— Отець Варлаам, добрий день! Чи не могли б Ви розповісти про те, яким був Ваш шлях до чернецтва?

— Про це насправді дуже складно щось сказати. Це саме собою склалося. Приїхав в Лавру — і залишився тут уже назавжди.

— А ким Ви були до постригу?

— Я вчився, був студентом в Харківському університеті на історичному факультеті. Потім, після закінчення університету, я задумався про те, щоб вступити до семінарії, замислювався і про шлях монашеський. І в 1988 році в вересні я прийшов до Лаври, став послушником. А семінарію і академію потім заочно закінчив.

— Коли Вас постригли в чернецтво?

— У листопаді того ж року. Тоді Києво-Печерська Лавра тільки відкрилася, і хто відповідав за тими чи іншими ознаками того, щоб жити чернечим життям, тих постригали в чернецтво або вже в мантію, яку також називають малою схимою. Але все одно спочатку братії було не так багато, можна було порахувати на пальцях рук. Хоча з самого початку ми жили однією сім’єю, не дивлячись на те, що прийшли в голі стіни, незважаючи на якісь неаразди і тісноту. Я послушником був недовго, а потім почався мій шлях чернечого і священицького служіння в цьому монастирі.

— Під час перебування Вашого студентом Харківського університету ніколи не замислювалися про те, щоб створити сім’ю?

— Та якось особливо не було таких думок.

— Ніколи не шкодували про прийняття чернецтва?

— Не можна сказати, що не було жодного моменту, щоб я не шкодував про цей крок. Напевно, це було б лукавством. Кожна людина переживає різні моменти в житті. Але якщо і виникали такі думки, сумніви, то це було чимось несерйозним, ніколи такі думки не спонукали мене навіть думати про прийняття якогось радикального рішення або кардинально міняти своє життя. Сказати, що я серйозно шкодував і каявся про прийняття чернецтва — такого не було ніколи.

— Які послухи Ви несли в Лаврі?

— Коли я тільки прийшов в монастир, мене відразу поставили на послух в Дальні печери. Тоді старшим у нас був отець диякон Іоанн, зараз — архімандрит Антоній, який співає на лівому кліросі. У той момент він був фактично і благочинним, і ризничним, у нього були всі ключі від усіх печер. Тоді, на самому початку, коли Лавра тільки відкрилася, в монастир почало приїжджати багато паломницьких груп. І на початку кожної групи, і в кінці її йшов один із братії, супроводжуючи паломників. Потім збиралася наступна група — і супроводжували вже їх. Так, як зараз, не було.

— Така практика довго проіснувала в Лаврі?

— Складно сказати, скільки точно за часом, але спочатку, в перші місяці відразу після відкриття було саме так! Тоді цим займався Олександр Гергель, який зараз намісник монастиря в Бортничах. Але повернемося до послухів. Ось був спочатку печерником, потім на кухні ніс послух. А далі мене постригли, почав служити. Нас було тоді мало, як я вже говорив, і тому послухи змінювалися досить часто. Був я і помічником отця Софронія, нашого казначея, він тепер намісник Спасо-Преображенського монастиря в Княжичах. Призначали мене і в церковних крамницях послух нести, хоча по суті в перші часи вона була у нас одна. Загалом, працювали всюди, де була в цьому необхідність.

— Перші дні в Лаврі. Які у Вас спогади?

— Приїхав я в 1988 році в свято Різдва Пресвятої Богородиці. Служба йшла на вулиці на площі перед Дальніми печерами біля Аннозачатіївського храму. Служив тодішній Намісник Лаври, нині митрополит Іонафан. Я підійшов до архідиякона Ігнатія, який також був з Харкова, він підвів мене до Намісника, попросився до братії і ось залишився тут. У мене був рекомендаційний лист для вступу в семінарію від архієпископа Іринея, тоді Харківського архієрея, тому все за Промислом Божим склалося.

— Як на Ваших очах змінилася Лавра за 30 років з моменту її відкриття?

— Багато змінилося! На початку відразу після відкриття багато намісників змінилося, і це також впливало на життя в монастирі, на загальну обстановку, адже кожен намісник встановлював свої якісь порядки. А ось вже при митрополитові Павлі все прийшло в установлений порядок. І те, що владика так довго є Намісником, позитивно вплинуло на всі сторони монастирського життя.

— На Вашій пам’яті багато людей пішло з монастиря?

— Дуже багато!

— А в зв’язку з чим це відбувалося? І чи не є це спокусою для віруючих людей?

— Життя є життя. Одна людина просто приходила до монастиря спробувати, її це чи не її. Це чимось схоже на те, як люди вступають до інституту. У деяких складається життя потім, коли вони працюють за фахом, в інших — ні. Так і в монастирі: деякі побудуть і розуміють, що не створені для монастирського життя. Враховуйте і те, що монастирі різні є. Лавра — великий монастир. А деякі хочуть усамітнення від міської суєти десь у лісі, їм не підходить те, що тут завжди багато людей, братії, вони відчувають від цього певний духовний дискомфорт. Такі люди люблять тишу, щоб нікого не було. І засуджувати їх за це жодним чином не можна.

— Про кого з насельників монастиря, хто вже відійшов у інший світ, Ви б хотіли поділитися спогадами? 

