У одного старця був учень, який відзначався слухняністю і був добрим переписувачем. Старець любив його за слухняність. У старця було також одинадцять інших учнів, і вони стали сумувати про те, що старець любить переписувача більше за них. Почувши їхнє ремствування, інші старці почали докоряти авву. Тоді він повів їх до келій своїх учнів.

– Брате! Підійди скоріше сюди! Ти мені потрібен, – повторював авва, стукаючи по черзі в кожну з дверей.

Але ніхто з учнів не поспішав йому відкривати: хтось у цей момент співав псалми і не хотів перериватися, інший плів мотузки і боявся через поспіх зіпсувати своє рукоділля. Нарешті черга дійшла до переписувача. Авва лише тихенько постукав у двері і назвав його ім’я. Тієї ж миті двері відчинилися, і на порозі з’явився чернець з пером у руці.

– Скажіть, отці, де ви бачите інших моїх учнів? – запитав авва.

Потім він увійшов у келію, взяв зошит і побачив, що учень щойно почав виводити нову літеру, але побіг відкривати вчителю, навіть не закінчивши її.

Тоді старці сказали:

– Справедливо ти любиш його, авво. І ми його любимо, і Бог його любить.

«Блаженний, хто придбав істинний і нелицемірний послух, тому що він, наслідуючи Господа (Флп.. 2:8), стає Його співспадкоємцем».

Преподобний Єфрем Сирин.