Сщмч. Володимир (Богоявленський)

Святитель митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський) (1848–1918), автор цієї невеликої роботи, — перший в сонмі замучених і вбитих в XX столітті руських православних архієреїв. У 1917 році, в результаті інтриг, митрополит Володимир прийняв мученицьку кончину під стінами Києво-Печерської Лаври, де він проживав. За своє подвижницьке служіння удостоївшись мученицького вінця, митрополит Володимир в 1992 році Архієрейським Собором Руської Православної Церкви прилічений до лику святих.

Дослідження митрополита Володимира про анафему, яке публікується тут, стоїть окремо в його спадщині з того, що було опубліковано, так як владика відомий, в основному, як автор численних бесід і повчань. У цій невеликій, але надзвичайно грунтовній богословській праці (вперше опублікованій в створеному і духовно керованому владикою Володимиром журналі «Голос Церкви», в той час, коли він займав Московську кафедру), з усім блиском проявилася прекрасна освіта і богословська ерудиція автора. Проста, невигадлива, але в той же час бездоганно правильна форма викладу складного матеріалу (якою митрополит Володимир володів досконало і яка відрізняє всі його роботи), робить сприйняття його доступним для читача з будь-яким рівнем підготовки.

Священномученик
Володимир (Богоявленський),
митрополит Київський і Галицький

Про право церковного відлучення, або анафематствування

Жодне з дій церковної влади не породжувало і не породжує в християнському суспільстві стільки непорозуміння, нарікання та невдоволення і не піддавалося і не піддається таким нападкам з боку вільно, але неправомислячих людей, як накладення відлучення від Церкви, проголошення анафеми. Одні, не маючи правильного поняття про значення, дух і характер церковного відлучення, дивляться на нього як на дію, що не відповідає духу християнської любові, і обурюються уявною жорстокістю, яку Церква в даному випадку доводить нібито до крайності (1); а інші хоча і віддають йому належне як зовнішній, дисциплінарній мірі, але заперечують в ньому те, що становить істотну приналежність його, заперечують внутрішню силу і дієвість відлучення; деякі ж до того простягають посягання своє на церковне відлучення, що, відкидаючи Богооткровенне походження церковного відлучення, називають його винаходом середньовіччя, породженням варварського часу, самовільно захопленою духовенством в свої руки зброєю, що служить опорою для ієрархічного деспотизму, який нібито не хоче визнавати ніяких прав за підлеглими (2).

Але говорити так значить допускати таку несправедливість, більше якої важко собі що-небудь і уявити. Бо покарання церковного відлучення так само древне, як і сама Церква. Істотні елементи його в нашій Східній Православній Церкві (3) були одні й ті ж у всі часи, а якщо десь і були зміни і доповнення, то це не більше як неминучі результати, які з внутрішньою необхідністю витікали з початкових принципів і поглядів.

Так само, при найближчому дослідженні справи не чиниться тут ні найменшого сліду жорстокості, злоби і ієрархічного деспотизму; навпаки, ніде не обмежується так свавілля церковної влади, як в тому пункті законоположення, де йде справа про застосування відлучення — цього самого тяжкого з усіх церковних покарань, і ніщо не звершується церковним начальством з такою скорботою, як відлучення.

У пропонованому дослідженні ми маємо намір розкрити істинний сенс і значення відлучення і всупереч тим упередженням проти церковної влади і пересудів, які так голосно лунають особливо після послання Св. Синоду про графа Льва Толстого, довести Божественну ініціативу цього покарання, його необхідність і доцільність і показати, що воно виникає не з почуття ненависті і злоби, а з християнської любові, співчуття і милосердя, і щодо гуманності стоїть незрівнянно вище всіх постанов новітнього кримінального уложення.

Поняття про церковне відлучення

Будь-яке людське суспільство, яке встановилося з якою-небудь зовнішньою метою, має повне право виключати зі свого середовища тих зі своїх співчленів, які не тільки не виконують взятих на себе обов’язків, а й протидіють прагненням суспільства, затримуючи таким чином досягнення намічених цілей. Вилучення подібних членів із суспільства і позбавлення їх тих вигод і переваг, які приносить воно своїм співучасникам, аж ніяк, звичайно, не безчесна справа. Вона не противна ні справедливості, ні правосуддю і служить необхідним для суспільства засобом до його добробуту і самозбереження. І немає більш-менш упорядкованого суспільства, яке не користувалося б цим правом і при своєму заснуванні не уповноважувало би своїх представників і керівників робити з нього в необхідних випадках належне використання. Ним користуються не тільки одні невеликі гуртки, а й цілі держави, коли наполяже потреба звільнитися від шкідливих співчленів за допомогою посилання, ув’язнення і в крайніх випадках за допомогою навіть смертної кари.

Якщо ж, таким чином, право вилучення або відлучення є природне, в самій природі речей лежить право, якщо воно існує і у зовнішніх союзних суспільств, що переслідують тільки зовнішні, матеріальні, інтереси, і які керуються додатково іншими дійсними заходами до досягнення їх, — то тим більш доречне і необхідне право відлучення в релігійних суспільствах, які грунтуються виключно на моральних засадах, мають вищі моральні завдання, для досягнення яких вживають тільки моральні засоби. Право виключати зі свого середовища тих з членів, які своєю непристойною поведінкою, недотриманням громадських правил і законів є спокусою для інших і завдають шкоди релігії, служить в таких суспільствах головною умовою їхнього добробуту, єдиним засобом зберегти свою честь і гідність, а тих, кого вивергли, привести до каяття і виправлення. Тому, якщо не у всіх, то, принаймні, в дуже багатьох з давніх язичницьких релігій існували такі установи і обряди, які тісно пов’язані з цим правом відлучення, як свідчить про це історія.

У єгиптян, наприклад, не дозволялося входити в храми пастухам свиней (4). У персів маги не допускали до участі в жертвоприношеннях людей, покритих струпами або тих, хто мав на обличчі висип або якісь хворобливі прояви, так само як і тих, над якими, ще за життя їх, звершений був похоронний обряд (5). У скіфів не бралися жертвопринесення від тих, котрі не вбили жодного зі своїх ворогів (6). У греків відлучення накладалося на важливих злочинців за спільною згодою народу, і його звершували жерці найурочистішим чином, після чого ім’я відлученого вирізали на кам’яних стовпах, і таким чином воно передавалося нащадкам як найстрашніше і огидне (7). Про галлів Юлій Цезар зауважує, що якщо хто не підкорявся у них розпорядженням і постановами їх жерців, друїдів, того усували вони від участі в богослужіннях, і це вважалося у них найбільшим з усіх покарань. На таку людину дивилися як на запеклого лиходія і безбожного. Її всі уникали, ніхто не вступав з нею ні в яке спілкування, боячись піддати себе через це будь-якій небезпеці. Їй відмовляли в суді і не вдостоювали ніяких почестей. Особливо ж так поступали з людьми упертими, що не піддавалися ніяким заходам виправлення (8). У давніх германців боягузтво на війні визнавалася за велику ганьбу і найтяжчий злочин.

