Вона буквально виросла в Церкві і особисто знала подвижників віри, які залишилися в її серці назавжди. Матушка Феодосія розповіла про те, як святитель Іоанн (Максимович) вчив своїх вихованців бути милостивими і чому чудо Благодатного вогню неможливо пояснити словами.

– Як парижанка опинилася в Києво-Печерській лаврі?
– Я народилася у Франції в 1954-му році. Моя мама, родом з Полтавщини, потрапила до німецького концтабору, і ми з сестрою з’явилися на світ вже в Парижі. Ми голодували, жили бідно, а мама часто хворіла. Їй було важко бачити, в якому ми стані, і тому нас помістили в притулок. А кожні вихідні і канікули ми проводили в Богородицькому Леснинському монастирі. Це 100 км від Парижа. Він тепер в розколі, на жаль.

Закінчивши школу в 1970-му році, я поїхала в свою першу паломницьку подорож на Святу Землю і закохалася в Єрусалим, як це у багатьох буває. Через два роки поступила в Вознесенський монастир Руської Зарубіжної Церкви. А через деякий час познайомилася з владикою Павлом, намісником Києво-Печерської лаври, який хрестив моїх рідних в Україні, і з Божою поміччю повернулася на свою історичну батьківщину в 1999-му році.

– Що вам запам’яталося з вашого монастирського дитинства?

– Коли я була маленькою, то якось запитала у ігумені Феодори, який головний святий в Києві. Вона мені відповіла:

– Святий князь Володимир. А чому ти питаєш?

Я відповіла:

– Тому що хочу знайти своїх рідних.

А мені тоді було лише шість років.

– Ну, тоді ти в день його пам’яті служи молебень, причащайся — і знайдеш своїх рідних.

Так і вийшло. У 1976-му році я знайшла своїх родичів, коли вже була послушницею на Святій Землі.

І ще, якщо можна цим пишатися, я — хрещена дочка святителя Іоанна Шанхайського. Я народилася в шість з половиною місяців, півтора кілограма вагою і майже вмирала, а через тиждень мене хрестив святитель Іоанн. І я вважаю, що з тих пір — він мій покровитель.

– Яким ви запам’ятали його?

– У мене про владику Іоанна залишилися тільки дитячі враження. Він найбільше любив сиріт, дуже дбав про них. Вчив нас любити молитву і бути милостивими.

Наприклад, брав нас з собою в лікарню. Пам’ятаю, нас було три дівчинки — Ляля, Леля і Люля. Я була Лелею. І був ще хлопчик Филип. Спочатку владика повів нас в магазин і сказав:

– Вибирайте іграшки.

А у нас тоді взагалі іграшок не було. Жили дуже бідно.

Мені каже:

– А ти, Леля, візьми дві іграшки.

Я була маленька, але вже знала, що якщо на ціннику стоїть цифра до коми — це дорого, а якщо після — дешево. І все придивлялася до іграшок. Владика підійшов і сказав:

– Ти не дивись, скільки коштує, просто вибери, що тобі подобається.

Я дуже любила в дитинстві пухнастих зайців, тому вибрала одного великого зайця, а іншого маленького. Того, що трохи менше, сховала за спиною.

Потім ми пішли в дитячу лікарню. Малюки, побачивши святителя Іоанна, відразу в сльози. Тому що він зовні був негарний, горбатий, з таким незвичайним волоссям, часто ходив босий, одним словом — юродивий. Ми підійшли до однієї дівчинки, і він сказав:

– Леля, дай свою іграшку цій дівчинці.

А я думаю — я ж сама ще не встигла пограти. Дивлюся на владику, дивлюся на дівчинку, а він мені каже:

– Ось ця дівчинка зараз хвора, а ти зараз здорова, але потім ти теж будеш хворіти.

Ну, я так любила владику, як я могла не послухатися? І відразу віддала великого зайця, а маленького так і ховала ззаду. З того дня у мене з’явилося прізвисько — Заєць.

Коли вийшли з лікарні, він говорить моїй подружці, Лялі:

– Ти будеш матушкою.

А та кричить:

– Я не хочу жити в монастирі.

– Нічого-нічого, будеш матушкою.

Вона зараз дружина священика в Женеві.

