Архімандрит ФЕОДОСІЙ
(у миру Мельник Федір Петрович; 8 (20) лютого 1891 — 18 липня 1957)

«Господь узяв нас, як зерна, і розсіяв по всьому світу»
Митрополит Антоній Сурозький

Початок

Федір Петрович Мельник народився 8 лютого 1891 року в селі Нараївка Краснопільської волості Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Вінницька область – прим. ред). Він з’явився на світ у родині відставного солдата Петра Федоровича Мельника та його законної дружини Варвари Савівни. Через вісім днів, 16 лютого 1891 року, немовля було охрещене у місцевій Різдво-Богородицькій церкві.

З раннього дитинства Федір тяжів до духовного життя. Після закінчення двокласної церковно-парафіяльної школи — як говорили в селі, таємно від батьків — вирушив до Києво-Печерської Лаври. Перші розповіді про святу обитель він чув від односельців-паломників і відтоді мріяв потрапити туди сам. Коли його благочестиві батьки дізналися про рішення сина, вони благословили його вибір.

Так розпочався його чернечий шлях.

За покликом серця

18 серпня 1910 року Федір Мельник звернувся з проханням до намісника Києво-Печерської Лаври архімандрита Амвросія (Булгакова) прийняти його на послух. Прохання було задоволене: він вступив на випробування у странноприїмницю, а вже з 1 квітня 1911 року був призначений на послух у лаврську просфорню. Тут його швидко оцінили як здібного та потрібного працівника. 10 червня 1911 року, згідно з резолюцією Духовного собору, Федора остаточно затвердили в числі братії на цьому послусі.

Перерва на війну

Однак за рік життя внесло свої корективи. 27 вересня 1912 року послушник Федір подав до Духовного Собору прохання надати йому 25-денну відпустку для відбуття військової повинності на батьківщині, у Гайсинському повіті. Згодом, 20 жовтня, він звернувся ще раз — з проханням продовжити відпустку ще на 15 днів з тієї ж причини. Та невдовзі стало зрозуміло, що його повернення до обителі відкладається: 5 листопада 1912 року він написав прохання про звільнення з Лаври у зв’язку з призовом на дійсну військову службу. На час його служби припала Перша світова війна.

У 1914 році Федора було призвано до діючої армії. Він потрапив до 19-ї артилерійської бригади, де дослужився до чину старшого феєрверкера (унтерофіцер – прим. ред). Перша світова війна дала можливість лаврському послушникові проявити себе з найкращого боку, про що свідчать три Георгіївські хрести — ІІ, ІІІ та IV ступенів, а також Георгіївські медалі, отримані ним за хоробрість. Забігаючи наперед, скажемо, що це визначило його подальший лаврський послух.

Охорона і митрополит

Після звільнення у запас влітку 1918 року Федір повернувся до Києва зрілою і загартованою важкими фронтовими роками людиною. Він послужив вітчизні, але це не притупило бажання служити Богові, не послабило прагнення до монастирського життя. У вересні він подав прохання наміснику Києво-Печерської обителі архімандриту Клименту (Жерітєнку) — прийняти його знову до числа послушників, нагадавши, що вже колись ніс тут послух близько трьох років.

Господь благословив його прохання: 19 вересня Федора було прийнято, а згодом, 2 жовтня, зараховано до числа послушників благочинного відомства. Варто зазначити, що цей час був украй неспокійним і небезпечним, досить згадати вбивство митрополита Володимира (Богоявленського), яке сталося за кілька місяців до повернення Федора з фронту. Для такого часу, коли вимагалися мужність і самопожертва, він підходив як ніхто інший. Духовний собор, чудово це розуміючи, призначив його на служіння в домовій охороні, а згодом — у настоятельських покоях.

Саме тут відбулася доленосна зустріч: Федір (у майбутньому архімандрит Феодосій) уперше зустрів митрополита Антонія (Храповицького). Від цього часу його шлях назавжди виявився пов’язаним з ім’ям архіпастиря. І як це часто буває у прив’язонастях на все життя, перше враження виявилося негативним. Ось як згадує про це сам отець Феодосій:

«До Києва я приїхав (з фронту) на початку серпня (1918 р.). Владику митрополита Антонія вперше я бачив у Лаврській церкві на всеношній.
Вперше владика Антоній справив на мене неприємне враження, бо я чув про нього дуже багато хорошого, а тут був розчарований. Мені він здався маленьким, із дуже великою головою і зовсім не таким, яким я хотів би бачити нашого Київського митрополита, я навіть нарікав уголос: “Ось так Київський митрополит, після Флавіана і Володимира хіба ж можна посилати такого”.»

