Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Статті

20.04.2024

Повернення: покаяння і сповідь

митр. Нектарій (Антонопулос)

Ми часто чуємо навколо, та й самі говоримо про когось «хороша людина» або «погана людина». Тобто ділимо людей на «хороших» і «поганих», висловлюємо якісь судження на підставі власних оцінок. Така установка противна Богу і Церкві. По-перше, у нас немає права судити ближніх, оскільки зазвичай ми знаємо їх дуже мало і тільки за зовнішніми проявами; нам невідомі глибини їхнього серця. По-друге, для Церкви не існує «хороших» і «поганих», але є люди всередині Церкви і поза нею. Лише перебуваючи в церковній огорожі, ми можемо сподіватися на спасіння. Поза Церквою такої можливості немає, навіть якщо ти «хороша» людина. «Поза Церквою немає спасіння», – каже святитель Кипріан Карфагенський.

Іісус Христос прийшов у світ не для того, щоб навчати якоїсь нової філософії, і не для того, щоб привнести ще одну релігію на додачу до тих, що вже існують. Він заснував Свою Церкву, Боголюдське Тіло, всередині якого людина спасається. Отже, якщо хтось справді прагне спастися, то в нього немає іншого шляху, окрім як стати членом Церкви, як би прищепитися до Тіла Христового. Це наше єднання з Церквою здійснюється через Таїнство Хрещення. У цьому Таїнстві ми відрікаємося від диявола, його діл, його служіння, його темряви і з’єднуємося з Христом, стаємо членами Його Церкви. Іншими словами, ми стаємо дітьми Бога Отця, членами Його сім’ї, братами іншим християнам.

Усередині Церкви, з благодаті Божої, ми починаємо духовний шлях, мета якого – наше вдосконалення, наше обоження. Однак через недбальство і наші гріхи цей духовний шлях може перерватися, і не один раз. Нам властиво забувати дари Отця і любов Божу, забувати про обітниці, які ми давали при Святому Хрещенні, віддаватися рабству гріха. Але людинолюбець Бог, знаючи наші немочі, надає нам можливість знову і знову повертатися до Нього, виправляти свій шлях, зцілювати свої рани. Це досягається в Таїнстві Покаяння через сповідання своїх гріхів.

Таїнство Покаяння – це великий дар милості Божої. Але, на жаль, ми або мало що знаємо про це, або, через нерозумність, цим нехтуємо, або маємо спотворене уявлення про те, як слід приступати до сповіді, і в результаті залишаємося бранцями гріха.

Підготовка до сповіді

Оскільки серед християн панує невігластво в багатьох питаннях нашої віри, то в покаянні та сповіді, ще раз підкреслимо це, невігластво та легковажність проявляються найвищою мірою. Більшість приступають до сповіді абсолютно неготовими, вважають за краще, щоб священик сам запитував про гріхи, немов Церква – це слідчий орган, а священик – оракул, що покликаний гадати про наші гріхи. Є й інша крайність – коли люди приступають до сповіді, щоб сказати, що в них немає жодних гріхів, або щоб розповісти, які вони «хороші» і скільки зробили добрих справ. Це показує, що в даному випадку не було ні самоаналізу, ні приготування до сповіді і що ми, звичайно, дуже далекі від процесу самопізнання, необхідного для християнина. У душі гніздиться якийсь страх: ми боїмося побачити своє справжнє «я», намагаємося сховатися не тільки від Бога, від людей, а й від самих себе. Нам здається, що якщо ми зізнаємося у своїх гріхах, то Бог неминуче покарає нас, а оточуючі відкинуть. Доводиться надягати тогу благочестивого християнина – а що може бути гірше за таке самовиправдання?!

Але якщо ми уважно прочитаємо Євангеліє, то побачимо, що Іісус засудив не грішника, а гріх. З усіма грішниками, які до Нього підходили, Він говорив з прихильністю і співчуттям, навіть якщо вони в багатьох випадках не виявляли каяття (Закхей, самарянка, блудниця тощо). Лише один різновид грішників Він засудив, до того ж доволі суворо, – це лицемірів, які вдягнули личину праведників, – гріх, настільки поширений серед «хороших» людей і «хороших» дітей.