Мені він сказав:

– Де ти зробиш свої перші кроки, там зробиш і останні.

Владика Іоанн часто висловлювався образно, тому ми зрозуміли, що якщо перші кроки я зробила в монастирі, то, значить, і останні зроблю теж в монастирі.

Один лише Филип не захотів віддавати свої іграшки хворим дітям. Владика з ним стоїть біля ліжечка хворої дитини — і та плаче, злякавшись чужих людей, і цей плаче, тому що шкода іграшки.

Після йому владика Іоанн сказав:

– Ти погано закінчиш.

І він, на жаль, коли виріс, став наркоманом і рано помер.

Коли мені було одинадцять років, святитель Іоанн служив уже в Сан-Франциско і в останній раз приїхав в Париж. При зустрічі він мені сказав, що я буду жити в Росії. А я думаю — ну, напевно, владика зовсім постарів. Де ж мені побачити Росію, якщо я вихована в середовищі руської діаспори, яка на 500% проти Радянського Союзу?

Ми дуже любили нашого владику Іоанна і були готові за ним ходити всюди, хоч він і був суворим. Я тримала посох, коли він служив в Леснинському монастирі, і мені не можна було переступати з ноги на ногу, потрібно було весь час стояти рівно. Цього він вимагав і від інших. Не можна було розмовляти в храмі. У богослужінні він нічого не опускав, служби були дуже довгі, так що ми іноді навіть нили — коли вже вона закінчиться?

Ми були маленькими, але любили його безмірно, і ця любов у нас залишилася до сих пір. І я знаю, якщо йому помолюся, то обов’язково отримаю, що хочу. Це те ж саме, що відбувається з людьми, які приходять в Києво-Печерську лавру, моляться в печерах преподобним, і, я впевнена, отримують просиме, тому що не може бути по-іншому.

– Якщо він був строгий, негарний і часом дивно поводився, то чому його так любили?

– Він все знав. Я не можу це словами пояснити. У мене до нього була дитяча любов і прихильність. Але навіть і зараз я розумію, що він все знав.

– Ви зараз говорите про те, що архієпископ Іоанн мав дар прозорливості?

– Так, він був прозорливий. Наприклад, стоїмо ми в церкві. Час підходити до хреста, а за мною дві жінки стоять і сперечаються. одна говорить:

– Ой, я не піду, я бридлива, не буду цілувати його руку.

А друга їй:

– Та ні, це ж владика, потрібно підійти.

Але та ні в яку. Підходить друга одна, а владика їй і каже:

– Ти скажи своїй подрузі, щоб вона прийшла хоча б хрест поцілувати. Мою руку може не цілувати.

​Інший випадок стався зі мною в ранньому дитинстві. Я була маленька, але дуже вперта. У той час мене вже ставили класти орлеці на архієрейській службі. І одного разу якийсь владика взяв і кинув орлець, сказавши, що не стоятиме на ньому після владики Іоанна. А я його так любила — і кажу про себе: «Ах так! Я тобі покажу!» Ну, і мовчу. Я зазвичай все говорила матушці Феодорі, а тут вирішила мовчати. Наступного дня було засідання Синоду, п’ять архієреїв служили літургію. Всім кладу орлеці, крім одного. Матушка мені каже:

– Леля, орлець.

А я качаю головою. Вона знову:

– Леля, орлець.

Я знову качаю головою.

Після літургії розбірки. Всі питають:

– Леля, чому ти не поставила орлець?

І тут входить владика Іоанн і каже:

– А може, хтось не хотів стояти на цьому орлеці?

Мені було п’ять з половиною років, я дивилася на владику і думала: «Зараз він розповість про всі мої шкоди і дитячі пустощі».

І я, не чекаючи повного викриття, кажу:

– Ой, владика, вибачте, я вчора вкрала огірки на городі. У мене була така спокуса.

Він любив дітей. І ця любов в моєму серці залишилася назавжди.

– Відомо, що святитель Іоанн зціляв людей, такі випадки вам довелося спостерігати?

– Я пам’ятаю, він часто відвідував лікарні, приводив людей до Церкви, причащав. І якщо доктора про когось з хворих говорили як про безнадійного, то владика заперечував:

– Ні, він буде жити.

Якщо не встигав, то просто втішав:

– Все буде добре.