Хто, залишаючи меч на полі битви і кидаючи зброю, кидався навтьоки, на того дивилися як на саму безчесну людину; його відлучали, як злочинця, від усіх богослужбових дій і жертвоприношень і не допускали до жодних публічних зібрань. Він був предметом загального презирства, і нерідко такі люди, щоб покласти край своєму тяжкому становищу, вирішувалися на самогубство (9). Існувало подібного роду відлучення від релігійного і політичного спілкування і в Римській державі. Відомо, що відносини між патроном і клієнтом у римлян шанувалися священними: той і інший взаємно охороняли себе у всіх обставинах життя і надавали один одному взаємну допомогу; ніхто з них не смів приносити на іншого скаргу або давати на суді свідчення не на його користь і взагалі ставати на бік його супротивника. А хто порушував це право, того за законом визнавали у них за зрадника; його призначали в жертву підземним богам, виключали як беззаконника із суспільства, і кожен міг вбити його безкарно (10). Якщо автор, який повідомляє це, слідом за цим додає, що присвячувати тіла злочинців, яких безкарно вбивали, в сенсі жертви, підземним богам (11) було звичаєм римлян, то цей звичай ми знаходимо вдруге в пізнішій історії Риму. Divis devovere, посвята Фуріям, була не що інше, як урочисте вилучення злочинця з людського суспільства. Можна б представити і ще кілька історичних доказів на це (12), але й наведеного достатньо, щоб бачити, що відлучення від релігійного спілкування злочинців і порушників божественного закону вже і в язичницьких релігіях шанувалося природним і необхідним правом. І якщо ми не хочемо стверджувати, що ця установа мала одну тільки моральну сторону, без будь-якого політичного характеру, і всюди існувала в певній і постійній формі, то ніхто так само не буде відкидати в ній найближчої схожості з церковним відлученням.

Це відлучення веде свій початок від найперших часів людського роду. Першообразом його є грізний осуд з його фатальними наслідками, який виголосив Сам Творець на наших прабатьків після їх гріхопадіння: «І вислав його Господь Бог із еденського раю, щоб порати землю, з якої узятий він був. І вигнав Господь Бог Адама» (Бут. 3, 23—24). Це вигнання з раю є перше відлучення людини від безпосереднього спілкування з Богом, що супроводжувалося для людини тяжкими наслідками. Близька досі до Бога, вона стала далекою від Нього, чужою Йому, рабом Його. Вона позбулася колишніх своїх переваг, і прокляття (що рівносильно відлученню людини від Бога), з тих пір тяжіє над усією землею. Втративши безпосереднє керівництво Боже, вона частіше і частіше порушувала тепер волю Божу, глибше і глибше падала морально; а чим глибше були ці падіння, тим грізніше лунав голос Владики Бога, Який піддавав людину покаранню за всякий злочин проти Його закону.

Старозаповітна історія чимало дає нам прикладів таких покарань, або відлучень, що здійснюються Самим Богом. Так, після прокляття, що сталося ще в раю в покарання за перше гріхопадіння прабатьків (Бут. 3, 14—24), Він промовляє прокляття на першого сина прабатьків, на братовбивцю Каїна: «А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки… Мандрівником та заволокою будеш ти на землі» (Бут. 4,11— 12). А потім у Всесвітньому потопі винищено було як не варте милості Божої все розбещене людство, за винятком Ноя з сімейством. Після потопу, коли людство, яке знову розмножилося, не виявилося кращим, ми знову бачимо цілий ряд відлучень, що виходили від Самого Бога, а пізніше промовлених від Його імені вірними рабами Його в особі первосвящеників, пророків і благочестивих царів. Ці відлучення були або загальні, як, наприклад, прокляття, вимовлене Мойсеєм на злочинців Закону («Проклятий, хто не дотримає слів цього Закону, щоб виконувати їх! А ввесь народ скаже: амінь», (Повтор. Закону. 27, 26; порівн. 28, 15-68), а також Іісусом Навином на Єрихон (Нав. 6,16), або приватні, в відношенні до певної особи, як, наприклад, відлучення і кара Корея, Датана й Авірона (Чис. 16, 1—40), відторгнення Саула (1 Цар. 15, 10—33) та ін. Ці-то і інші подібні до них незаперечні в своєму божественному характері і дієвому значенні приклади окремих і як би випадкових відлучень і покладені були в основу того обряду відлучення від релігійного спілкування, який існував у іудеїв післяполоного періоду.

Уже Ездра ясно згадує про цю установу як про дійсно існуючу (2 Езд. 9, 9), а пізніші рабини в багатьох місцях Талмуда повідомляють про нього докладні і грунтовні відомості. Іудейське відлучення, за свідченням Талмуда, мало три ступені. Найнижча з них називалася «нідуї» (nidui, от nidoa — відокремлювати, виключати, виганяти, по-грецьки афорізін, див. Лк. 6,22) і полягала в тому, що той, хто піддався цьому покаранню, відлучався на 30 днів від спілкування з іншими, і ніхто, крім дружини і дітей, не смів підходити до нього ближче, ніж на 4 фути. Йому не дозволяли ні стригтися, ні голитися, ні митися і разом з тим зобов’язували носити траурний одяг. Хто помирав у відлученні, на труну того суд велів кидати важкі камені в знак того, що він гідний побиття камінням. Ніхто не смів ні супроводжувати прах його на могилу, ні оплакувати його смерть. Відвідування храму відлученим цього ступеня хоча і дозволялось, але існували особливі ворота, через які вони повинні були входити в храм і виходити з нього. Приймати і надавати послуги, давати настанови і вислуховувати відповіді відлученому хоча не заборонялося, але з неодмінним дотриманням узаконеного правила, тобто на відстані чотирьох ліктів. Рабини налічують 24 гріха, за які піддавали малому відлученню, наприклад, опір мирському або духовному начальству, богохульство, клятвопорушення, свідчення проти одновірців перед язичницькими суддями, продаж язичникам нерухомого майна і т. д. (13). Кожна приватна особа мала право піддати цьому покаранню іншу, тільки при цьому вона повинна була надати досить поважну причину. Якщо ж вона не була в змозі зробити цього, то винний піддавався подібному покаранню. Якщо це відлучення накладала не приватна особа, а суд, то при цьому робилися завжди застереження і особливий виклик до суду. Відлучений звільнений був від покарання тільки тоді, коли виявляв щире каяття та рішучу обіцянку виправитися. Якщо ж він не робив цього протягом 30 днів, то термін відлучення збільшували іноді на 60, а іноді на 90 днів; а якщо і після цього він продовжував стояти на своєму, то його піддавали великому відлученню, яке називалося «херем» (cherem, від charam — викидати, вивергати, по-грецьки екваллін, див. Лк. 6,22). На цьому другому ступені відлучення завжди з’єднане було з багатьма і жахливими прокльонами, причому завжди публічно оприлюднювався вирок з позначенням його підстав. Промовляв цей вирок суд; але коли будь-які обставини не дозволяли суду довести справу до кінця, то для продовження його потрібно було поєднатися, принаймні, 10 членам суспільства. Дії херем складалися в абсолютному виключенні засудженого із суспільства, в повному усуненні від релігійного спілкування, в найсуворішій забороні всяких зносин з ним, а іноді і в конфіскації його майна. Відлучений не мав права ні вчити, ні вчитися, ні приймати послуг, ні надавати їх іншим. Ніхто не смів підходити до нього, за винятком тих тільки випадків, коли потрібно було доставляти йому необхідні кошти до життя. Хто насмілювався вступити з відлученим в спілкування, той сам піддавався такому ж покаранню. У разі виправлення і щирого розкаяння відлученого його позбавляли від покарання, і цей дозвіл здійснювався тою ж вищою владою або тою ж самою особою, яка й визначала покарання.

