Радониця — свято, що стоїть окремо в усьому річному колі богослужінь. Воно об’єднує в собі і радість Воскресіння Христового, і печаль за тими, хто пішов із життя. Ця пасхальна служба стала найрадіснішою з усіх, пов’язаних із поминанням спочилих. Сама назва свята походить від слів «радіти», «радість». І справді, немає більшої радості, ніж радість про воскреслого Господа, і цією радістю наповнюються не тільки серця живих, а й душі спочилих, які очікують воскресіння з мертвих.

Звичай весняних поминок за покійними був у наших пращурів ще за часів язичництва, але християнство надало інший характер цим поминкам. А сам день Радониці отримав суворе літургійне обґрунтування. Річ у тім, що під час Великого посту поминання спочилих з нагоди третього, дев’ятого і сорокового дня від моменту смерті часто не може бути звершено в зазначені терміни з приводу великопісної служби. Тоді воно переноситься на один із найближчих буденних днів, у який може бути звершена не тільки панахида, а й повна Літургія. Протягом Великого посту такими днями є тільки суботи, та й то не всі. Таким чином, за останні седмиці посту і седмицю Великодня завжди накопичується чимало відкладених на інший час днів для поминання спочилих. І першим буденним днем, коли може звершуватися повна Літургія, якраз і є вівторок Фоминої седмиці.

А після Літургії віряни йшли на могили своїх родичів, близьких і друзів, щоб розділити радість Воскресіння Господнього і з ними. Ще з давніх часів у цей день можна було почути і пасхальні піснеспіви, і радісне «Христос воскрес!», яке виголошували на кладовищах. Таким чином пасхальну радість розділяли між живими і «тими, хто перебуває у гробі», що давало душам спочилих надію і на їхнє воскресіння. А біси були вкотре осоромлені й попалені Божим словом, згадуючи, як Господь наш Іісус Христос зійшов до пекла, зламавши врата пекла й вивівши з нього всіх праведників.

Святитель Іоанн Златоуст так говорив про це свято: «Для чого отці наші, залишивши молитовні доми в містах, встановили сьогодні збиратися нам поза містом і на цьому саме місці? Тому, що Іісус Христос зійшов до мертвих; тому й збираємося ми». На жаль, за радянських часів благочестивий звичай поминання на Радоницю зазнав змін — люди самовільно перенесли його з буденного дня вівторка на недільний день Антипасхи, і замість торжества в храмах і соборах влаштовували поминальну трапезу на кладовищах. Так вони хотіли обдурити владу, але обдурили самі себе, мимоволі відродивши язичницькі звичаї, а саме великодню їжу, замість того, щоб роздати злиденним і стражденним, найчастіше з’їдали самі, супроводжуючи це надмірним вживанням алкоголю, і в підсумку замість пасхальних піснеспівів на могилах предків стала лунати п’яна лайка.

Як же провести Радоницю з користю і для своєї душі, і для полегшення загробної долі наших близьких? Святитель Іоанн Златоуст і тут залишає нам своє побажання: «Постараємося, скільки можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробниць — нашими за них молитвами, милостинями і приношеннями, щоб у такий спосіб і їм, і нам отримати обітовані блага».

По-перше, відвідування кладовища має відбутися після Літургії, а не замість неї. Якщо є можливість, православні запрошують священика для звершення Чину літії під час поминання спочилих. Якщо ж такої можливості немає, то і мирянину дозволено звершити більш короткий чин, який можна знайти в повному молитвослові. За бажанням можна прочитати Акафіст за упокій спочилих. А можна і просто помовчати, згадати покійного.

Після цього вже можна братися за прибирання або благоустрій могили. При цьому пам’ятати, що деякі «народні звичаї» — суть богохульство і насмішка над пам’яттю покійних. Особливо неприпустимо лити горілку в могильний пагорб або закопувати в нього крашанки, залишати на могилі чарку горілки і шматок хліба «для покійного» або кришити на неї паску. Адже покійному вже не потрібні ні їжа, ні питво — його вічно жива душа живе тільки нашими молитвами, в яких відчуває велику потребу, оскільки сама вона вже не може творити добрих справ, якими була б у змозі умилостивити Бога.

Нехай же цього дня кладовища наповняться звуками Пасхального канону, нехай разом із живими також радітимуть душі спочилих, і нехай над усім світом звучить всеперемагаюче «Христос воскрес!».