— Дуже добре пам’ятаю архімандрита Веніаміна, який зовсім недавно відійшов до Господа, ще навіть сорока днів не було. Він у монастир прийшов відразу після мене. Ми практично одночасно прийшли: отець Веніамін, архімандрит Нектарій, я і Мартирій монах. Веніамін і Мартирій коли постригалися, тоді Намісник Іонафан якось навіть обурювався тим, що постригає у чернецтво людей, яким вже було за 50 років. Але все ж не дивлячись на те, що вони прийшли до Бога і до Церкви у досить зрілому віці, з них вийшли прекрасні монахи. Запам’яталося мені, як жив, де жив отець Веніамін, ми з ним підтримували досить теплі відносини, не можна сказати, що ми були друзями, тому що велика різниця у віці у нас — майже 25 років. Але у пам’яті він залишиться, як тиха, спокійна людина. У нього був хороший характер, ніколи і нікому він ні в чому не відмовляв. Вислуховував прихожан і паломників, давав поради, сповідував братію. Ось так тихо, спокійно він і спочив.

Пам’ятаю я дуже добре отця Феофіла, він був келійником Намісника Іонафана. Прожив він зовсім недовго, прийшов у монастир вже стареньким, пенсіонером. До приходу у Лавру він був людиною нецерковною, але якось Господь привів його в Лавру, і з першого дня після відкриття він був тут, робив завжди без нарікання те, що йому говорять. Був людиною глибоко віруючою, прикладом послуху, з почуттям, розстановками читав житія святих на трапезі, була у нього цікава дикція. Часто ділився спогадами, розповідав про голод 1933 року, який добре пам’ятав, про післявоєнний голод, про радянський період нашої історії. Хороша була людина, але, бідненький, захворів на рак і швидко відійшов в інший світ, проживши в монастирі невеликий термін.

Був у нас схиігумен Агапіт. Він також прожив в Лаврі недовго, досить швидко помер. Але запам’ятався мені тим, що співав високим тенором, до нього люди ходили за порадою, настановами. Дуже він страждав ногами, хворіли вони в нього. Про нього дуже часто згадує наш уставщик отець Полікарп. Але, не дивлячись на те, що схиігумен Агапіт пробув в монастирі недовго, він усім запам’ятався тільки з найкращого боку.

Пригадується і схиархімандрит Феофіл, який потім став намісником Свято-Троїцької Китаєвої пустині міста Києва. Він тоді був Пафнутій в мантії. Невеликого зросту, з довгою бородою, трохи зі східними рисами в зовнішності. Співав на кліросі, займався вичитками, багато приймав людей. Був людиною доброю, незлобивою, завжди допомагав іншим браттям і словом, і матеріально, якщо у кого була якась потреба або хтось захворів. Цікавою людиною був, з ним було приємно і цікаво спілкуватися, помер порівняно молодим, похований в Китаєвій пустині.

Схиархімандрит Серафим був досить похилого віку, сам родом з Оренбурга, туди він потім і повернувся, там і помер. Він був в Лаврі недовго. У короткий термін навіть встиг побути благочинним. Багатьма спогадами і він ділився. А розповісти йому було що, адже він був келійником митрополита Нестора (Анісімова), апостола Камчатки. Про нього багато розповідав.

— Як проходить Ваш звичайний день в монастирі?

— Полуношниця, служби, послух…

— Який послух Ви зараз несете?

— У бібліотеці.

— Великий фонд лаврської бібліотеки?

— Так, досить велика у нас бібліотека. Постійно фонди поповнюються новими виданнями, багато книг, особливо старих, приносять парафіяни і небайдужі люди.

— Хто основні відвідувачі?

— Багато приходить батюшок заочників, які навчаються в Київських духовних школах. Приходять і братія Лаври щось взяти почитати. Студенти семінарії і академії приходять попрацювати в лаврську бібліотеку, багато і мирян також приходять. Записані близько тисячі людей, які регулярно відвідують бібліотеку.

— Чим для Вас особисто є Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра в даний момент?

— Це — мій дім, тут для мене все рідне. Відчуваю, що я тут не просто живу, служу, ні, тут вже все стало моїм. Поза Лаврою я себе не мислю.

— І кілька слів тим, хто бажає вступити на шлях служіння Богу і прийняти чернецтво.

— Подумайте як слід, поживіть в монастирі, подивіться на монашеське життя, але, головне, не поспішайте, щоб потім ні про що не шкодувати!

— І останнє питання, яке ми традиційно ставимо всім насельникам Лаври: чи були Ви свідком будь-яких чудес, які сталися за молитвами Печерських святих з Вашими духовними чадами або просто знайомими?

— Про це дуже складно говорити або стверджувати. Так, було таке, що люди зцілювалися за молитвам Печерських святих. Скептик скаже, що це міг бути просто збіг чи гарне результативне лікування. Люди зверталися, просили молитися, служили молебні в пещерках, люди регулярно причащалися. І як наслідок — зцілювалися. Можливо, тут зіграло свою роль і лікарське мистецтво, але для віруючої людини це не просто результат лікування, це — чудо, яке сталося в її житті з молитвою і поміччю Божою, а також заступництвом всіх Печерських святих!

— Дякую Вам за розмову!

— Завжди будь ласка! Бережи Вас Господь!