Дозвільна формула дуже коротка і проста: «absolutiotibiestetremittitur» (14). Якщо ж і після цього відлучений залишався непохитним, то слідувало третє і найтяжче відлучення — шаммата, яке відбувалося публічно і урочисто, при дотриманні певних церемоній, і супроводжувалося ще більш запальними прокльонами (15).

Відлучення в цьому останньому ступені мало таке значення, що тому, кого відлучали, в ім’я Боже, заборонялося повернення в суспільство віруючих назавжди, і він передавався вже суду Божому. Чи справді словом шаммата позначається остання і найтяжча ступінь відлучення, або ж це покарання тотожне з «нідуї» — питання це було тривалий час предметом спору вчених, не приведено до остаточного рішення, але для нашої мети це і не суттєво важливо. Нам досить знати, що відлучення у іудеїв існувало, і існувало в досить певній формі, і що це покарання викликалося обставинами і внутрішньою необхідністю як неминучий засіб для підтримки громадської дисципліни і порядку.

Якщо таким чином всі взагалі позахристиянські релігії, не тільки язичницькі, а й богоодкровенна іудейська старозаповітна, в інтересах своєї честі і гідності та з метою виправлення порочних членів своїх, знаходили за потрібне видаляти їх зі свого середовища — відлучати, то точно так само і Християнська Церква, як суспільство віруючих, повинна користуватися цим засобом, і користуватися тим в більших розмірах, ніж складніше виконання її моральних вимог для природної людини і чим менше властиві їй, як чисто духовний владі, зовнішні, примусові, насильницькі заходи. Уже в тій обставині, що вона за допомогою хрещення вільно приймає в свої надра всякого, хто сповідує її вчення і обіцяє виконувати її заповіді, полягає разом і природне для неї право, повноваження — відторгати від надр своїх тих з співчленів, які скидають її вчення і шкодять її дисципліни; так що якщо б Божественний Засновник Церкви і не зробив щодо цього ніякої особливої постанови, то обставини релігійного життя самі собою змусили б церковну владу зробити з цього природного права практичне застосування, і це було б цілком законно і справедливо.

Але як ясно вручив Господь апостолам і їх наступникам право і владу хрестити і таким чином вводити в Церкву гідних, так точно ясно ж уповноважив Він їх і відлучати від неї недостойних. Ясна вказівка на дарування Господом Церкві цього останнього повноваження знаходиться в заповіді Його, яка записана в Євангелії від Матвія: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата» (Мт. 18, 15). Такі перші слова цієї заповіді; вони означають, що якщо ближній твій образить тебе словом чи ділом або заподіє якоїсь шкоди, то не перенось цієї справи в суд негайно ж, але стань перш віч-на-віч з кривдником, поясни йому його неправоту і постарайся сам особисто схилити його до миру, розкаяння і виправлення. Якщо досягнеш успіху в цьому, то ти спас його, зробив у ньому моральний переворот і повернув на шлях добра; бо, як каже св. ап. Яків, «…що той, хто грішника навернув від його блудної дороги, той душу його спасає від смерти та безліч гріхів покриває» (Як. 5, 20) — «А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків» (Мт. 18,16), — продовжує Господь; тобто, якщо перша спроба твоя до звернення грішника залишиться без наслідків, то зроби сильнішими свої умовляння, постав справу гласно, зроби кривдникові повчання при свідках, щоб слова твої в їх присутності мали більше сили, і він, бачачи їх однодумність з тобою, тим швидше прийшов до свідомості свого гріха і виправлення; бо «Спаситель, — як каже св. Іоанн Златоуст, — шукає користі не ображеного тільки, а й того, що образив». — «А коли не послухає їх, скажи Церкві» (Мт. 18,17), тобто, якщо і перед лицем свідків залишиться він непохитним, а твої переконання до виправлення без успіху, в такому випадку ти маєш право заявити про цю обставину представникам Церкви, щоб ці останні, в присутності суспільства, ще публічніше і переконливіше зробили йому напоумлення і ще наполегливіше зажадали від нього виправлення. — «…Коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник» (Мт. 18,17); тобто, якщо він настільки виявиться захряслим у своєму порочному напрямку, що знехтує і священним авторитетом церковних представників, надасть і їм явний і запеклий опір, тоді вже представники Церкви вправі відлучити його як запеклого і невиправного від свого суспільства і звести його на ступінь таких людей, які зовсім не належать до Церкви.

