Щойно ми чули євангельське оповідання: жив у Єрусалимі старець Симеон.

Був він праведний і благочестивий та разом з усім тодішнім народом чекав пришестя у світ Господа нашого Іісуса Христа. Дух Святий був на ньому. Духом Святим було йому сповіщено, що він не помре, доки не побачить Христа Господнього.

На сороковий день після Різдва Христового Пресвята Діва Марія за законним звичаєм принесла до храму Свого Божественного Немовляти. Там, у храмі, зустрів Його старець Симеон, взяв Його на руки, благословив Бога і сказав:
«Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром…» (Лк. 2:29).

Він також сказав, що це Немовля лежить на падіння і на воскресіння багатьох в Ізраїлі і на знак, якому будуть противитися. Це означає, що про Нього точитимуться суперечки й роздуми; що багато хто знайде в Ньому піднесення і спасіння, а багато хто — спокусу і загибель, бо, мов об камінь, розіб’ють об Нього свої думки й зусилля, так і не пізнавши в Ньому Бога.

Була там у храмі, як згадує святе Євангеліє, пророчиця Анна, яка славила Господа і говорила про Нього всім.

По закінченні стількох років ми сьогодні живо згадуємо і уявляємо собі цю євангельську подію, що зветься Стрітенням Господнім. У наших душах і серцях вона оживає; ми бачимо її очима віруючого серця. Ми ніби заздримо праведному Симеону і стариці Анні, що вони сподобилися бачити Христа, Який прийшов на землю, і торкатися Його.

Та все ж ми, нинішні християни, послідовники нашого Спасителя, сини й доньки Святої Церкви, щасливіші за них, бо зустрічаємося з Христом не один раз і не лише в святому храмі, але на кожному місці нашого земного буття. Ми віруємо і в останню радісну зустріч із Ним у житті майбутнього віку.

Від самого народження і до гробової дошки Господь через Церкву, через рідних і близьких пильнує нас, покриваючи Своєю любов’ю. Він завжди шукає людське серце, йде йому назустріч. І нам належить взаємно поспішати до Нього — і в радості, і в скорботі. У радості рідше, у скорботі частіше ми звертаємося до Спасителя. Господь приходить — і тягар життєвого хреста полегшується.

У дні суворої дійсності, коли життя приносить нам випробування, треба прямувати до Нього:
«Призови Мене в день скорботи; Я визволю тебе, і ти прославиш Мене» (Пс. 49:15),
бо «близький Господь до всіх, хто кличе Його» (Пс. 144:18).

Буде зустріч із Господом — буде і правильний підхід до життя, і правильне ставлення до самого себе.

Найважливішим місцем наших зустрічей із Богом є храм Божий. Тут у кожному Таїнстві й у кожній молитві відбувається радісна богочоловіча зустріч. Особлива зустріч звершується у Літургії. Тому Свята Церква збирає нас на спільну молитву в храмі.

«Де двоє або троє зібрані в Ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20).

У кожній людині, попри падіння й гріхи, живе відблиск вічного сяйва Божества, природна потреба зустрічі й спілкування з Господом.
«Як лань прагне до потоків води, так прагне душа моя до Тебе, Боже! Жадає душа моя до Бога живого: коли прийду й з’явлюся перед лицем Божим?» (Пс. 41:2–3).

Потрібно живити свою душу зустрічами з Богом і не перешкоджати їй у цьому. З нами завжди і всюди Бог. Від нас вимагається лише бажання зустрічатися з Ним і пам’ятати про Нього.

Можливо, хтось у цьому житті й уникає зустрічі з Христом, але буде ще одна зустріч, якої не уникнути, бо вона неминуча для кожного — в останню мить життя.

Завдяки дару віри ми пізнаємо Бога, Його любов і милосердя. Нехай Господь не позбавить нас Своєї милості ні в житті земному, ні у вічності, і нехай колись торкнеться і нас, грішних, Його заклик:
«Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25:34).