Бог не вимагає, щоб ми були безгрішними, тому що Йому відома наша людська неміч, наші недосконалості. Єдине, що від нас вимагається, – це щоб ми усвідомили нашу гріховність, щоб ми постійно спрямовувалися на шлях покаяння. У зв’язку з цим варто звернути увагу на таке. Багато християн виявляють якусь нервозність, яку можна назвати «пристрастю до досконалості», що насправді ніяк не пов’язано зі справжнім прагненням до досконалості, яке, безсумнівно, є благим спонуканням. «Пристрасть до досконалості» насправді не призводить до досконалості, вона просто не дає можливості людині терпіти власну недосконалість. Інакше кажучи, нам, звісно ж, слід прагнути до досконалості, але коли ми страждаємо і не можемо заснути через те, що ми, виявляється, ще недосконалі, то слід зрозуміти, що це – жахлива недуга гордості, яка особливо болюча для «благочестивих».

Отже, нам необхідно пізнавати самих себе, не боятися аналізувати свої стани. Нам слід твердо засвоїти, що ми можемо бути засуджені не за те, що грішили, а за те, що не каялися. Чим більше ми вважаємо себе «хорошими», тим далі ми відходимо від Бога. Прийти на сповідь і сказати духівнику, що ми «нічого поганого не зробили», це те саме, що визнати – ми безгрішні, а це те саме, що богохульство. Якщо ми заглянемо у власне серце без упередженості, то побачимо, що там гніздиться безліч пристрастей і гріхів.

Страх визнати людську гріховність абсолютно чужий людинолюбству нашої Церкви. У Церкві, в сім’ї Бога Отця, об’єднуються люди, які, замість того, щоб засуджувати грішника, самі себе відчувають найбільшими грішниками, ще більш приниженими гріхами, ніж інші.

Давайте заглянемо в Житія святих. Угодники Божі просять Господа, щоб Він прийняв їх не як святих, а як грішників: «Прийми і мене як блудницю, як розбійника, як митаря, і як блудного». Вони не виправдовуються, не перераховують своїх доброчесностей і достоїнств, подібно до нас. Єдине, що вони показують, так це свої рани, і просять милості Божої. Святитель Андрій Критський виголошує у Великому каноні: «Не бысть в житии греха, ни деяния, ни злобы, еяже аз, Спасе, не согреших умом, и словом, и произволением, и предложением, и мыслию, и деянием согрешив, яко ин никтоже когда». Тобто: «У житті немає ні гріха, ні діяння, ні зла, в яких я не згрішив би, Спасителю, розумом, словом або наміром; я – як ніхто інший, згрішив і наміром, і думкою, і ділом».

Сповіді святих часто бувають приголомшливими. Преподобний Симеон Новий Богослов зізнається: «Послухайте всі: я став убивцею… На жаль мені, я став перелюбником у своєму серці і вчинив содомський гріх у своєму намірі та побажанні. Клятвопорушником, відступником і користолюбцем. Злодієм, брехуном, безсоромним, грабіжником – на жаль мені! Кривдником, братоненависником і дуже заздрісним. І сріблолюбцем, зухвалим і зробив одночасно всяке зло. Повірте мені, я правду кажу. Це не породження моєї фантазії або навіювання».

Святий Косма Етолійський сповідається: «Нехай пробачить вам Господь ваші гріхи, якщо їх у вас стільки, скільки у мене, а якщо ні, нехай збереже вас, щоб ви в них не впадали. Я зазнав певного обману, браття мої, і, коли був молодим, говорив: «Грішитиму, де можу і де є можливість, а коли постарію, у мене буде час для того, щоб творити добро і спастися». Тепер я постарів, а мої гріхи пустили коріння, і я не можу творити ніяке добро. Коли я почав навчати, мені прийшла думка: тут, де я мешкаю, прагну взяти гроші, тому що я був сріблолюбним і любив гроші та золоті монети».