І людина одужувала.

Одна жінка захворіла на рак, їй зробили операцію, а на третій день до неї прийшов лікар і говорить:

– У вас нічого немає.

– Як нічого немає? — здивувалася вона.

– Я не знаю, але до вас приходив ваш дідусь, осінив хрестом і начебто водою окропив.

– Немає у мене ніякого дідуся, — заперечила жінка.

– Ось же у вас на тумбочці фотографія вашого дідуся.

А це стояла фотографія святителя Іоанна.

Дивні речі відбуваються і в моєму особистому житті. Якщо в чомусь погано поступила, то я бачу уві сні владику Іоанна, він мені погрожує пальцем і каже — будь обережна, щоб свічка не згасла. І я розумію, що я щось не так зробила. Взагалі-то я не вірю снам, але це особливий випадок.

– Чим жила в ті роки руська діаспора в Парижі?

– Руська діаспора в Парижі духовно була дуже сильною. Всі були віруючими. Я жила в притулку, але в суботу та неділю ми йшли до церкви і служб ніколи не пропускали. Для нас не піти в храм було немислимо. Дітей в церкві постійно чимось займали. Мені давали гасити свічки, ставити аналой. Ми постійно сповідалися і причащалися, я собі не уявляла життя без всього цього.

Моїм духівником був владика Лавр. Він постригав мене в іночество в 1986-му році в Єрусалимі. Його я теж не можу без сліз згадувати. Це була людина, яка теж нас дуже любила, він був дуже смиренним і молитовним. І, слава Богу, саме при ньому було відновлено канонічне спілкування Руської Зарубіжної Церкви і РПЦ.

Я його знала з десятирічного віку. У Леснинському монастирі мені давали дзвонити в дзвіночок, кликати всіх на обід. До третього поверху добіжиш, а назад вскочиш на перила — і у-у-ух, летиш вниз. Одного разу я так летіла і потрапила прямо в руки владики Лавра. Це була наша перша зустріч. А потім я у нього сповідалася. Він нам казав: найголовніше — молитися і смирятися.

– Як вам жилося на Святій Землі?

– На Святій Землі було добре, хоч у нас в Вознесенському монастирі було дуже строго. Ми навіть паломників не приймали. Я поступила в обитель при ігумені Тамарі, яка була дочкою великого князя Костянтина Костянтиновича і правнучкою імператора Миколая I. Вона йшла в храм раніше всіх і нас вчила, що треба намагатися приходити до церкви за десять хвилин до початку служби, щоб заспокоїтися від суєти і послухів. Ми підходили до ікони «Скоропослушниця», а потім під благословення ігумені. І вона всім давала почитати якусь книжку, наприклад, «Добротолюбіє» або святителя Ігнатія (Брянчанінова). І потім через місяць питала, що ми думаємо про прочитане.

– Ви прожили в Єрусалимі 27 років, і, напевно, не раз бачили сходження Благодатного Вогню. Зараз нерідко можна почути, що це ніяке не чудо, а просто символ, і з’являється він природним чином. Що ви на це скажете?

– Я сподобилася 20 раз бути присутньою на цій події. Це неможливо пояснити, можна тільки вірити або не вірити. Але розповім один випадок. Одного разу дві цікаві натури, я і ще одна черниця, після сходження Благодатного Вогню, як тільки вийшов Патріарх, відразу пішли до Кувуклії. Як увійшли, не знаю, тому що народу було багато. Якийсь грек нас лаяв, а нам було все одно, ми ж нічого не розуміємо, що він говорить. Простояли ми в кувуклії чотири години, поки йшов хресний хід. А в Гробі Господньому стіна покрита ніби росою. Благодатний Вогонь — це вогонь і вода. І такий дивовижний запах стояв. Все це не має пояснень. У кого-то він навіть сам запалюється. Так що цьому можна вірити.

– А ви ніколи не шкодували, що покинули Святу Землю?

– Ні, я не шкодувала. Ну, хіба що у Велику Суботу буває важко, весь час думаєш про Благодатний Вогонь. А взагалі мені добре тут. Ну, як можна не любити Києво-Печерську лавру, скажіть мені?

З інокинею Феодосією (Тихонович) розмовляв Олег Карпенко

Фотогалерея: