Христос Воскрес!

Сьогодні Свята Церква згадує бесіду Христа Спасителя із самарянкою (див. Ін. 4:4-42). Святе Письмо не повідомляє нам імені цієї жінки, але з Передання відомо, що її звали грецькою Фотинія, що в перекладі означає Світлана. І це не випадково, бо зустрівшись із Христом і сприйнявши від Нього світло істини, вона сама стала світлом, несучи його у своєму житті та просвіщаючи цим світлом кожну людину, яка зустрічалася на її життєвому шляху.

У цьому євангельському епізоді ми, сучасні люди, слідом за самарянкою дивуємося чуду прозорливості Спасителя. Нам, як і їй, здається, що найдивовижніше в цій історії те, що Господь усе знає про неправедне життя мешканки Сихаря. Хоча насправді нас мало б приголомшити зовсім інше: дивовижне, незбагненне смирення тієї, з якою Бог говорив біля колодязя Іакова. Для того, щоб зрозуміти, яке велике, яке несподіване і тому чудесне смирення самарянки, досить просто уявити собі, як будь-хто з наших знайомих або друзів дорікне кожному з нас у нашому дійсному гріху, у нашій ганебній пристрасті, яку, як не приховуй, усе одно не приховати. Хіба не сколихнеться наша душа від образи й обурення на викривача? Хіба не відшукаємо ми тут же десяток обставин, що вибачають нас? Хіба не захлесне нас гарячою хвилею образа? На що? На правду!

А що ж самарянка? Вона образилася? Обурилася? Стала виправдовуватися? Або, можливо, як ми це часто робимо, сказала зі злістю: «Не твоя справа моїх чоловіків рахувати»! Ні, ця жінка у відповідь на викриття в блудодіянні зраділа! Вона кинула свій водонос, забула, навіщо прийшла з міста до колодязя, побігла назад у місто і каже людям: «Ідіть, побачите Чоловіка, Котрий сказав мені все, що я зробила; чи не Він Христос??» (Ін. 4:29). Ви тільки подумайте: ні хибного сорому, ні ураженої гордості — одна радість!

Життя святих людей — це і урок, і школа для кожного з нас, бо всі ми повинні прагнути до того, щоб за образом святих подвижників віри і благочестя так само гідно служити Богу і всім оточуючим нас людям. Але, на жаль, досвід нашого життя свідчить про те, що ми часом не в змозі наслідувати святих, не в змозі йти їхнім шляхом, що веде від землі до неба. Але, тим не менш, усе-таки ми повинні вчитися у святих і насамперед — твердої впевненості в наступному: що неможливо людині — можливо Богу. У цьому нас переконує досвід багатьох і багатьох людей, яких нині ми знаємо як святих, як заступників, молитовників і предстателів за нас перед Престолом Божим. Всі вони, усвідомлюючи свої людські немочі, недоліки і гріхи, сподіваючись на милосердя Боже, прагнули виконувати Його заповіді в міру своїх сил і вкладених від Бога талантів. Вони на своєму досвіді сприйняли благодать Божу, всеоживляючу і зцілюючу всяку недугу, не тільки тілесну, а й душевну. І ось цей урок всі ми з користю для себе повинні отримати, бо благодаттю Божою, Самим Богом ми спасаємося. Але для цього нам необхідно відкритися для благодаті Божої, не закривати свою душу, своє серце цим всепроникним променям Божественної благодаті, а відкрити себе для Бога.

Є в нинішньому євангельському оповіданні ще один урок, який також дуже корисний для нас. Кожна людина наречена певним ім’ям. Жінка з євангельського оповідання носила ім’я Світлана. Вона сприйняла Божественне світло, що виходить від Христа Спасителя, Який Сам про Себе говорив: «Я світло світові» (Ін. 9:5). Євангельська жінка пронесла це світло у своєму житті гідно, високо і свято. І кожен із нас, що має певне ім’я, яке має певне значення, повинен у своєму земному житті виконати це значення. Вдивляючись у бесіду Христа з самарянкою, ми повинні згадати інші слова Спасителя, Який, звертаючись до всіх Своїх послідовників, говорив: «Так хай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16). Неможливо утримати світло під спудом. І самарянка, сприйнявши світло від Христа, понесла його всім тим, хто жив поруч із нею. З благовістям про Христа як про Месію вона пішла до людей, розповідаючи про те, Хто до них прийшов і з Ким вона мала щастя розмовляти.

