Ченці завжди знають, що попереду в них блаженна вічність із Христом. Хоч ми й погані, але всі — діти Божої Матері. Неправильно думати, що монах — це такий самітник, який живе тільки сам для себе. Ми більше працюємо, ніж сімейні священики, ніж люди світські.

Монастирі завжди намагалися бути притулком для тих, хто шукає Господа, тими острівцями благодаті, куди приходили люди. Навіть Серафим Саровський, який багато років був у затворі, потім почав приймати прочан, що приходили. Наші преподобні Печерські за життя були в затворі, а сьогодні їх відвідують мільйони — і вони всім дають втіху і розраду, зцілюють, проповідують, своїм життям являють приклад послуху і віри.

Ми знаємо, що Христова віра — істинна, і на нас за гробом чекає краще життя. А той, хто похмурий, хто сумує, заздрить і злиться, тому ворог роду людського не дає спокою. Тільки істинним християнам Господь являє свою милість. Ось, апостол Андрій Первозванний, будучи на хресті розп’ятий, сяяв, не хотів зійти з хреста, просив, щоб Господь прийняв душу. Апостол Петр, знаючи, які на нього чекають муки, не захотів, щоб його розіп’яли так само, як його Спасителя, але щоб його голова була біля ніг Христа. Ми знаємо, як архідиякон Стефан просяяв обличчям, бо він бачив Господа.

Тому ми вже передчуваємо Царство блаженства, про яке Господь сказав, що воно всередині нас є, і нам нема чого боятися, нам нема чого втрачати. Тому що з нами Бог.