Однак це розчарування виявилося недовгим:

«Невдовзі моє нарікання обернулося спочатку у насторожену увагу, а згодом — у величезний захват, коли я вислухав одну-дві проповіді нового митрополита, а потім і ще його лекцію. Я був вражений не стільки словами, яких я мало розумів, скільки м’якістю обличчя Владики, добротою його очей. Коли він виголошував проповідь, від нього випромінювалося якесь особливе світло. Так поступово я до нього звик.»

Поступово з уважного спостерігача він став близьким помічником:

«Правда, я стояв далеко від життя Владики, бачив його лише у церкві, або коли він виїжджав з Лаври до міста для служіння, чи на якісь зібрання, яких там було без кінця, і на яких Владика постійно виступав із промовами. А коли мене призначили охороняти Владику, я ще більше побачив, який скарб Господь послав Київській митрополії.»

Як ми вже сказали, повернення до Лаври припало на важку пору: Київ переходив із рук у руки, влада змінювалася одна за одною. Архімандрит Феодосій згадував, що тоді місто перебувало під владою гетьмана і німецьких військ, а до митрополита Антонія стікалася дуже строката публіка — від простих парафіян до німецьких генералів. Роботи для охорони було вдосталь.

Арешт

Починалися випробування, які визначили все подальше життя архімандрита Феодосія у нерозривному зв’язку з митрополитом Антонієм. Свій послух він сприйняв як сенс життя і більше ніколи не залишав владику, куди б той не попрямував.

Спогади очевидців фіксують драматичний момент: влада з’явилася «… до Києво-Печерської лаври до митрополита Антонія й заарештувала його. Посадивши владику у вантажний автомобіль під дзвін лаврських дзвонів, у присутності численного натовпу, владику Антонія вивезли з Лаври й ув’язнили в уніатському монастирі в м. Бучачі. Разом із митрополитом Антонієм там були ув’язнені ще троє архієреїв і вірний послушник митрополита Антонія Федір Мельник, нинішній архімандрит Феодосій, тоді молодий феєрверкер, колишній начальник охорони митрополита в Лаврі».

Перебування в Бучачі не лише не спонукало Федора відійти від опального архієрея, а й ще більше зблизило невільних в’язнів. Ув’язнення тривало вісім місяців.

Коли 7 вересня 1919 року, після заняття Києва Добровольчою армією генерала Денікіна, арештанти вийшли на волю й на короткий час повернулися до Києва. І тоді сучасники відзначили особливу відданість Федора владиці.

Митрополит Нестор (Анісімов) писав про нього так:

«Разом із митрополитом Антонієм живе його вірний, добрий послушник, співробітник і келейник, безмежно йому відданий – архімандрит Феодосій, вихованець Києво-Печерської Лаври, воістину руський інок, міцний духом, стійкий у вірі, самородок, глибоко мудрий твердим руським розумом».

Галоп

Революційні події та поразка Білого руху позбавили і митрополита Антонія, і його келейника визначеного місця проживання та спокійного життя. За кілька років їм довелося пройти шлях – Бучач, Київ, Таганрог, Ростов-на-Дону, Катеринодар, Новочеркаськ, Новоросійськ.

Особливо драматичним був час евакуації з Новоросійська навесні 1920 року. Місто було охоплене панікою, фронт стрімко наближався. Митрополит Антоній категорично відмовлявся тікати, вирішивши залишитися й розділити долю своєї зникаючої вітчизни. Спогади Федора яскраво передають той момент, коли його вдалося буквально врятувати хитрістю:

«…Владико навідріз відмовився виїжджати куди б то не було, каже – все одно де вмирати… Тоді протоієрей Ломако з греками придумали одну дуже розумну і безневинну хитрість… Владиці сказали: “Будь ласка, на пароплав ‘Елевзіс’ відслужити молебень…”, і він із радістю погодився. Тільки вийшовши в море, владика зрозумів, що його вивезли й врятували від неминучої смерті».

Їм вдалося врятуватися на останньому пароплаві, що відходив, тоді як у Новоросійську вже лунали вибухи й починалися розстріли. Для митрополита Антонія та його келейника Федора це стало початком нового етапу мандрів тепер уже на чужині.

Свято Благовіщення 1920 року вони зустріли в Афінах (Греція), а згодом вирушили на Афон. Прибувши до Пантелеймонового монастиря, гості попросили сприймати їх не як офіційну делегацію, а як простих іноків, що й засвідчили земним поклоном братії. Тут вони прожили тихі п’ять місяців — до того часу, поки їх знову не викликали на батьківщину. Цього разу генерал Врангель надіслав телеграму з викликом митрополита Антонія до Криму для очолення Вищого Церковного Управління Південно-Заходу Росії. Повернення тривало недовго, і вже через два місяці білий рух зазнав остаточної поразки.

