересуватися Верхньою територією Лаври, оголошеною забороненою зоною…

Не маючи засобів для існування, ченці з великими складнощами намагалися налагодити монастирське господарство. І. Нікодімов пригадує: «Лаврський двір і всі вільні від руїн ділянки землі були розорані під городи». Репортер Юрій Окінчиць залишив таку замальовку повсякденного побутового і господарчого життя Лаври влітку 1942 р. (газета «Нове українське слово» від 28 червня): «Вдень служби немає. Але ченці не відпочивають, вони йдуть на городи. Вже засіяно майже гектар землі, перші сходи пробиваються на поверхню. Нещодавно ченці купили 40 фруктових дерев. На тому місці, де ще недавно росла кропива і бур’ян, насаджено молодий садок». Скупі замальовки монастирського життя можна знайти і в київській пресі 1943 р. (газета «Нове українське слово» від 7 липня): «Великі успіхи зробили ченці у справі садівництва. Цього року вони врятували від гусені майже всі плодові дерева у своєму саду, а також засіяли овочами кожний клаптик землі. Крім того, вони активно допомогли відновленню церкви в Китаєво».

Свідки відзначають, що попри всі незгоди воєнного часу, Печерський монастир лишався надійним прихистком для душевної розради. Згідно зі спогадами І. Нікодімова, «матеріально злиденна Лавра продовжувала всі старі звичаї: зокрема, у день преподобного Феодосія влаштовували урочистий хресний хід до колодязів преподобних Антонія і Феодосія. Один із них був очищений, і там звершували водоосвячення; на Успіння відновили зворушливий обряд урочистого Відспівування Богоматері. Також в урочисті святкові дні ченці пропонували гостям трапезу зі свого скромного столу». Попри важкі умови життя і постійні нестатки «було відновлено традицію монастирської трапези: двічі на день варили гарячі страви — в обід зазвичай готували борщ, а увечері — суп. У свята або в поминальні дні стіл бував значно багатшим, й обід складався із двох страв, а іноді на додачу ще й пирогів».

…Війна завдала Києво-Печерській Лаврі жахливих втрат. Було підірвано головний храм монастиря — Успенський собор, викрадено церковне начиння, яке зберігалося в колекціях Музейного містечка. У серпні 1942 р., напередодні престольного свята Успіння Пресвятої Богородиці, окупанти взагалі намагалися закрити обитель під вигаданим приводом, що її територія і підземелля Ближніх печер були начебто заміновані. Обурення духовенства і парафіян завадило цим блюзнірським планам, але, на жаль, не могло спинити систематичної руйнації монастирських будівель. Унаслідок «господарювання» німецьких підрядних організацій і звичайних мародерів було вщент зруйновано або сильно понівечено 33 корпуси Верхньої Лаври та один корпус (№ 49) Нижньої Лаври, зокрема повністю зруйновано Микільську церкву Больницького монастиря, сильно ушкоджено Благовіщенську церкву і Трапезну — на честь прпп. Антонія і Феодосія Печерських.

На кріпосних мурах обителі восени 1942 р. з’явився напис «Варвари», який був так прокоментований у донесенні начальника поліції та СД в Києві: «Цей напис явно спрямований проти німців, яким докоряють за часткове знесення різних монастирських споруд, а також за закриття монастиря». Повністю беззахисними перед свавіллям ворога залишалися й люди, які жили у стінах обителі. <…> На примусові роботи до Третього Рейху як остарбайтерів було силоміць відправлено близько 50 цивільних мешканців монастиря; до їхнього числа потрапили й лаврські послушники Іван Богун та Євстафій Грицюк. У жовтні 1943 р., перед своєю втечею з Києва, німці оголосили Лавру «забороненою зоною» і змусили ченців покинути її. Архімандрит Іринарх (Колдоркін) та ієродиякон Аркадій (Долгоброд), які не підкорилися цій вимозі, були по-звірячому забиті окупантами й померли від побоїв. Решта братії переховувалася у найближчих селах. Проте «два роки над прірвою» вже добігали кінця. У листопаді починається відлік вже нового, повоєнного етапу історії Лаври, позначеного не менш суворими випробуваннями й поневіряннями для монастирських насельників.
Євген Кабанець, 
Стаття повністю: Церковна православна газета НАШІ СВЯТИНІ № 2 (420), січень 2017

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Редакція сайту www.lavra.ua

Щотижнева розсилка тільки важливих оновлень
Новини, розклад, нове в розділах сайту

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: