Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Свт. Нифонт, єпископ Новгородський (+1156)

Nifont copy

Пам’ять 21 квітня

Блаженний Нифонт був чорноризцем святого Печерського монастиря за днів ігумена Тимофія і ревно наслідував житія великих преподобних отців, трудячись богоугодно в молитві, бдінні, пості і всяких доброчесних подвигах.

Коли ж блаженний Іоанн, єпископ Новгородський, по волі своїй залишив престол, на якому потрудився двадцять років, і, відчуваючи знемогу, відійшов на безмовність в монастир, тоді блаженний Нифонт, сяючи променями багатьох своїх чеснот і далеким країнам, волею Божою за загальною згодою обраний був на єпископський престол Новгорода і посвячений в Києві преосвященним митрополитом Михайлом — другим цього імені.

Отже, вступивши на престол свій і поставлений, як світильник, на свічник, він засяяв ще світліше великою ревністю про благочинне улаштуванні Православ’я, багато дбав про примноження слави Божої і про життя тимчасове і вічне словесних своїх овець. Перш за все, множачи славу Божу, своїм старанням заклав він посеред Новгорода кам’яну церкву Пресвятої Богородиці і, Божою допомогою, незабаром спорудив її. Престольну ж церкву святої Софії в тому ж місті прикрасив всю, навіть з притвором, іконним писанням, і весь верх її покрив оловом. Зберігаючи життя словесних овець — і насамперед тимчасове, — пастир цей мав таку звичну доброчесність: коли православні збиралися на міжусобний бій, він всіляко намагався примирити їх.

Так, почув він одного разу, що кияни і чернігівці повстали один проти одного з безліччю воїнів і хочуть вступити в бій. І, взявши з собою вельмож новгородських, він прийшов до тих, що ополчилися, і, з Божою поміччю, примирив їх. Так само і в інших міжусобицях благословляв він людей миром, зберігаючи тимчасове їх життя.

Але особливо дбав він про вічне життя словесних овець своїх. І тому з усіх сил переконував він православних не віддалятися від виконання заповідей Господніх і від передань, і правил Його Церкви, щоб не віддалити себе від вічного життя, а до тих, що віддаляються і переступають закон, ставився з обуренням, ясно проповідуючи їм, що вони загинуть за беззаконня своє, наполягав вчасно і невчасно, викривав, забороняв і благав з терпеливістю, як повелів апостол (2Тим. 4:2).

Цю ревність доброго пастиря довела насамперед така подія. Коли при блаженному новгородці вигнали князя свого Всеволода Мстиславовича, прийшов до них на княжіння покликаний ними Святослав Ольгович і одружився на такій жінці, на якій, за правилами церковними, йому не повинно було одружуватися. Тоді блаженний цей архієрей не тільки не схотів вінчати його, але заборонив всьому своєму кліру бути присутніми при його вінчанні, як при беззаконному, коли князя вінчали священики, які прийшли з ним. І сміливо викривав він князя в порушенні закону і злочині його.

Але хоча і така ревність була велика, настав час, і він виявив незрівнянно більшу ревність, рятуючи від порушення правил саму Руську Церкву, чим найбільше просяяв славою цей наставник Православ’я. Це було так.

Настала блаженна кончина преосвященного митрополита Київського Михаїла, від якого святий єпископ Нифонт прийняв рукоположення.
Великий же князь Київський Ізяслав Мстиславович обрав на його місце, на архієрейський престол Київської митрополії Клима-філософа, чорноризця, вже постриженого в схиму, і захотів, щоб його висвятили, не посилаючи на благословення до Вселенського Патріарха Константинопольського. І він для цього зібрав Собор єпископів Руської Церкви.

На цьому Соборі святий Нифонт, єпископ Новгородський, ніяк не допускав, щоб самі єпископи руські зважилися рукопокласти собі митрополита без благословення Вселенського свого Патріарха Константинопольського. І він з достовірністю і твердістю стверджував, що це противне православному Переданню Святої Східної Церкви, яка через Константинопольський свій престол просвітила синів Русі і зробила нас синами Сходу, який був даний нам згори, тобто синами Божими; звідти ж дала Києву і першого митрополита Михаїла через благословення природного свого Вселенського Патріарха Константинопольського. Висловивши це, доблесний сповідник мужньо забороняв синам руським через свій опір відпасти від усиновлення Східного і, разом, Божого. «Бо, — говорив він, — гнів Божий приходить за них на неслухняних» (Кол. 3:6). І істини сповідання цього непорушно трималися п’ять руських єпископів — Козьма Полоцький, Іоаким Туровський, Мануїл Смоленський, Євфимій Переяславський і Феодор Білогородський. Але князь, не бажаючи бути осоромленим в своєму неправильному бажанні, не послухався блаженного і зробив те, що хотів, з іншими, спокушенними ним, єпископами. Отже, за наказом князя і за порадою Онуфрія, єпископа Чернігівського, Клима благословили епіскопи-людиноугодники главою святого Климента, папи Римського, замість благословення Патріарха Константинопольського, і сів не за правилами на архієрейському престолі Київської митрополії.