І знову евакуація — цього разу до Константинополя. Там вони знайшли притулок у владики Анастасія, який мав дві невеличкі кімнатки на горищі посольського будинку. Проживши тут близько трьох місяців, на початку 1921 року Федір приймає чернечий постриг з ім’ям Феодосій. Незабаром він був рукопокладений у ієродиякона.

Карловчани

На запрошення сербського патріарха Димитрія митрополит Антоній навесні 1921 року переїжджає до Сербії. Спочатку вони були гостями Сербської Церкви у Старій митрополії в Белграді, а потім переселилися до Сремських Карловців.

Ієромонах Феодосій (Мельник) у 1930 році був возведений у сан ігумена, у 1932 році — в архімандрита й призначений настоятелем Синодальної церкви в Сремських Карловцях, яка була облаштована в митрополичих покоях у 1932–1936 роках. Це був невеликий, більш ніж скромний храм. Настоятеля парафіяни одностайно називали «усіма улюбленим батюшкою».

У Сербії розпочався новий етап життя — повний клопотів і випробувань. Як писав сам отець Феодосій:

«Живемо тепер дещо в убогості, але зате без боргів… Чужий хліб гірший за гіркоту, навіть при моїй товстошкірості я це помічаю».

Ці слова відображають труднощі життя біженців, але також і гідність, з якою вони переносили нестатки. Отець Феодосій ставав все більш незамінним, враховуючи, що владика продовжував вести активну діяльність при зниженні фізичних сил і зростаючій слабкості. Це видно з того, що у всіх численних спогадах про митрополита Антонія обов’язково згадується й його келейник, який був поруч з ним під час богослужінь і в повсякденному житті, захищаючи владику від настирливих відвідувачів. Крім того, він став довіреною особою митрополита, ведучи переписку та фіксуючи події церковного життя.

Сучасники характеризували його як просту, безхитросну людину, ревно віддану митрополиту Антонію і готову провести все життя в його тіні.

Можливо, доречно згадати один правдивий випадок, що свідчить про їхню близькість. Якось, збираючись на літургію, отець Феодосій ніяк не міг вийти:

— «Федя, ми запізнюємося!» — сказав митрополит.
— «Ніяк не можу знайти свої чоботи, що були в передпокої!»
— «Ох, так це були твої чоботи? Прийшов якийсь бідняк, майже босий, і я віддав їх йому!»

Коли митрополит Антоній тяжко захворів і категорично відмовився від госпіталізації, отець Феодосій доглядав за ним до самої його смерті — 10 серпня 1936 року. За свідченнями очевидців, вірний супутник владики, немов рідний син, безутішно ридав над померлим архіпастирем. За заповітом митрополита Антонія (Храповицького) його поховали в крипті Іверської каплиці в Белграді, куди згодом щороку в серпні приїздив отець Феодосій, щоб служити панахиду за своїм аввою, зберігаючи пам’ять про владику.

Після смерті митрополита Антонія архімандрит Феодосій деякий час залишався настоятелем церкви в Карловцях.

Друга Лавра

Слід зазначити, що в той час Сербській церкві дуже бракувало пастирів для відновлення спустошених війнами монастирів, як чоловічих, так і жіночих. Тому Сербська церква з готовністю приймала й велику кількість російського духовенства. Уступивши на службу до Сербської церкви, священнослужителі направлялися як у села, так і до віддалених приходів. Спільна літургійна мова та майже ідентична богослужбова практика дозволяли їм легко адаптуватися в новому середовищі.

Архімандрит Феодосій був прийнятий до Сербської церкви й, як інші російські іноки, став настоятелем монастиря.

Його запросили до Царської Лаври Високі Дечани, де він провів останні 20 років свого життя спершу як духівник духовного училища («Монашська школа»), а згодом — як настоятель цієї стародавньої обителі. На початок Другої світової війни в цьому монастирі проживало загалом до двохсот монахів, з них тридцять п’ять — у священному сані. Крім того, у Царській Лаврі, як її тоді називали, розташовувалася семінарія, у якій навчалося сто двадцять осіб.

Живі ще люди, які пам’ятають архімандрита Феодосія. Серед них є єпископ Алексій (Богічевич), постриженець монастиря Дечани та один із видатних сучасних сербських духівників, який згадує:

«Пам’ять про нього не зникла… Настоятель у церкві, освітлений сонячними променями, що лилися з вікна і наче золотий водоспад заливали амвон та величного старця Феодосія. Люди говорили, що не бачили прекраснішого образу і навіть не могли уявити, ким був цей благородний архімандрит Феодосій, коли по неділях після служби в білій мантії обходив монастирські володіння. Він виглядав як якийсь лицар із старовини. Я пам’ятаю його руки — великі, сильні і водночас ніжні долоні, що пахли ладаном і цукерками, якими він пригощав усіх дітей».

У квітні 1941 року Королівство Югославія капітулювало і було окуповане нацистською Німеччиною та її союзниками. При відступі армії разом із військами була проведена евакуація духовного училища монастиря Дечани. Разом із учнями виїхав і тодішній настоятель єпископ Митрофан. Монастир спорожнів. Перед воротами залишився один архімандрит Феодосій.

Єпископ Митрофан покликав його з вантажівки:
— «Ходи, батюшка, стрибай! Чого чекаєш?»

Феодосій відповів:
— «Куди мені їхати? Один раз я вже тікав — а тепер куди тікати? Ні! Я залишаюся!»

Почувши це, з вантажівки вискочили молоді монахи: Макарій, Сильвестр, Герман і Антоній. Війну архімандрит Феодосій і четверо монахів провели в монастирі. Вони зберегли Святиню — і Святиня зберегла їх.

Саме в ці дні яскраво проявився його особливий дар — церковна дипломатія, вихована ще в роки келейного служіння при митрополиті Київському. Архімандрит Феодосій умів відбивати численні доноси та загрози, вибудовуючи довірчі стосунки навіть із будь-якою владою. Особливо примітною була зустріч із віце-королем Албанії, коли несподіване знання останнім російської мови зруйнувало всі бар’єри. Тоді архімандрит гарячим словом розповів високому гостю історію Косова та монастиря, що врешті стало запорукою порятунку обителі від знищення. І так він рятував монастир неодноразово.

Влада — від слів до діла

Але роки випробувань принесли нові загрози. Фашистська окупація змінилася не менш тяжкими роками комуністичного режиму. Проілюструвати ці часи можна долями братії монастиря: із числа монахів, які пережили воєнні роки разом із отцем Феодосієм, один — архидиякон Гавриїл — загинув у титівській тюрмі, інший емігрував до США, третій, архімандрит Макарій, пробравшись крізь кільце албанців під час облоги, провів три роки у в’язниці, а згодом повернувся до спустошеного монастиря й став його ігуменом.

Нові власті проявляли викличну поведінку, і архімандрит виголосив слова, що стали сумним свідченням його шляху:

«Монастир цей я врятував від італійців, албанців, німців, але від вас, сербів і чорногорців, істинних господарів цієї землі та стародавньої святині, цього зробити не можу, та й не хочу».

Післявоєнні голодні роки не зачепили монастир, адже отець Феодосій був відмінним господарем. Він швидко відновив підсобні служби, і вже до 1947 року молока, яєць, риби, овочів і меду в обителі було вдосталь. Але налагоджене життя монастиря й контраст із життям у державі в цілому не влаштовували нову владу. На початку 1950-х років було відчужено все: ризницю, усі землі, ліси, пашні та виноградники, корів, свиней, комори, повні кукурудзи та пшениці, навіть ключ від церкви — і тим самим монахи були позбавлені можливості служити у храмі та проводили служби в невеликій домовій каплиці.

«Мабуть, вони думали, що так виженуть монахів, але архімандрит Феодосій не здався. Він зберіг братство, молився і благав усіх. Він написав десятки клопотань і прохань, поки йому не повернули ключ від церкви», — згадує єпископ Алексій Богічевич.

Батюшка Феодосій був улюблений народом — усі віруючі з Метохії просто називали його «настоятелем». Коли вони дізналися, у якій нужді опинилася братія — «не вдавалося навіть зібрати жменьку кукурудзяного борошна для просфори, ні краплі олії для лампади» — добрі люди з Дечан і Лочан таємно приносили до монастиря олію, борошно та щось поїсти.

Також отець Феодосій не забував свого зв’язку з обителлю, яка його виховала — Києво-Печерською Лаврою. Як згадували люди, які його знали:

«Коли він співав дивний кондак „У молитвах неусипаючу“, на старокиївський розспів, що нагадував йому про його молоді монаші роки в Києво-Печерській Лаврі, він не міг стримати сліз…»

І завжди прагнув повернутися, про що говорив близьким і навіть готувався до цього.

Але його бажанню не судилося здійснитися: 18 липня 1957 року отець Феодосій раптово відійшов у вічність.

За заповітом архімандрита Феодосія його тіло було перевезене до Белграда і з почестями, у присутності численних росіян і сербів, віддане землі. Він був похований у крипті Російської Іверської каплиці на Новому цвинтарі — поруч зі своїм учителем і аввою, митрополитом Антонієм (Храповицьким).

А ми цією публікацією постаралися хоча б опосередковано виконати його бажання повернутися до дорогої його серцю Києво-Печерської Лаври.

Матеріал підготовлений архівною службою Києво-Печерської Лаври