Є й інші корисні для нас уроки в цьому євангельському оповіданні. Пам’ятаєте, самарянка запитує у Христа: «А де ж можна молитися? Ось ви, іудеї, вчите, що необхідно молитися тільки в Єрусалимі. А ми, самаряни, молимося на цій горі». Звідки ця суперечка між іудеями та самарянами? Ми знаємо зі Святого Письма, що коли десять поколінь відокремилися від коліна Іудина, то вони влаштували жертовник на горі Горизим. І там приносили жертви Богу і звершували свої молитви. І тому не випадково жінка запитує Христа, бачачи в Ньому не тільки найбільшого Пророка, а й, прозрівши в Ньому Месію, на Якого так довго чекало все людство. І Господь дає дивовижну відповідь, Він каже, що молитися треба і не там, і не тут, тобто і не в Єрусалимі, і не на цій горі: «Але прийде час і прийшов уже, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві в дусі і істині…» (Ін. 4:23).

Відповідаючи на ці слова, а також на запитання, що ж значить молитися Богу духом і істиною, хочу навести вам як приклад пояснення одного з найбільш чудових проповідників слова Божого ХIХ століття святителя Димитрія, архієпископа Херсонського. Святитель Димитрій каже: «Молиться Богу ДУХОМ той, хто, вимовляючи слова молитви, вимовляє їх не одними вустами, а всією душею і серцем; хто, захищаючи себе знаменням хреста Христового, дивиться на Самого розп’ятого на Хресті Господа; хто, схиляючи вию свою, схиляє перед Богом і серце, і душу свою; хто, опускаючись на землю, усього себе опускає у руки Божі у глибокій смиренності й скрушенні серця, з цілковитою відданістю волі Божій; хто, стоячи тілом перед зображенням Господа або Пречистої Матері Його, стоїть духом перед Ним Самим, що сидить на Престолі слави, і Пречистою Матір’ю Його, що стоїть праворуч від Нього; хто, поклоняючись вустами святій іконі Господній, поклоняється серцем своїм найпречистішій самій руці та нозі Його».

Відповідаючи на запитання, хто молиться Богу істиною, святитель Димитрій каже: «Молиться Богу ІСТИННОЮ той, у кого душа і серце оживлені тією самою вірою і любов’ю, тими самими думками і почуттями, тими надіями і бажаннями, якими дихають молитви, складені мужами святими і духоносними; хто, вклоняючись Богу в храмі, не вклоняється бовванам пристрастей своїх поза храмом; хто, служачи Богу участю в богослужінні церковному, служить Йому і самою життям і справами своїми; хто, називаючи Бога Отцем своїм, справді любить Його, боїться Його, покоряється Йому і виконує святу волю Його як істинний син Його; хто, молячись Отцю Небесному, щоб святилося у світі ім’я Його, не ображає Святійшого імені Божого не тільки ділами, а й словами і думками гріховними. Хто, просячи в Бога хліба насущного, сам не тільки не забирає його в інших, а розділяє все, що подається йому Богом, з іншими — нужденними; хто, просячи в Господа прощення гріхів своїх, і сам прощає від щирого серця всякого, хто згрішив перед ним; хто, молячись про позбавлення від спокус і наклепів лукавого, і сам не ставить брату своєму перетику та спокуси, не мислить зла своєму суперникові, навпаки, любить самих ворогів, з добром допомагає тим, хто його ненавидить, і молиться за тих, хто чинить нападки; хто, вимовляючи в молитві священне слово «нехай буде воля Твоя», щиро готовий виконувати все, що велить Ця Найсвятіша воля, перетерпіти все з волі Божої і во славу Пресвятого імені Його — до хреста і до смерті, подібно до того, як Сам Єдинородний Син Божий, завершивши молитву Свою словами «буди воля Твоя», пішов зі покірністю на страждання і Хрест. Таких-то шукає Отець, що поклоняються Йому!» І підсумовує своє слово святитель Димитрій таким закликом: «Так будемо, браття мої, і ми поклонятися Богу Отцю своєму завжди і скрізь, тим паче в храмі Божому в той священний час, коли звершується тут Духом Святим велике священнодійство і Таїнство віри нашої, коли приносять Найсвятішу Жертву Тіла і Крові Христової. Так нехай будемо і ми, як справжні прихильники, поклонятися Отцю духом і істиною».

Щодня Церква дає нам можливість пережити радість покаяння й оновлення, і тільки від нас залежить, чи скористаємося ми цією дивовижною можливістю, чи переживемо ми знову і знову чудо оновлення, як пережила його жінка з міста Сихар.  Амінь.