Що в такому саме, а не в іншому якомусь сенсі потрібно розуміти наведені слова Христові: «Эсто си оспер о эфникос кэ о тэлонис — буде тобі, як поганин і митник», — це не підлягає сумніву. За зв’язком мови, їх не можна розуміти в тому сенсі, що якщо брат, який згрішив, не буде слухатися і Церкви, то ти, ображений, вправі дивитися на нього як на безчесну людину і, перервавши з ним будь-яке спілкування, залишити його на його нечестивому шляху, як це стверджують протестанти. Тут Господь говорить про рішення справи Церквою; отже, про діяльність потерпілого позивача тут не повинно бути й мови. Представники Церкви, що обов’язком служіння свого покликані до звернення грішника на шлях спасіння, роблять йому настанови — нагадування про його обов’язки і застереження від небезпеки, намагаючись схилити його до каяття. Якщо ж він на все це відповідає впертістю і опором, то вони саме і мають право в справі того, хто чинить опір їх владі і авторитету, йти далі і виголошувати остаточний судовий над ним вирок: «Эсто ей оспер о эфникос кэ о тэлонис». Що в даному випадку маються на увазі дійсно представники Церкви як дійові особи, це ясно випливає і зі слів Спасителя, які безпосередньо йдуть за цим, в яких Він, звертаючись до апостолів, каже: «Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі»: слово «имис», яке стоїть тут паралельно попередньому слову «экклисиа» (Церква), ясно вказує на однакову діяльність як для цієї (Церкви), так і для тих (апостолів). Якщо при цьому в’язанні дійовими особами і суддями, які вирішують справу і визначать покарання, є апостоли, то те ж саме міститься і в більш загальному вираженні экклисиа.

Що ж стосується самого судового рішення або вироку, що визначається тут церковною владою, то немає сумніву, що під ним розуміється відлучення від Церкви, анафема, і слова «эсто си оспер о эфникос кэ о тэлонис» суть не що інше, як пряма заповідь Спасителя про відлучення. Справді, якщо ми ближче розглянемо політичне і релігійне ставлення, в якому знаходилися іудеї, до язичників і митарів, то нас вразить тут різкий рубіж роз’єднання і взаємного виключення. Іудеї надзвичайно ненавиділи і зневажали язичників як тих, що не належали до обраного народу Божого (16), а язичники, в свою чергу, зовсім ухилялися від зовнішніх зносин з іудеями як з ворожим їм плем’ям людського роду, і ця неприязнь їх була так велика, що язичник у випадках навіть самої крайньої потреби не наважувався не тільки просити якихось послуг у свого сусіда іудея, а й приймати їх, хоча б вони пропоновані були йому без всяких з його боку домагань. Він готовий був скоріше в повній безпорадності передати себе волі доль, ніж порушити заповітний звичай своєї нації. Точно так само і митарі були предметом загальної ненависті і зневаги (Мт. 9, 10; Лк. 7, 34), частиною через ті несправедливості і утиски, які робили вони при стягненні мита, частиною ж, а мабуть, і головним чином тому, що зібране вони прямо передавали на сторону римського уряду і підтримували тільки його інтереси. Тому вони як нечесні люди і здирники, з одного боку, і як зрадники свого народу і релігії, — з іншого, настільки були ненависні для всіх, що вважалося за гріх мати з ними будь-яке спілкування. Іноді їх навіть піддавали як ворогів своєї релігії і свого племені формальному відлученню від релігійного спілкування в синагогах. Якщо ж такі саме, а не інші, були за часів Христа відносини між іудеями і язичниками і митниками, то що інше Спаситель міг висловити словами: «Эсто си оспер о эфникос кэ о тэлонис», як не надання повноважень представникам суспільства відлучати від Церкви запеклих і заскнілих грішників, порушників її законів, і ставити їх в таке ж відношення до віруючих, в якому знаходилися язичники і митарі до іудеїв, так, щоб всі уникали зближення з ними і дивилися на них уже не як на своїх побратимів по вірі, а як на чужих?

Справедливість такого розуміння наведених слів Господа випливає і з того, що дане місце Євангелія розуміли в сенсі заповіді про відлучення (анафемування) всією древньою Церквою (17); але самим незаперечним, навіть для протестантів, свідком того, що Христос в цих словах дійсно розуміє відлучення від Церкви і дає особливе на це право апостолам і їх наступникам, звичайно, повинен бути названий св. апостол Павел.

Строгою мовою дорікає він коринфському суспільству і його представникам в своєму посланні до цієї Церкви (1 Кор. 5,1-5) за те, що вони так довго терпіли у своєму середовищі того, хто згрішив кровозмішенням, і не видаляли його від свого суспільства. Що ж стосується його самого, то він хоча і заочно, але давно вже визначив передати злочинця сатані в погибіль тіла. Якщо вираз «эрин эк мэсу имон (вилучити з середовища)» і однозначне йому «парадунэ то сатана (предать сатане)» можуть бути зрозумілі не інакше як в сенсі відлучення церковного, і якщо апостол говорить вище, що він визначає це покарання в ім’я і силою Іісуса Христа (эн то ономати… син ти динами ту Кириу имон Иису Христу), то це, безсумнівно, вказує на його переконання в тому, що право відлучення від Церкви має свою основу в Божественній установі і даровано Христом Його апостолам (18). Ця ж думка керує ним і в діях його щодо Гіменея і Олександера, про яких він говорить: «яких я передав сатані, щоб навчилися не зневажати Бога» (1 Тим. 1, 20). Бо тут він, хоча прямо і не говорить, що він діє ім’ям і силою Христа, але та впевненість, та смілива рішучість, з якою він робить цю справу, абсолютно ясно показують, що він цілком переконаний був в своєму Божественному повноваженні на цю справу і дивився на своє визначення покарання як на щось зрозуміле саме собою і незаперечне. На своє високе повноваження відлучати від спілкування з Церквою він досить прозорий натяк дає ще, коли звертається до коринтян з владним словом: «Чого хочете? Чи прийти до вас з києм, чи з любов’ю та з духом лагідности?» (1 Кор. 4, 21). Нарешті, коли після найсуворішого і наполегливого переконання коринтян до покаяння і виправлення свого порочного життя взагалі і до утримання від нецнотливості і розпусти зокрема, він висловлює їм загрозу: «…Не мав я вчинити суворо за владою, якої Господь мені дав на будування, а не на руйнування» (2 Кор. 13, 10); то в цьому знову полягає ясна вказівка на даровану Христом йому, а отже, і іншим апостолам і їх наступникам владу відлучати наполегливих і невиправних синів Церкви від спілкування з нею.

Відповідно до цих висловів Святого Письма наша Православна Церква з самого початку існування трималася і тримається того переконання, що відлучення є Божественне встановлення і що єпископи, визначаючи таке покарання, діють в ім’я і за дорученням Бога. Св. Кипріан не раз висловлювався, що єпископи мають право і зобов’язані відлучати від Церкви порушників Божественного закону, єретиків і спокусників вірних іменем Христа і по Його велінню, що вони не повинні звертати жодної уваги ні на погрози, ні на ненависть, ні на переслідування з боку тих, кого відлучають, і ні в якому разі не повинні поступатися своїми правами, так як вони діють в даному випадку владою Христа. «Бог, — говорить він, — посередниками та служителями Якого вони при цьому є, збереже їх» («Про єдність Церкви»). Блаженний Августин єпископу Авксінію, який відлучив від Церкви відомого Феліціссіма з усім його сімейством без достатніх підстав, пише, що «він повинен скасувати свій вирок, тому що відлучення його противно як правосуддю і справедливості, так і християнському смиренню і лагідності, бо він невинних піддав такому покаранню, яке, будучи Божественним встановленням, тягне за собою найтяжчі наслідки, стосуючись не одного тільки тіла, але і душі, роблячи для останньої сумнівною можливість спасіння. Блаженний Ієронім, з вживанням буквального вираження ап. Павла, каже: «Мені не личить сидіти перш пресвітера, бо він може віддати мене сатані, в погибіль тіла, щоб дух спасти. Як в Старому Заповіті той, хто не корився Левитам, був вигнаний зі стану і побиваємий був камінням, так і тепер подібного роду противник усікається мечем духовним, тобто вивергається з надр церковних і віддається у владу і на мордування злого духа». Це місце дає ясний натяк на засноване Самим Богом (Повтор. Закону 17, 12) покарання смертю. Бл. Ієронім ставить це покарання за його походженням і метою на одну ступінь з новозавітним відлученням і це останнє розуміє, отже, як Божественне встановлення. Прекрасно і недвозначно висловлює цю думку і св. Іоанн Златоуст, коли, малюючи важкі наслідки відлучення, каже: «Нехай ніхто не зневажає узи Церкви, бо той, хто вершить тут, не людина, але Христос, що дарував нам цю владу, і Господь, Який сподобив людей такої великої честі».

Так як Церква право відлучення завжди розуміла як право, дароване їй Самим Христом, то вона, наслідуючи приклад апостолів, з самого заснування свого використовувала це право для практичного застосування. Папа Віктор відлучив єретика Феодота-священика (19). Монтан і його прихильники були піддані забороні малоазійськими соборами (20), а Маркіон, син понтійського єпископа, за тяжкий гріх проти цноти відлучений був від церковного спілкування своїм батьком. Всі ці факти відносяться до II століття, і навряд чи потрібно помічати, що згодом, коли все більше і більше зростала кількість віруючих членів, все більше і більше послаблювалася ревність по вірі і спадала первісна моральна чистота в їх житті, застосування цього покарання ставало все частіше і частіше.

Хоча мимовільний, але безсумнівний доказ того, що церковне відлучення є Божественне встановлення, дає, нарешті, і протестантська Церква. Виходячи з того положення, що в навчанні і практиці церковної можна приймати і виправдовувати тільки те, що грунтується на Священному Писанні, вона вживає відлучення як живу частину церковної дисципліни, як засіб для збереження останньої. Як сам Лютер (21), так і Кальвін (22), на підставі наведених ними місць Св. Писання, також визнавали Божественну ініціативу відлучення, як і наша, Православна, а потім і католицька Церква. Згідно з останніми і вони приписували йому ті ж самі дії, властивості і силу (23).

Символічні книги протестантської Церкви також висловлюються за дотримання відлучення, а в церковних постановах різних країн зустрічаються нерідко приписи навіть і про те, як, яким способом і порядком воно повинно відбуватися і якими словами має промовлятися вирок про нього.

Якщо все сказане нами досі призводить нас до висновку, що відлучення полягає у всецілому усуненні від Церкви, що воно грунтується не на природному тільки праві, але засновано Самим Христом, то цим далеко ще не вичерпується поняття і зміст цього покарання. Воно полягає не в одному тільки зовнішньому вилученні або відокремленні від суспільства віруючих, але супроводжується незрівнянно більш важливими наслідками і діями — наслідками духовно-моральної властивості. Встановивши відлучення словами: «…Коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник», Господь наш Іісус Христос приєднує до цього такі знаменні слова: «Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі» (Мф. 18, 18). Таким чином, тут йде справа про такий вирок церковного суду, про таке покарання, дія і межі якого ширше, ніж судові рішення мирських властей, — про покарання, що переходить за межі земного буття, покарання, що стосується душі, яке, будучи вимовлено на землі, має підтвердитися, залишитися в своїй силі і на небі. Внутрішня дієвість відлучення не така, звичайно, щоб воно само по собі, незалежно від морального стану того, кого відлучають, відділяло від Бога і позбавляло Божественної благодаті. Якби воно, хоча б і зовсім правильним, узаконеним чином, вимовлено було над безневинною людиною, то це анітрохи не змінило б її відношення до Бога, не віддалило б її від Бога, — тільки гріхи можуть видаляти її від Бога і позбавляти Його благодаті. Гріх і зроблене ним розлучення з Богом є необхідне передчуття дійсного відлучення. Внутрішня сутність останнього полягає в тому, що воно піддає грішника, і без того розлученого з Богом, ще більшій небезпеці, і до одного його нещастя докладає нове нещастя. Бо воно позбавляє людину тієї допомоги і благодаті, які Церква пропонує всім своїм співбраттям. Воно віднімає у нього ті блага і переваги, які придбані ним в Таїнстві св. Хрещення. Воно зовсім відсікає його від церковного організму. Для відлученого далекі і недійсні вже заслуги і клопотання святих, молитви і добрі справи віруючих. Йому недоступно прийняття Святих Тайн, він позбавлений і тих благ, які звідси сходять на віруючих чад Церкви. Він відірваний від Христа і Його живого Тіла, від Його спокутних заслуг і тих благодатних засобів, які дають вони людині. Грішник і безбожний нечестивець, поки його не торкнулося ще відлучення, все ще член Церкви, і хоча він сам по собі вже не бере участі в її благодаті, але молитви, моральні заслуги і чесноти його співбратів можуть виклопотати йому знову Божу милість і благовоління; відлученому ж недоступна і ця непряма допомога, він виключно полишений сам на себе і, позбавлений благодатних засобів, завжди властивих Церкві, без опори і допомоги, без захисту і оборони, відданий у владу лукавого. Таке по своїй властивості покарання відлучення, покарання, воістину, тяжке й страшне. Будучи накладено на землі, воно не знімається і на небі; розпочавшись в часі, воно триває вічно.