Він став примушувати блаженного єпископа Нифонта служити з собою, але ревнитель Православ’я святий Нифонт сказав йому: «Так як ти не прийняв благословення від Вселенського Патріарха Константинограду, але через негідне і несправедливе викрадення сану вважаєш себе рівним істинному пастирю, між тим як ти — справжній вовк, то, як я не погоджувався на твоє посвячення, так і нині не повинен служити з тобою і не буду поминати тебе при моєму служінні, бо ти не поминаєш Патріарха, від престолу якого взяли ми початок благословення». Тоді Клим, не стерпівши правди, сильно став гніватися на блаженного і намовляти проти нього князя Ізяслава і своїх прихильників послати його на ув’язнення або зробити йому якесь інше зло. Але злість не здолала доброчесності.

Князь Ізяслав за цю справу не пустив блаженного в Новгород, але тримав у Печерському монастирі, як в ув’язненні. А блаженний перебував там у великій радості і дякував Богові: і за те, що позбувся престолу заради Православ’я, і що повернувся до безмовного свого життя зі святими.
Коли ж христолюбивий князь Георгій Мономахович переміг Ізяслава Мстиславовича і прийняв Київське князювання, тоді з великою честю відпустив він блаженного в Новгород на престол. Новгородці ж, які були виснажені і розсіяні, як вівці, що не мають пастуха (Мф. 9:36), з невимовною радістю прийняли його.

Тоді Вселенський Патріарх Константинограду, почувши все це про блаженного, який так багато мужності показав заради законів церковних, — надіслав йому послання, ублажаючи його за великий його розум і міцність і зараховуючи його до древніх святих отців, які твердо стояли за Православ’я. Він же, прочитавши в грамоті патріарше благословення, стверджував себе в ще більшій ревності. Тому й не позбувся він гідного трудів його воздаяння від Начальника пастирів Ісуса, як довела його блаженна кончина, до оповідання про яку ми перейдемо.
Через деякий час після повернення свого в Новгород на престол почув блаженний єпископ Нифонт, що від Вселенського Патріарха з Константинограду йде в Русь митрополит Костянтин, щоб позбавити влади Клима, митрополита Київського, неправильно посвяченого, і який приніс смуту православним, а самому зійти на престол. Тоді, сповнившись духовної радості, він замислив зараз зробити дві справи: і прийняти благословення від святителя, і в святій Печерській обителі поклонитися Пресвятій Богородиці і преподобним отцям. З цією метою він знову прибув до Києва і очікував прибуття митрополита, що виїхав вже з царюючого граду, як він про те напевно знав. І він жив у святому Печерському монастирі, з великим устремлінням до Пресвятої Богородиці і до преподобних отців. І незабаром спіткала його там сильна хвороба, що передувала чесній перед Господом смерті цього преподобного. Тоді він повідав братії дивне видіння, що бачив за три дні до того, як захворів.
«Коли, — розповідав він, — після ранкового співу я прийшов до келії, мені потрібно було трохи відпочити, і вмить зійшов на мене легкий сон. І я опинився в цій святій Печерській церкві, на місці Миколи Святоші, і багато молився я зі сльозами до Пресвятої Богородиці, щоб побачити мені доброго будівника, який і по смерті піклується про примноження доброчесностей у своїй обителі, преподобного Феодосія. До церкви сходилося багато братії, і один з них, підійшовши до мене, сказав: «Чи хочеш бачити преподобного отця нашого Феодосія?» Я відповідав: «Так, бажаю, якщо можливо, покажи місце». Він взяв мене і повів до вівтаря і там показав мені святого Феодосія. Я ж, побачивши його, поспішив до нього з радістю, впав до ніг його і поклонився йому до землі. Він же, піднявши мене, благословив мене і сказав мені: «Добре, що ти прийшов, брат мій і син Нифонт; відтепер ти будеш з нами нерозлучно». Він тримав у руці своїй свиток і дав його мені, коли я попросив у нього. Я розігнув його і прочитав, і на початку було написано так: «Ось я та ті діти, що дав мені Господь» (Іс. 8:18). Після цього видіння, — сказав блаженний Нифонт, — я прийшов в себе і тепер знаю, що ця хвороба є відвідання від Бога».
Отже, похворівши тринадцять днів, заснув він з миром в Господі, місяця квітня в 8-й день, в суботу Світлої седмиці. І було покладено його тіло з честю в печерах.

В Іпатіївському літописі смерть святителя Нифонта віднесена до 15 квітня, але в 1156 році суботою Пасхального тижня було 21 квітня, вказане в Новгородському Першому літописі і наведене в процитованому тексті замість помилкової дати. Під 21 квітня помістив розповідь про святителя Нифонта в своїх «Житіях святих» і архієпископ Філарет (Гумілевський). У «Патерику» 1462 і 1661 років датою преставлення святого Нифонта названо 22 (8 за ст. ст.) квітня Світлого (Пасхального) тижня, хоча в 1156 році воно було Вербною неділею.

Ім’я святителя Нифонта включено також до Собору Новгородських святих, який вшановується в третю неділю після дня Святої Трійці.