Які б богослужбові тексти нашої Церкви ми не прочитали, скрізь виявимо, що писали їх для митарів, блудників, розбійників. Жоден із них не написаний для доброчесних і чистих людей.

З іншого боку, реальна гріховність – це не тільки зовнішня поведінка, а й внутрішня прихильність, і пристрасть до гріховного. Звичайно, часто зовнішні прояви стану людини не збігаються з внутрішнім негараздами і обманюють нас. Наприклад, у людини може бути рак, і вона на якійсь стадії нічого не відчуває, а інша від зубного болю відчуває нестерпні страждання. Але хворого зуба людина позбувається дуже легко, а в разі раку найчастіше буває смертельний наслідок.

Отже, коли совість перестає докоряти нам, то слід ґрунтовно розібратися: можливо, причина зовсім не в нашій чистоті, а в утомі, притупленні й зачерствінні нашої совісті через безліч гріхів. Коли ми приступаємо до сповіді, то часом буваємо збентежені тим, що не знаємо, що говорити. Ось досить-таки поширений діалог:

– Батюшка, може, ви самі запитаєте мене?..

– Але ж сповідь – це не допит. Невже вам нічого сказати?

– Що сказати? Я не крав, не вбивав (Десять заповідей зводяться до двох!)

– Знаєте, не тільки сама дія, а й бездіяльність буває гріхом. Ви чуйні до ваших ближніх?

– Ой, батюшка, все, що можу, роблю…

І починається перерахування своїх «чеснот», щоб показати, які ми «хороші» і чим нам зобов’язаний (!) Бог. Але найстрашніше – це те, що ми віримо, що тепле, містечко в раю нам забезпечено. Тобто начебто нема про що турбуватися: ми влаштовані і тут, і в Майбутньому Житті. Але якщо будемо відвертими із самими собою, то ми побачимо безодню своїх гріхів. Ми усвідомлюємо, що немає гріха, яким би ми не згрішили тією чи іншою мірою. Хіба те, що нас не спіймали за руку, означає, що ми не злочинці проти закону Божого? Хіба те, що ми розумні й уміємо приховувати свою нечистоту, дозволяє нам сказати, що ми стоїмо на правильному шляху? Для Іісуса Христа не настільки важлива поведінка людини, скільки стан її серця. Там відбувається гріх! Бо з серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хули (див. Мф. 15:19).

 

Відчай чи каяття?

Уважне дослідження свого внутрішнього стану може виявитися спасительним. Однак і тут розставлені пастки диявола. Коли ми розмірковуємо про свої гріхи, то часто відчуваємо пригніченість, навіть відчай. Цей стан не має жодного стосунку до істинного покаяння і може призвести до віддалення від Бога, тому що при цьому проявляються:

 

– страх перед покаранням (коли нам здається, що Бог – не Отець, Який чекає на нас із розпростертими обіймами, а невблаганний Суддя, Який жадає нашого покарання);

– гріховна зарозумілість і самолюбство («як це я, така порядна людина, міг вчинити такі гріхи!?»).

Грішнику, який відчуває докори сумління і бачить у Богові тільки суворого Суддю, що жорстоко карає за гріхи, навіть не спадає на думку, що Господь милостивий. У результаті він замикається в собі і вимагає спокутних покарань від Бога.

Блудний син у притчі, усвідомивши свій гріховний стан, відчував не відчай, а каяття. Він розкаявся в тому, що засмутив свого батька і виявився недостойним його любові. Але він знав, що батько продовжує любити його, як раніше. Він був упевнений, що батько знову прийме його, і тому вирішив повернутися.

 

З книги: Архімандрит Нектарій (Антонопулос) «Повернення: покаяння та сповідь».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Редакція сайту www.lavra.ua

Щотижнева розсилка тільки важливих оновлень
Новини, розклад, нове в розділах сайту

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: