День усікновення голови святого Іоанна Хрестителя, найбільшого з пророків, — особливий день, в якому поєднуються свято і піст, радість і скорбота. Прославляючи Іоанна Хрестителя, ми радіємо тому, на яку висоту в його особі Господь підніс людську природу, і в той же час ми ніби бачимо під нашими ногами бездонну прірву, в яку опускається людство в особі злочинної династії Іродів.

В Євангелії часто трапляється ім’я Ірод, це не тільки власне ім’я якоїсь людини, це — родове прізвище. Перший Ірод був Антипатр, якого називали «великим», можливо, — за його великі злодіяння; другий Ірод — Антипа, той самий, який вбив Іоанна Предтечу; третій – Ірод Агріппа, іменований Агріппою Першим, який порівнював себе з божеством і помер раптово на очах народу; четвертий Ірод – Агріппа Другий, найкращий з усіх Іродів, перед яким виголосив свою проповідь св. апостол Павел і який хотів звільнити його з рук іудеїв. Коли він приїхав до столиці імперії, то зупинився у свого родича, двоюрідного брата Філіпа, який проживав у Римі як приватна особа. Філіп прийняв Ірода з усією гостинністю і привітністю, хоча той, будучи при владі, навіть не згадував про існування свого брата.

Треба сказати, що імператор Тіберій був психічно хворою людиною, якій весь час ввижалися змови і замахи на його життя. Більшу частину часу він проводив не в столиці, а на острові, в палаці, схожому на неприступну фортецю. Цього імператора відрізняла крайня підозрілість. Ніхто з навіть найближчих до нього людей не міг поручитися за своє життя. Гнів імператора був страшний і вбивчий. Рішення – швидкі і нещадні. І тому, приймаючи Ірода, Філіп піддавав себе небезпеці: якби Ірод був звинувачений і страчений, то царський гнів торкнувся б і дому брата, який його прийняв; проте Пилип вважав за краще виконати святий закон гостинності.

Зустріч з кесарем пройшла для Ірода благополучно, він зумів виправдатися і був відпущений з миром. І він віддячив своєму братові за проявлену шляхетність, відплативши йому тим, що викрав його молоду дружину Іродіаду і таємно втік з нею з Риму. До них приєдналася і дочка Іродіади Саломея, яка більше бажала бути царівною в Галілеї, ніж проживати в Римі в безвісності.

Ірод з ганьбою вигнав від себе свою законну дружину, доброчесну дочку аравійського царя Арети, і тоді проти нього підняв свій голос Іоанн Предтеча. Приклад царя міг виявитися заразним для народу, і Іоанн безстрашно викривав його. Ні погрози, ні лестощі, ні вмовляння не діяли на пророка. Тоді Ірод наказав таємно схопити його і ув’язнити в фортеці Мохедрон, що знаходилася на східному березі Мертвого моря. Цю фортецю Ірод побудував, готуючись до війни з арабами, знаючи, що цар аравійський помститься йому за ганьбу своєї дочки.

І ось одного разу тут на день народження Ірода зібралися гості, старійшини ізраїльського народу; перед ними танцювала Саломея, дочка Іродіади, і так сподобалася царю і його сп’янілим гостям, що він з клятвою пообіцяв виконати будь-яке її бажання, хоча б вона попросила і півцарства. Півцарства Ірод дати не міг. Вже давно в містах Юдеї та Галілеї стояли римські гарнізони, які фактично і були господарями цієї країни.

Саломея запитала свою матір Іродіаду: «Чого мені просити у царя?» Та відповіла: «Голову Іоанна Хрестителя».

Ірод був засмучений. На відміну від свого батька Антипатра, який буквально залив кров’ю всю Юдею, будучи таким же жорстоким, він мав у своєму характері підступність і хитрість, за які сам Господь назвав його лисицею. Ірод боявся, що страта Іоанна Хрестителя викличе ворожнечу до нього з боку народу, він побоювався навіть повстання. Однак у той же час йому представлялася і зручна можливість легко розправитися з Пророком – мовляв, не він сам був ініціатором цієї страти, а лише піддався волі обставин. І ось він, виправдовуючись тим, що повинен виконати свою царську клятву, послав воїна-кат в темницю, підземелля замку, де перебував у кайданах найбільший з пророків. Цей воїн застав Іоанна Хрестителя, що стояв на колінах в молитві до Бога. Пророк знав, що прийшла його смерть, але навіть не ворухнувся. Воїн мечем відрубав голову Іоанна, і на позолоченому блюді ця голова була принесена царю. Він подав її Саломеї, та – своїй матері.

За переказами, Іродіада почала колоти голкою уста Іоанна Хрестителя, уста, які викривали її, але у відповідь почула від мертвого Пророка ті ж грізні слова викриття. Вона веліла закопати голову Предтечі в тому місці, де викидалося сміття з палацу, а тіло його взяли учні і таємно перенесли в місто Севастію.