З такої, а не іншої точки зору розглядала Церква завжди сутність відлучення; такі, а не інакші, вона завжди визнавала за ним дії і характеристичні властивості. Вже апостол Павел прекрасно висловлює це, як «парадунэ то сатана», як передачу, вручення сатані; бо як всередині Церкви панує Христос, і віруючі члени її знаходяться під Його заступництвом, так і поза нею — царство лукавого, де панує сатана. Вивержений з Церкви підпадає під його жорстоке панування без вищої допомоги і захисту, як колись дохристиянське людство відчуває його підступи і спокуси і все більш і більш обплутується узами гріха. Не менш вдало і влучно порівнюють св. отці (24) покарання церковного відлучення з вигнанням Адама і Єви з раю. Як прабатьки наші, тим, що переступили через заповідь і накликали на себе гнів Божий, вигнані були з того місця, де до того часу розмовляв з ними Бог, і, позбавлені Божественної благодаті, розраховували у всіх життєвих пригодах і ворожих спокусах виключно на свої власні сили, так і вивержений з Церкви, де він перебував у живому спілкуванні з Богом, безпорадний, безоруженний віддається у владу темних, ворожих сил диявола. Далі, покарання відлучення у св. отців Церкви нерідко називається духовною смертю, в порівнянні його зі смертю тілесною. Коли так називають вони відлучення, то в основі цього висловлювання лежать уявлення, що душа, позбавлена церковної благодаті, вищої допомоги і Божественної захисту, поступово слабне в боротьбі зі злом і в разі черствіння в стані гріха і нерозкаяності позбавляється можливості виправитися або, що те ж саме, морально вмирає; що як меч дає кінець тілесному життю, так виверження з Церкви в останній інстанції тягне за собою смерть духовну (25). Ту ж саму думку хочуть, нарешті, висловити отці Церкви, коли представляють відлучення від Церкви як прототип, як початок майбутнього Страшного Суду Божого (26). Бо коли відлучений застигає у своїй нерозкаяності і без допомоги благодаті все далі і далі віддаляється від Бога, все глибше і глибше занурюється в безодню гріха, то це може скінчитися тільки повною і вічною погибеллю, і покарання відлучення дійсно є тут початком і, так би мовити, передднем Божественного суду.

Хто в змозі зрозуміти, що значить бути членом Церкви, перебувати в живому, органічному зв’язку з тілом Христа і брати участь через це у всіх благодатних дарах і благах Його спокутування, тому само собою буде зрозуміло, чому відлучення від цього спасительного спілкування Церква в усі часи розуміла як найбільше і найтяжче покарання. Святий Іоанн Златоуст коротко позначає його, як «тимориа пасон тиморион халепотера», а Августин називає його «damnatio, quapoenainecclesianullamajorest» (27), тобто, таким покаранням церковним, вище якого не може бути.

Згідно такого погляду на сутність і значення відлучення, Церква, вдаючись до цього найбільш тяжкого з усіх покарань (poenarumomniumgravissima) тільки в самій крайній потребі, коли не видно було вже ніякого іншого результату, завжди діяла, по слову св. апостола, з великою скорботою, з тугою серця і багатьма сльозами (2 Кор. 2,4).

Як колись оглашенного, після прийняття ним св. Хрещення — цього найбільшого з усіх благ Церкви, — братія зустрічала з радістю і захопленням і доброзичливо вітала як нового друга і товариша, так, навпаки, відлучення від Церкви, яке позбавляє права на спілкування з тим, кого відлучають, звершувалося завжди з глибокою скорботою і сльозами (28). З багатьох фактів, які служать підтвердженням цієї думки, ми наведемо тут наступні два. Собор Ефеський у вироку своєму проти Несторія каже: «Змушені правилами і посланням св. отця нашого, і співслужителя Келестина, єпископа римської Церкви, з великими сльозами приступаємо до цього сумного проти нього рішення. Господь Іісус Христос, Якому спричинив наругу Несторий, в особі теперішнього Собору визначає, щоб він (Несторій) позбавлений був єпископського сану і всякого священицького товариства». Такий же за внутрішнім своїм змістом і характером і вирок Константинопольського собору, проголошений над Євтихієм. Він говорить: «Того ради, відчуваючи скорботу і оплакуючи його помилку і непокірність, ми, в ім’я Господа нашого Іісуса Христа, Якого хулить він (Євтихій), визначили усунути його від всіх священичих прав і обов’язків, відлучити від нашого товариства та позбавити посади монастирського настоятеля. Всякий, хто матиме з ним зносини, нехай знає, що і він піддасться такому ж відлученню (Harduin, 11, р. 163).

Але хоча відлучення, як видно зі сказаного, є найбільше і найтяжче з усіх церковних покарань, хоча воно забирає у відлученого заскнілого грішника всі духовні блага, придбані ним через святе Хрещення, проте Церква, піддаючи його цьому покаранню, аж ніяк не має на меті відрізати йому, так би мовити, шлях до спасіння і заподіяти вічну погибель, але, навпаки, хоче привести його до цього спасіння, повернути на істинний шлях. Церква, скажімо словами апостола, отримала право відлучення «на будування, а не на руйнування» (2 Кор. 13,10). В цьому випадку вона діє як намісниця Того, Який приходив не погубити душі людські, але спасти їх (29). Що Церква при відлученні має своєю метою насамперед виправлення і спасіння того, кого відлучає, це не раз і досить ясно засвідчено в Священному Писанні. Так, апостол Павел віддав коринфського кровозмішника сатані в погибіль тіла, щоб спасти дух його.

Яким же чином може звершитися ця спасительна дія відлучення? Яким чином погибіллю тіла можна спасти душу? У відповідь на це неминуче і нагальне питання потрібно пам’ятати, що грішник, відлучений від Церкви, уявивши всю великість покарання і нещастя, що спіткало його, уявивши собі ту страшну безодню, в яку кинутий він, ті небезпеки, якими загрожує йому відторгнення від надр Церкви і тіла Христового, не може не прийти до тверезості, до свідомості свого сумного становища і не відчути глибокої скорботи. А ця скорбота, ця свідомість, природно, повинні подавити в ньому ті пристрасті і порочні чуттєві нахили (погибіль тіла), якими він накликав на себе це покарання, повинні переломити його впертість і опір, якими він відповідав на всі вимоги Церкви. У цьому випадку він, так би мовити, змушений буває змінити спотворений образ свого життя і думок і в почуттях каяття повернутися в надра Церкви, щоб випросити прощення, зробитися знову учасником благодаті і таким чином спасти свою душу, як це дійсно і було з коринфським кровозмішником, який, принісши щире розкаяння, знову був прийнятий в спілкування з Церквою.

У такому ж точно сенсі говорить апостол і про Гіменея і Олександера, що він передав їх сатані, щоб навчилися вони не зневажати Бога (1 Тим. 1, 20); тобто, він при відлученні їх мав на увазі привести їх до усвідомлення своєї провини і змусити змінити свій злочинний спосіб мислення, який виражався переважно в хулі на Христа і християнську віру, словом, відлучив їх, з тим, щоб, подібно до корінфянина, спасти їх душі. Нарешті, коли апостол Павел пише до солунян: «Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа, зауважте того, і не майте з ним зносин, щоб він був посоромлений» (2 Сол. 3, 14), то цим хоче сказати, що тих, які противляться його постановам, належить відлучати від Церкви і переривати з ними будь-яке спілкування, щоб вони прийшли до свідомості свого беззаконня і підкорилися його вимогам.

Так як в Священному Писанні відлучення всюди представляється як засіб виключно виправний, то і Церква в усі часи визнавала за ним те ж саме значення і застосовувала його в справі з тою ж самою метою. Розмірковуючи про мету відлучення, Іоанн Златоуст, між іншим, зауважує, «що апостол Павел не повністю віддав кровозмішника у владу сатани (останнього він вжив як знаряддя для досягнення своєї мети — виправлення грішника), тобто, щоб відлучений під владою ворога людського роду опам’ятався, прийшов в себе і, після принесення покаяння, знову був прийнятий до Церкви як живий член її. «Велике покарання відлучення, але ще більше його користь: то — тільки тимчасове і швидкоплинне, а це — простягається у вічність». Так само і бл. Августин не раз і самим виразним чином відзначає виправлення винного як найголовнішу мету відлучення. Воно є найтяжче покарання, яке тільки може стосуватися християн; проте ж, вживаючи його, Церква діє аж ніяк не по. пристрасті гніву і помсти, але переймаючись тою любов’ю і жалістю, яка властива буває серцю пастиря при викраденні з його стада вівці. Її діяльність в цьому випадку, як справедливо зауважує бл. Августин, є «misericorsseveritas» (милосердя строгості).

Втім, при визначенні покарання відлучення увага церковної влади звертається не на одну тільки особу того, кого відлучають, але також і на честь Церкви і благо її членів. Так як честь і гідність Церкви перш за все полягає в тому, щоб члени її чистотою своїх звичаїв, високоморальним, бездоганним способом життя доводили істинність своєї релігії і Божественність її походження, то в міру розвитку між ними беззаконь і пороку вона втрачала б свій авторитет і повагу, і тим більше принизила б свою гідність, якби стала тримати в своїх надрах або, щонайменше, залишати безкарними запеклих і грубих грішників. Ось чому, не бажаючи  принижувати свою гідність і давати зайву проти себе зброю в руки ворогам своїм, Церква завжди вважала і вважає своїм обов’язком наполегливих і невиправних грішників піддавати формальному відлученню. Цей мотив для визначення відлучення вельми природний і зрозумілий для кожного. Хоча він і не в такій мірі, як інші, забезпечується і підтверджується історичними даними, однак же не може підлягати ніякому сумніву те, що він у багатьох випадках був головною і рішучою підставою при визначенні цього покарання; бо кому не відомо, з якою неослабною дбайливістю Церква, всупереч язичникам, намагалася зберегти добру про себе думку і як високо вона тримала прапор своєї честі в усіх відношеннях. На підтвердження цієї думки можна вказати на один історичний факт. Коли єпископ Евкратій звернувся до св. Кипріана з питанням: чи потрібно деякого лицедія, який учив свого мистецтва дітей, терпіти в суспільстві і мати з ним зносини, то останній відповідав, що це не узгоджується ні з величчю Божою, ні з вимогою Євангелія, так як через такі зносини страждає честь Церкви. Єпископ повинен всіляко переконувати його залишити таке заняття. Якщо ж він, припинивши це заняття, впаде в бідність, то християнське суспільство доставить йому необхідні кошти до життя. Якщо ж буде для нього це неможливо, то нехай йде він в Карфаген для прожитку, щоб замість того щоб вчити інших гріховній справі, він сам навчився тут тому, що потрібне для його спасіння (30).

Третя мета, яка переслідується Церквою при відлученні від спілкування з собою публічних грішників, є благополуччя і запобігання від небезпеки зарази інших членів її. Як в кожному суспільстві пороки й злочини одного при їх безкарності легко робляться предметом спокуси та наслідування й для інших і, поширюючись більш й більш, завдають істотної шкоди цілому, так і в Церкві поганий приклад одного може заражати і поширюватися й на інших. Громадський порядок і дисципліна легко могли б похитнутися і морально-релігійне життя слабших чад її могло б піддатися великій небезпеці, якби вона не стала відсікати шкідливих і заражених моральною хворобою членів своїх і не захищала від неї здорових. Цю думку висловив ще апостол, коли він коринфському суспільству і його представникам, яких спонукав він до відлучення кровозмішника, поставив таке питання: «Хіба ви не знаєте, що мала розчина все тісто заквашує?» (1 Кор. 5, 6); тобто, я наполягаю, як би так говорить він, відокремити злочинця від вашого середовища тому, що гріх одного, як свідчить досвід, дуже легко переходить і до іншого, він, як виразка, заражає і інших, коли не віддаляється від впливу на них. Цю думку повторюють потім і Отці Церкви. Св. Іоанн Златоуст, пояснюючи справжнє місце Послання до коринтян, зауважує, що при відлученні мається на увазі не одна тільки особистість того, кого відлучали, але і вся Церква: бо тільки таким чином можна запобігти небезпеці зарази; так як злочин одного в разі безкарності відразу ж передається і всій Церкві і піддає її руйнуванню (31). Св. Кипріан пише єпископу Помпонію (32), щоб він відлучив від Церкви дівчат, які порушили обітницю цнотливості, так само як і їх спокусників, і ніколи не брав би їх назад, якщо вони не виправляться, neexemplum, продовжує він, exeterisadruinamdelictissuisfacereincipiant, тобто, щоб вони поганим своїм прикладом не втягнули в подібний злочин і інших. Блаженний Августин говорить також, що на пастирях Церкви лежить обов’язок відокремлювати хворих овець від здорових, щоб отрута зарази не перейшла і на здорових. «Той, — говорить він, — для Якого немає нічого неможливого, зцілить через це відділення і хворих» (33). Папа Інокентій I, схваливши і підтвердивши рішення африканських єпископів, яким відлучені були від церковного спілкування пелагіани, додає: «Якби вони ще надовго залишалися в Церкві безкарними, то неминучим наслідком цього було б те, що вони втягнули б в свою хибну думку багатьох невинних і необережних членів її. Останні могли б думати, що вчення, яке вони проповідують, — православне, так як вони були ще членами Церкви. Тому-то хворий член і відсікається від здорового тіла, щоб зберегти те, чого ще не торкнулася зараза». А в постановах апостольських (кн. П, 7) говориться: «Вівця шолудива, якщо не відлучена від здорових овець, передає хворобу свою іншим, і людина, заражена виразкою, страшна для багатьох… Тому якщо і ми не відлучили беззаконну людину від Церкви Божої, то зробимо дім Господній вертепом розбійників». І церковне законодавство, таким чином, розуміє відлучення як засіб зберігати членів її, ще не пошкоджених заразою, і шляхом страху, що збуджується в них тягарем цього покарання, утримувати їх від тих злочинів і пороків, які накликають його. Ця точка зору дає себе тут проявляти самим відчутним образом.