Брати і сестри! Євангеліє звернене до нас, до кожного з нас. Євангеліє подібне до дзеркала, яке відбиває і висвітлює всі таємниці нашого серця. Страта Іоанна Хрестителя – це не тільки подія, яка відбулася близько двох тисяч років тому в Палестині, в містичному плані вона часто повторюється в наших душах.

Саломея – це образ гріха, танцююча дівчина – звабливі гріховні картини, які малюються перед нами. Наш розум – це цар, він повинен панувати над почуттями, але цар, сп’янілий пристрастю, стає рабом гріха, і наш розум витончується в тому, як задовольнити свою пристрасть.

Іоанн Хреститель містично – це наша совість, яка голосно викриває нас у гріху, але ми тоді ненавидимо свою совість, ми хочемо розправитися з нею, ми хочемо, щоб вона не мучила і не викривала нас, щоб її голос стих; ми придушуємо її, ніби виправдовуємо себе, – це подібно до ув’язнення Іоанна в темницю.

Брати і сестри! Образ Іродіади – це темна, демонічна сила, яка тягне нас до гріха. І ось часто перед нами вибір – або благодать Божа, або гріх. І ми вибираємо гріх; тоді ми подібні до тих, хто вбив Іоанна Хрестителя.

Ірод посилає ката до Іоанна, виправдовуючись тим, що інакше він буде зганьблений в очах народу, а хто був цей народ? Це були вже сп’янілі гості-іудеї, які ненавиділи в душі своїй і самого Ірода, і всю його династію. Ірод же зневажав їх, і все-таки він був рабом їхньої думки.

Так часто і ми дорожимо думкою негідних людей і часто звершуємо заради законів, звичок, думок світу безчесні вчинки. Наприклад, при нас хулять ім’я Боже, а ми мовчимо, при нас блюзнірствують, а ми посміхаємося; хіба в цей час ми не схожі на Ірода, який став рабом своїх же власних гостей?

Гріх почався з бенкету в палаці Ірода, закінчився страшним злочином і вбивством. Гріх починається з малого. У книзі Йова демон названий мраволем, тобто мурахою і левом. Спочатку він заповзає в серце і помисли наші як мураха, а потім росте і стає величезним і потужним як лев.

В одному Патерику розповідається про те, як невідомому чоловікові демон сказав: «Я відстану від тебе, не буду більше мучити, тільки зверши на вибір три гріхи: або вбий, або впади в розпусту, або напийся до сп’яніння». Той сказав собі: «не великий гріх напитися вином» і погодився. І ось, перебуваючи в стані сп’яніння, він звершив блуд, хоча до цього був незайманим. Боячись, що про його злочин дізнаються, він вбив свою нещасну жертву, а потім закопав її в таємному місці, позбавивши навіть християнського поховання.

Брати і сестри! Сьогодні ми звершуємо пам’ять найбільшого зі святих після Пресвятої Діви Марії. Іоанн Хреститель поєднує в собі подвиги і вінці пророків, бо він – останній з пророків. Він провіщав швидке пришестя Спасителя світу. Він же і перший з апостолів, тому що вказав людям на Христа, який вже прийшов. Він – прообраз святителів, оскільки звершував хрещення, прообраз християнських таїнств. Він – сповідник, бо був ув’язнений за правду в темницю, і він мученик, тому що прийняв смерть за викриття царя в пороках. Написано, що той, хто прийме смерть за цнотливість і чистоту в боротьбі з гріхом, той рівний мученикам за віру в Христа Спасителя. Він – праведник, бо він зберіг цнотливість і чистоту своєї душі, спілкуючись з людьми, завжди сповідуючи тільки істину. Він – проповідник тому, що проповідував людям про покаяння – найнеобхідніше для спасіння.

В Євангелії ви чули, як Господь сказав: найбільша і перша заповідь – це: любіть Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю і всім розумом своїм (Мф.22:37), а друга, подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе (Мф.22:39).

Здавалося б, для нас має бути природним любити Бога, як дитині – своїх батьків і ще більше, але чому ми не любимо Бога? Відповідь на це дає нам Святе Євангеліє – через примноження беззаконня, у багатьох охолоне любов (Мф.24:12).

Так, браття і сестри, це наші гріхи висушують у нас любов до Бога. З джерела, яке завалене камінням і сміттям, вже не течуть струмені води. Так і ми, не очистивши своє серце, не можемо відчути справжньої духовної радості і близькості до Бога, бо єдиний шлях до любові – це покаяння.

Святі Отці кажуть: «Христос – це уособлена любов. Іоанн – це образ покаяння». Вся церковна служба – у всі свята, навіть у Святу Пасху, проникнута разом з торжеством і радістю покаянням.

І як Іоанн Хреститель вказує нам на Христа як на Спасителя світу, так і покаяння веде нас до любові!