Всі ці зазначені мотиви і міркування, що керують Церквою при визначенні покарання відлучення, в більшості випадків з’єднуються між собою і всі разом діють на волю того, хто відлучає. Але обставини іноді складаються так, що одна мета бере перевагу над іншою, причому ця остання відступає на задній план, так що з двох або трьох цілей досягається тільки одна (34).

На закінчення всього сказаного нами зробимо загальний висновок і дамо загальне поняття про церковне відлучення. Поєднавши все, що досі сказали ми про сутність і значення відлучення, в одне загальне уявлення, ми отримаємо таке визначення його: воно є відторгнення від зовнішнього і внутрішнього спілкування з Церквою, засноване на природному і Божественному праві, повне позбавлення всіх засобів для спасіння, придбаних в св. Хрещенні, відсікання від живого тіла Іісуса Христа і низведення відлученого в стан непокутуваної людини; воно є найтяжче з усіх церковних покарань, що застосовується з ціллю виправити винного, підтримати честь і гідність церковної громади і запобігти для інших членів небезпеці спокуси і зарази.

ПРИМІТКИ

1) Бог є любов, — говорять вони. — Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне (Ін. 3, 16). Навіщо ж відлучення в Його Церкві? Навіщо відлучення від Бога і Христа після того, як «коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його» (Рим. 5, 10)? Навіщо прокляття, коли «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас» (Гал. 3,13)? Євангеліє Господа Іісуса є звістка миру і любові; ніде не заповідав Він в ньому ненависті або ворожнечі, але всюди заповідає одну любов всеосяжну (1 Кор. 13, 7). Церква Православна повинна бути хранителькою духу євангельського, духу Христового. Навіщо ж у ній відсікання від Христа, анафема (див. «Християнське Читання», 1826р., ч. XXII, стор. 86)? «Церква голосно повинна проголошувати закон любові, всепрощення, любові до ворогів, до тих, хто ненавидить нас, молитися за всіх, — з цієї точки зору незбагненно відлучення від Церкви за розпорядженням Синоду», — каже графиня С. Толстая в недавньому листі С.-Петербурзькому митрополиту.
2) Ці думки висловлюються під впливом твору «RechtKirchenbannes» («Право церковного відлучення») Перча, який весь від початку до кінця дихає ненавистю і люттю проти св. отців і духовенства.

3) Розуміємо одну тільки Православну Церкву, аж ніяк не захищаючи тих зловживань правом анафематствування, які відомі нам з середньовічної практики Римсько-католицької Церкви і де, зауважимо, полягає джерело упереджень проти анафематствування і в нашому суспільстві.

4)Геродот. Історія. Кн. 2.

5)Бершацький. «Про анафему», с. 69.

6)Alexand. lib. 4

7) Корнелій Непот. З життя Алківіада. Гл. IV.

8) Юлій Цезар. Записки про Галльську війну. Кн. VI, гл. 13.

9)Тацит. Германія. Гл. VI.

10) Діонісій Галікарнаський. Римські старовини, кн. II, гл. 10.

11)Там же.

12)Перч. RechtKirchenbannes, 3, 4 и 5.

13)Buxtorf, Lexicon chaldaic, talmubic et rabbinieum.

14)Selden. De sinedriis.

15)Selden. De jure nat. et gent., p. 508-510. Хоча короткий, але історично вірний виклад всіх трьох видів іудейського відлучення можна читати і в книзі «Про чин Православ’я», студ. Київської дух. академії Стефана Семенівського, стор. 13—17.

16) Внаслідок цього вони називали їх собаками, в самому ненависному сенсі цього слова (Мт. 15, 26).

17) Читай у Златоуста 18 бесіду на Євангеліє від Матвія, у Орігена CommentarinEvang. Mathei., у 6л. АвгустинаContra adversar., т. I, стр. 17 и др.

18) Іоанн Златоуст. Бесіда 5 на 1 Послання до Тимофія.

19) Див. Євсевій. Церковна історія, кн. V, гл. 28.

20)Там же, кн. I, гл. 16.

21) Перелічивши місця Св. Письма, в яких йдеться про церковне відлучення, Лютер каже: «Ці та подібні місця суть незмінна заповідь великого Бога; ми не в праві відміняти її. Хоча папство і зловживає правом відлучення, допускаючи це на шкоду для Церкви, проте не скасовувати, а лише правильніше і з належною обережністю вживати його повинні ми по волі і заповіді Христовій» (см. F. Tischreden. Frankfort, Ausgabe 1569. S. 177).

22) У формулі екскомунікації, складеної Кальвіном, йдеться: «Ми, служителі Божі, що борються зброєю духу, ми, яким дана влада в’язати і вирішити, вивергнули N.N. в ім’я і по владі Іісуса Христа з надр церковних, — відлучили і усунули його від спілкування з віруючими; нехай буде він проклятий між ними; нехай відвертаються від нього всі, як від виразки, і нехай не має з ним ніхто ніякого спілкування і зносин. Цей вирок відлучення підтвердить і Син Божий (см. Leben Kalwins, II, S. 31)

23)« Старайся, кажу я, щоб відлучення від Церкви звершувалася правильно і законним чином, бо воно тягне за собою страшний Суд Божий». F. Tischreden. S. 176.

24)Напр, блаженні Ієронім і Августин.

25)Бл. Ієронім. Epist. XIVadHeliodor. (Лист 14 до Геліодора)

26) Тертуліан. Apolog. (Апология), 31.

27)De corruptione et gratia, с. XV.

28)Bingam. Origen, кн. VII, гл. IV, стор. 5.

29) Прекрасно розвинена ця думка в творі «Про чин Православ’я» Стефана Семенівського, студ. Київської Дух. академії.

30)Св. Кипріян. Epist. LXI. (Письмо 61).

31) Іоанн Златоуст, Бесіда 15 на 1 Кор. 5.

32)Св. Кипріян. Epist. LXII ad Pomponium. (Лист 62, до Помпонію)

33)Бл. Августин. Epist. ad Carthagen. Concili patres.

34)Звір. Духовний Регламент, стор. 38, пункт 16.